У чому полягає філософія дзюдо? Чим воно відрізняється від інших видів боротьби? Наскільки гарні умови для цього виду спорту в Бахмуті? Як тренують та чим годують вихованців Донецького вищого училища олімпійського резерву ім. С.Бубки? Про це та інше ми поспілкувалися зі студентом ДВУОР, бронзовим призером чемпіонату України з дзюдо 2020 року Максимом Разгоновим.
З якого віку Ви у спорті?
Спортом я почав займатися ще давно, приблизно років з шести. Все починалося з гімнастики. Потім років у 8 я почав займатися баскетболом. Між цим я робив перерву. А на боротьбу я прийшов років в 11-12. Це вже був той вік, коли я усвідомлював, що я роблю. До цього це була просто загальна фізична підготовка, ігри, не більше. В дзюдо я вже 5 років.
Чому Ви обрали саме дзюдо?
Взагалі мої батьки були проти дзюдо. Вони хотіли віддати мене на бокс, тому що у свої роки я був доволі крупним хлопцем. Батьки не бачили мене у боротьбі, вони знали, що всі відомі боксери – Віталій Кличко, Олександр Усик – б’ються у важкій вазі. Тому батьки хотіли, щоб я пішов їхніми стопами. Але мій найкращий друг, який на той момент вже займався боротьбою самбо, покликав мене і сказав: “Віддайте його до нас, у нас є такі ж важкі хлопці, як і він. Він увіллється з нами в одне русло, ми йому допоможемо”. І тоді батьки погодились і віддали мене на боротьбу.
Ви обрали дзюдо, бо захоплюєтесь східною культурою?
Не лише через це. Це просто вид єдиноборства, який у світі дуже розвинений. Це найкрасивіший вид єдиноборств, які зараз можна побачити. Його не можна порівняти ні з чим. У перекладі з японської дзюдо – це гнучкий шлях. Усі, хто ним займається, усвідомлюють внутрішнього себе. І вони показують усю красу цього виду спорту.
В чому полягає ця краса?
У першу чергу це виконання кидків. Дзюдо поділяється на два типи – ката й боротьба. Ката – це показні виступи, які являють собою тільки кидки без змагальних елементів. У каті є таке поняття, як два борці, два дзюдоїсти. Вони виходять і показують, хто красивіше кине: спочатку один, потім другий. Судді це оцінюють, і виграє той, хто красивіше кинув.
Взагалі засновник дзюдо – Дзігоро Кано – у свої роки був проти, щоб було змагальне дзюдо, яке ми бачимо зараз. Він не хотів, щоб люди у такий спосіб з’ясовували стосунки, билися за щось. Він хотів, щоб люди просто бачили у дзюдо красу й повагу одне до одного.
Якби мене запитали: “Що таке дзюдо: це боротьба чи щось інше?”, я б відповів: “Це дзюдо”, як би це дивно не звучало. Тому що якщо взяти вільну боротьбу, самбо, греко-римську боротьбу – це саме боротьба. Там немає обмежень, ти виходиш і борешся. Тут же є низка правил, яких ти маєш дотримуватися. Тут настільки багато правил, що іноді ти маєш виграти суперника не силою, а тактикою.
Як східні єдиноборства змінюють світосприйняття?
Думаю, справа у вірі. Перші дзюдоїсти, які почали займатися цим видом спорту, дуже його любили, не давали ображати та популяризували. Те ж ми бачимо і зараз: люди, які займаються дзюдо, поважають одне одного. Таке братерство створюється всередині команди, коли вона їде на змагання. Цього й хотів Дзігоро Кано.
Де у Бахмуті тренують дзюдоїстів?
Я тренуюсь у спорткомплексі “Металург”. Є й інші місця, але тренерів я там, на жаль, не знаю.
Ви – вихованець Донецького вищого училища олімпійського резерву. А займаєтесь у спорткомплексі “Металург”, так?
Так. Моє місце навчання – ДВУОР, а база, де я тренуюся, знаходиться у спорткомплексі.
Наскільки там комфортні умови для спортсменів?
Вони просто чудові. Такої зали я в Донецькій області мало де бачив. Навіть по всій Україні я не зможу її ні з чим порівняти. Хотілося б, звісно, щоб у дзюдоїстів була окрема зала, де б ми тренувалися. Зараз це територія легкоатлетів. Манеж, який там є, побудували саме для них. Але так вийшло, що на його плацу розмістилися кілька видів спорту: дзюдо, вільна боротьба, сумо, стрибки з жердиною тощо.
Що Вам подобається найбільше?
В училищі мені подобається, що мене підтримують, допомагають в усьому. Це училище дає тобі можливість реалізуватися, у першу чергу, як спортсмену. Якщо ти бачиш перед собою мету і знаєш, як її досягнути – тобі у цьому сприятимуть. Харчування, житло, спонсорування змагань, екіпірування – усім допоможуть. А у спорткомплексі “Металург” подобається, що в мене дружний колектив, я майже всіх там знаю. У кожному виді спорту є люди, які мене чогось навчають. Адже концепція дзюдо полягає не лише у боротьбі. Тобі треба знати, як правильно бігти, як правильно стояти, як краще ухилитися. Багато вправ можна взяти в інших видів спорту, це свого роду плюс.
Можливо, є щось, що Вас не влаштовує?
Я б не міг такого сказати. Єдине, чого не вистачає – це своєї зали, а так все влаштовує.
А як годують вихованців ДВУОР?
Годують нас прекрасно. На даний момент я не проживаю у гуртожитку ДВУОР, але хлопці з моєї команди, які там мешкають, не скаржаться. Їм подобається, і мені, коли я приходжу на навчання, подобається також. Я вважаю, що в порівнянні з іншими подібними закладами на території України в нашому училищі харчування найкраще. Я бував в училищах Києва, Дніпра, Харкова, і я можу сказати, що в жодному з них не годують так, як в нашому училищі.
Ми знайшли тендер, згідно з яким на рік кожен студент має з’їсти 6 кг шоколаду й цукерок, 8 із половиною кг сиру та 10 кг ковбасних виробів. Це відповідає дійсності?
Думаю, так. Я зараз не дуже часто буваю в УОР, адже я постійно на змаганнях, зборах. Але коли я приходжу, на другий сніданок нам завжди дають шоколад. На обід у нас завжди м’ясна та кисломолочна продукція: можуть дати творог або запіканку. Фруктів багато дають.
Минулого року також мали закупити 50 кг червоної ікри. Ви її бачили у їдальні училища?
Так, бачив, і їв десь два тижні тому. Якщо чесно, наші спортсмени, м’яко кажучи, заїлися. Нам дали один раз червону ікру, через два тижні дали ще раз, а вони кажуть, що їм мало. Але все ж-таки, якщо поділити 50 кг на 300 людей, я думаю, це не дуже багато.
Як Вас тренують в училищі? Групами чи індивідуально?
Звісно, нас тренують групами. У кожному відділенні є своя група. Наприклад, на нашому відділенні дзюдо є дві групи. В одній групі тренуюсь я, там викладає мій тренер Давид Романович Осипян. Є ще друга група, де інший тренер та інші хлопці.
У Вас є лише практика чи теорія також є?
В основному, теорія йде разом з практикою. Бувають дні, коли ти борешся, а є дні, коли ти відпрацьовуєш кидки. І коли ти відпрацьовуєш, до тебе підходять і пояснюють, як краще треба виконувати той чи інший кидок, як поставити ногу тощо. До теорії ще можна віднести те, що ми буваємо на суддівських семінарах. Це семінари, які дозволяють нам краще дізнатися правила дзюдо.
А якісь конспекти Ви пишете?
Якщо чесно, ми конспектів не пишемо. Навіть уявити не можу, як ми у боротьбі можемо писати конспекти. Можливо, якісь терміни записували та вчили, а щоб щось розбирати – ні.
Скільки годин на день тренуєтесь?
4 години на день: 2 години вранці та 2 ввечері.
Наскільки це виснажує?
На всіх тренуваннях я намагаюся викладатися на 100%, адже чим більше віддача, тим кращий результат. Втомлююсь також на всі 100%. Коли приходжу додому, дуже хочу спати. На навчанні також іноді буває після ранкового тренування, коли сидиш і не розумієш, що навколо тебе відбувається. Треба година чи дві, щоб прийти до ладу.
У Вашої групи є тренер. А Ви самі колись займалися з кимось індивідуально?
Такого не було, але я допомагаю хлопцям, які тренувалися зі мною. Допомагаю, коли тренера немає поруч. Не знаю, чому так склалося, але після того, як почалась війна, я один з небагатьох, хто приносить в область медалі з чемпіонатів України. Тому в мене є досвід, я знаю основні помилки та як з ними допомогти. І хлопці, з якими я тренуюся, зараз проходять те, що я вже пройшов. Я хочу, щоб у них не було помилок, тому допомагаю їм.
А успіхи є?
Звісно. Всі ці знання в мене заклав мій тренер. Він навчив мене думати, і це зіграло свою роль – я почав допомагати іншим. Я бачив, чого їм бракує. Наприклад, є пара хлопців, які не живуть боротьбою, вони просто борються для себе. Вони не хочуть слухати тренера, натомість, хочуть все робити самі. І так виходить, що я для них найближчий серед усіх. До того ж, я більше знаю, бо їжджу на змагання. Ми коли боремось, разом з цим і навчаємось. І ці знання треба передавати. Це один з принципів дзюдо.
Ви взагалі замислювались про кар’єру тренера?
Я усвідомлюю, що це дуже великий тягар відповідальності, і для того, щоб працювати тренером, треба розуміти, що ти робиш. Адже більшість тренерів, які навіть у нас у Бахмуті займаються, не розуміють, що вони хочуть дати дітям. Або просто тренують, щоб заробити на них.
Я вважаю, що тренер має підходити до всього з душею. Він має пояснювати все дітям так, щоб їм подобалось. І щоб на наступному тренуванні вони дивилися на нього жадібними очима й казали: “Ми хочемо ще, дайте нам ще”. Я думав про це і хотів би сказати, що тренером я поки себе не бачу. Я вважаю, що я ще не гідний стати тренером.
Вам колись доводилось самому купувати щось для тренувань?
Звісно. Коли я приїхав до училища олімпійського резерву, в мене не було нічого. Я екіпірував себе сам і на змагання я також сам витрачався. А коли я вперше став призером України, мене запросили до училища, і тоді мої витрати перейшли до державного бюджету. Кімоно, гума, термобілизна, наколінники, спортивна форма – всім забезпечує училище.
Ви сказали, що Вас запросили до училища. Як це відбулось?
Пам’ятаю, що ми тренувалися, і прийшов директор училища. Каже: “Мені сподобалось, як ти борешся. Чи не хотів би ти піти до нашого училища?”. Я тоді був у 7 класі й не дуже хотів іти. Училище тільки перевезли з Донецька, й ширилися чутки, що воно погане, там готують лише спортсменів, навчання ніяке. Казали: “Ти там загнешся, і людини з тебе не вийде”. Я почекав якийсь час, став призером України, щоб коли я прийшов, до мене не було претензій, мовляв: “Тебе взяли просто за те, що ти добре боровся, а в мене друг призер України, а його не взяли. На твоєму місці мав бути він”.
Після того, як я став третім на всеукраїнських змаганнях, мій тренер подзвонив директору училища та сказав, що я готовий. Так я пішов до училища.
Які у Вас відносини з іншими студентами?
Я думаю, що все прекрасно, бо всі знають, хто я й чого досяг. Я б ніколи не міг уявити, що я прийду до училища та мене будуть усі знати як хлопця, який показує гарні результати не лише у спорті, а й у навчанні. Я не відчуваю себе якоюсь тінню.
Минулого року ви здобули золото на 31-му Всеукраїнському юнацькому турнірі “Меморіал Івана Прищепи”. Як вас зустріли одногрупники?
Привітали мене. Я все ж навчаюся в оточенні спортсменів, тому приносити медалі з турнірів – це повсякденність. Коли знаходишся в оточенні чемпіонів або тих, хто прагне ними стати, ти розумієш, що це дрібниці.
Відчували заздрість?
Ні. Хоча мене в училищі багато хто знає, я вважаю, що є люди, які досягли у спорті більшого та заслуговують на увагу більше, ніж я. Наприклад, на секції вільної боротьби є дівчата, які вже призерки світу. Вони відносно рідко бувають на навчанні, як і я, але чомусь про мене знають більше. Я вважаю, що це несправедливо, адже я призер України та навіть жодного разу ще не був чемпіоном, а вони призерки світу, чемпіонки України, а про них не знають.
Як до Вас прийшло рішення взяти участь у цьогорічному Чемпіонаті України?
Я готувався на ці змагання, оскільки це була мета, до якої я йшов. Я ні про що не думав, я знав, що маю пройти у фінал та стати на п’єдестал першим. До цього я ставав другим на чемпіонаті Україну в Ужгороді.
Довго готувалися?
Підготовка почалася приблизно з середини грудня. Тоді займалися підготовчою роботою. Потім ми почали вивчати суперників у моїй ваговій категорії (до 90 кг, – ред.). Сиділи з тренером, переглядали відео та розробляли тактику: як робити, який кидок на кого готувати. Це була більше робота головою. Потім з 14 по 21 грудня в мене були збори у Миколаївці. Там ми відпрацьовували все, що вже напрацювали. Після цього була перерва у 3-4 дні, і ми одразу виїхали на чемпіонат України.
Було переживання?
Переживання є завжди, потрібно просто направити їх у потрібне русло. Буває, що люди виходять, дуже переживають та перегорають. Це грає погану роль. А бувають ті, кого це переживання зосереджує, вони стають більш уважними до всього. Вони сконцентровані на одній справі, наче навколо немає нічого, лише вони, килим та їхній супротивник. І слово “перемога”.
Коли я вийшов після зустрічі, то спочатку не зрозумів, що відбулось. Я вів зустріч, а потім боровся у Львові (чемпіонат України 2020 року проходив у Львові, – ред.) зі львівським спортсменом. Може, я так себе накрутив, а може, це дійсно було, але в мене склалося враження, що йому трохи підсудили. Адже у цього хлопця тренер був головою збірної з кадетів, він буде нас зараз возити по кубках Європи. Суддя, який нас судив, можливо, щось сказав або десь недогледів, тому що на табло залишалося 10 секунд, і цього хлопця мали б покарати, але не зробили цього.
В чому полягає це покарання?
Якщо один зі спортсменів не проявляє активності, його повинні покарати, щоб змотивувати боротися. Поважаючи свого суперника, ти маєш проявляти те ж, що й він – бажання боротися. Він йде у боротьбу – ти теж маєш показувати цю красу. Якщо ти отримуєш три таких покарання, тебе дискваліфікують із зустрічі.
Наскільки сильними були конкуренти?
Усі суперники були сильними. Але я думаю, що я сильніший, бо виграв всіх із них окрім одного. Я відчував, що з ким би я не вийшов, я буду сильнішим за всіх у своїй ваговій категорії. Я був на 100% впевнений, що буду точнішим, швидшим, грамотнішим за свого суперника.
Найважчою була друга сутичка, коли я боровся з хлопцем з Хмельницька. Тоді у мене був такий адреналін, що навіть руки трусилися. Мій тренер дав мені чітку вказівку, як з ним боротися. Я вийшов, зробив свою справу, але хлопець теж був не промах. Колись він був призером кубка Європи. Мені сказали, що якщо я хочу перемогти, мені треба пройти цього хлопця. Тож я знав, що буде нелегко і налаштувався на цю зустріч. Я дотерпів, і здався він, а не я. І тому я вийшов переможцем.
Як ви ставитесь до Ваших опонентів?
До всіх я ставлюся з повагою. Поза килимом ми всі друзі. Коли приїздиш на чемпіонат України, ти розумієш, що зараз побачиш перед собою не 40 опонентів, а 40 друзів. Усі вони знають мене, мої досягнення та проявляють до мене те ж, що і я до них.
Ви вибороли на змаганнях бронзу. Це для Вас перемога чи поразка?
Для мене це свого роду поразка. Я не зміг стати першим. Я виходив з метою стати першим. Я не бачив себе ані на другому, ані на третьому місці. Але третє місце – це все ж вдячність людям, які в мене вірять. Тому що вони кажуть: “Ти зможеш, у тебе все вийде”. І якби я програв, це був би провал. Я повернувся з медаллю, люди вітають мене, але всередині я розумію, що програв, не зміг доробити свою роботу до кінця.
Думки про перше місце додають впевненості чи навпаки заважають спортсмену?
Коли ти думаєш про перемогу, то набуваєш упевненості у своїх силах, концентруєшся на тому, що тобі треба зробити. Все ж, якби у мене була мета просто потрапити у трійку, думаю, я б так не боровся. Я б вийшов розслаблений: “Ну як буде, так і буде, раптом мене десь протягнуть”. А так я знав, що в мене є ціль, за моєю спиною стоять люди, і я маю зробити це, бо всі в мене вірять.
Як Ви сприймаєте поразки? Вони вас стимулюють чи демотивують?
Я б сказав, що дуже сильно мотивують. Кожного разу, коли я роблю якусь помилку, я приходжу до зали, і ми її розбираємо. Це дає мені стимул ставати краще. Я все ж-таки тільки починаю, мені 17 років. Ясна річ, є люди, які в моєму віці досягали значно більшого. Однак поки я “прочитаю” всі свої помилки, поки я все зміню, пройде час. А там і Олімпіада на обрії.
Є думки про Олімпіаду?
Звісно ж, є. Але я так далеко не заглядаю. Зараз буде відбірковий етап до збірної України на чемпіонат Європи та світу до 18 років. Але перед чемпіонатом Європи будуть ще кубки Європи. Це скажімо так, турніри, коли ми відбираємось, набираємо бали. Хто з трійки фіналістів набере більше балів, той поїде на чемпіонат Європи представляти нашу країну. І на чемпіонат світу, відповідно.
Чи були моменти, коли хотілось опустити руки й кинути все?
Я таких моментів, якщо чесно, не пригадую. Але були моменти, коли я не розумів, що я роблю. Я виконував роботу, але не розумів, до чого вона мене приведе. Ти наче й тренуєшся, але усвідомлюєш, що робиш марну роботу, витрачаєш даремно час.
Однак навіть якщо ти ось-ось опустиш руки, навколо тебе у будь-якому разі знайдеться одна, дві, а дай боже й десятеро людей, які скажуть: “Ти робиш неправильно. Ти маєш встати й дійти до кінця.”
На чемпіонаті Ви отримали травму. Що це за травма і наскільки вона тяжка?
Я травмував третій та четвертий пальці, коли брав захват за вихід у півфінал. Пальці пішли на злам, я був під адреналіном, зрозуміло, що я нічого тоді не відчув. Але після зустрічі я відчув сильний біль у районі суглобів. Я боявся, що це може бути перелам, але думки, щоб зупинитися, в мене не було. Я вирішив, що заморожу травму або перемотаю пластиром та піду далі змагатися. Власне, так я і зробив: перемотав пальці пластиром.
Наскільки взагалі часто Ви травмуєтесь під час тренувань чи змагань?
Дякувати богу, травми обходять стороною. Бо це дуже страшно, якщо у спортсмена, який готується до важливих стартів, виникає травма.
Після “меморіалу імені Прищепи” я травмував коліно. Кидав хлопця, неправильно підвернувся, коліно заклякло, і я пошкодив собі зв’язки. Це була моя єдина травма за 2019 рік. Я думав, що і в 2020 році обійдуся без них. Але вийшло, що мій перший старт у цьому році почався з травми пальців.
Скільки часу йде, щоб одужати?
Пройшло 5 днів, як я зняв гіпс. Зараз мені сказали два тижні не тренуватися, жодних навантажень на руку не давати. Але я з лікарями не дружу, тому відпочину днів 4-5 та буду виходити на килим, бо мені не можна довго застоюватися. Я можу бігати, качатися, але далеко на цьому не підеш, треба техніку відточувати, кидати, адже попереду кубок Європи. Там треба показати себе на всі сто, краще, ніж на чемпіонаті України.
Відсутність тренувань позначається на Вашій спортивній підготовці?
Я б сказав, що голодую без свого виду спорту. Коли я не тренуюсь, то потім виходжу з таким азартом, мені мало, хочеться ще, ще. Після тренувань підходжу до тренера й питаю: “Можна ще щось зробити?” Він відповідає: “Максе, на сьогодні вже досить, відпочивай”. А я не можу, хочу ще, бо довго цим не займався.
Цього року Ви поїдете на кубок Європи. Де і коли проходитимуть змагання?
Поки що не знаю. Думаю, вони відбудуться 8 березня у Хорватії. Це буде перший кубок Європи, відведений для України і, відповідно, для мене. Але не знаю, як вийде залікувати травму. Можливо, я поїду на наступний кубок Європи, тому загадувати нічого не хочу.
Вже почали готуватися?
Зараз у зв’язку з травмою лише бігаю. Цей тиждень був вступним, я більше відпочивав. У мене було одне тренування на день. Я бігаю крос, качаюся, розтягуюся та йду додому.
Хтось ще з вищого училища олімпійського резерву поїде?
На жаль, ні. У мене була мрія, я дуже хотів, щоб влітку наша група – 4 спортсменів 2003 року, які мали представляти наше училище на цьогорічному чемпіонаті України – разом поїхали на кубок Європи. Але, на жаль, так вийшло, що з усієї групи лише я став третім.
Скільки у Вас нагород?
Я їх ніколи не рахував і не замислювався. Коли проходить змагання, я думаю, що мені мало. Я ніколи не дивлюся на те, що в мене вже є. На це зважають люди, які в мене вірять. Вони мене мотивують, кажуть: “Ти зможеш, бо ти себе добре показав на турнірі”. А я, в свою чергу, не дивлюся за спину. Я дивлюсь лише вперед, на те, чого в мене ще немає.
Де Ви зберігаєте свої нагороди?
Усі мої нагороди зберігаються в мене вдома, в Горлівці, де я раніше проживав. Батько змайстрував для мене у кімнаті спеціальні стелажі, куди я вішаю нагороди.
Що вони для Вас означають?
Кожного разу, коли я приїжджаю додому й дивлюся на цей вішак з нагородами, я пригадую, скільки я пролив поту. Я поки не досяг таких вершин, щоб замислюватися про те, через що я пройшов. Натомість, я думаю про те, що мені ще доведеться пройти.
Багато спортсменів, коли стають відомими, їдуть зі свого рідного міста. А Ви плануєте у майбутньому поїхати з Бахмута?
Замислювався над цим питанням. Коли спортсмен виходить на новий рівень, йому потрібна нова обстановка. Йому вже не вистачає того, що йому можуть дати місцеві тренери, спаринг-партнери. Він їде тренуватися далі – в Київ до олімпійської бази “Конча-Заспа”, або в західну Україну до бази “Заросляк” або кудись ще. Їде туди, де є концентрація чемпіонів, які представляють нашу країну на міжнародній арені, щоб у цієї людини був зріст. Якби зараз не було війни й Донецьк був під Україною, я б нікуди не поїхав.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
