Не лише обороняє країну, а й створив благодійну організацію, щоб підтримувати інших військових — так наближає перемогу 30-річний Олексій Нужненко. За час повномасштабної війни він у складі бойових підрозділів встиг побувати на Луганщині, Донеччині та Київщині: без бойового досвіду, але з жагою захищати країну. Тепер він — командир відділення у штурмовій бригаді.
Про реалії війни на сході, зокрема поблизу Бахмута, та новостворену благодійну організацію захисник розповів Вільному радіо.
Олексій Нужненко виріс у Кропивницькому на Кіровоградщині. Заочно навчався в університеті Києва за спеціальністю “Економіка підприємства” та працював експедитором. У 2015 році підписав контракт на військову службу.
“Прослужив 6 місяців строкової служби у лавах військової частини 3027 Нацгвардії України. Вирішив підписати контракт ще на 3 роки. Я був недосвідченим військовим, але з кожним роком освоював певні військові навички, проходив навчання, вивчав зброю та інше. У 2018 році отримав важку травму. Мені зробили операцію, проходив реабілітацію довгий період. Звільнившись після закінчення контракту, працював в охоронній сфері”, — розповідає співрозмовник.
Роботу тілоохоронця чоловік поєднував із курсами та заняттями, які знадобилися йому за декілька років, коли російська армія вже відкрито вторглася в Україну.
“Це надання першої домедичної допомоги, навички стрільби зі зброї, тактична, юридична та фізична підготовка”, — каже Олексій.
Взяти до рук зброю та піти на фронт Олексій Нужненко вирішив у перший день відкритої війни.
“Я не уявляв, що це буде настільки серйозно та в такому масштабі, але [24 лютого] я відразу зібрав речі та зв’язався з побратимами, а дружину відвіз до її батьків. Ми отримали вказівки про наші позиції та подальші дії оборони Києва”, — ділиться чоловік.
Незважаючи на військовий досвід, каже він, все ж не вистачало бойового.
“Ми [з побратимами] опинилися в ситуації, коли бажання воювати та нищити ворога (російських окупантів, — ред.) було великим, а бойових навиків бракувало у багатьох із нас. А тут одразу повноцінні бойові дії — авіація, артилерія, танки та піхота. Було надзвичайно складно”, — згадує захисник.
Згодом нацгвардієць відправився на Луганщину та Донеччину.
“У містах та селищах, в яких ми були, [після російських ударів] не вціліло жодної будівлі, скрізь розруха. До війни я не міг подумати, що люди можуть з такою жорстокістю знищувати все на своєму шляху. Мешканці в цих населених пунктах не всі були раді нам. Бувало, що здавали позиції”, — зізнається Олексій.
Після однієї з ротацій його призначили командиром відділення у штурмовій бригаді “Буревій”. На передовій, додає він, бійці часто трималися майже без сну.
“Всі виїзди на поле бою були тяжкими. Умови, м’яко кажучи, некомфортні, але ми ж розуміли, де ми знаходимось, тому жалітися немає на що. Були такі моменти, коли не було змоги доставити нам їжу. Сну майже не було. Кожен крок, кожен тріск, сильний вітер — на все ми реагували та бути напоготові, щоб не пустити ворога на наші позиції. Ці відчуття, думаю, зі мною на все життя”, — каже захисник.
Торік у листопаді Олексій разом із побратимами тримав оборону на позиціях неподалік Бахмута. Командир втратив ногу, близький друг загинув — такими трагічними подіями йому запам’яталися ті дні.
“Ми зайшли на позиції групою, але через певний час почався штурм. [Російський] танк виїхав за 3-4 кілометри від нас і накрив нашу позицію. Почули по рації, що у нас важкі “трьохсоті”. Ми швидко побігли до хлопців. Побачили, що побратим загинув, а ще у одного, наш командир взводу, відірвана нога. З поля бою всіма силами до зони евакуації донесли, щоб врятувати його життя. Наразі він проходить реабілітацію та ходить з протезом. Вони герої для мене. Були у нас, на жаль, і втрати. У нас із цілої групи тоді залишилося десь 3 людини, які могли продовжувати бій”, — ділиться військовий.
Сам Олексій в одному з боїв на околицях Бахмута отримав контузію. Після лікування та реабілітації він повернувся на службу.
Попри всі труднощі, каже він, сили на боротьбу йому дає підтримка рідних і побратимів. Декілька місяців тому його дружина народила хлопчика.
“Дуже рятує гумор та позитивне мислення, розповіді побратимів, розмови про майбутнє життя, бо в таких умовах без цього важко. Бувають дні, коли опускаються руки і не хочеться нічого, але потім ти збираєшся з думками і розумієш, що вдома чекає сім’я — ти просто не маєш права здаватись, а маєш повернутися живим. Тепер у мене ще є син, про якого дуже сильно мріяв”, — зізнається нацгвардієць.
Дуже відчутна та необхідна — каже Олексій про допомогу цивільних під час війни.
“Без допомоги волонтерів і небайдужих людей, які допомагають зі спорядженням, автівками, дронами, тепловізорами, їжею та засобами гігієни, було б набагато складніше. За те і дякуємо їм, що вони всі у нас є. Забезпечення від військової частини, звісно, є. Тільки моя думка негативна, але пояснювати не хотів би”, — зазначає військовий.
Для наближення перемоги він вирішив докладати зусиль не лише на фронті. Нещодавно створив благодійну організацію — збирає кошти військовим і переселенцям.
“Створив власний фонд, бо побачив зсередини допомогу та неймовірну підтримку волонтерів та небайдужих людей безпосередньо військовим, їхню згуртованість, їхню віддачу. Моя задача — це докласти максимум зусиль для допомоги тим, хто її потребує”, — пояснює співрозмовник.
До зборів на потреби українських бригад, які влаштовує Олексій, вже долучаються. На допомогу переселенцям, додає він, кошти поки що надіслати не вдалося.
“Перекази отримую, але я, якщо чесно, очікував більшого з підтримки друзів, знайомих, небайдужих людей. Думаю, у мене фонд поки невідомий, можливо, вони не вірять. Я намагаюся викладати, що я дійсно військовий, є юридичною особою, є звітність у реєстрі [Державної] податкової служби”, — каже захисник.
Зараз Олексій тимчасово вдома, але за місяць знову повернеться на службу. Та припиняти збори коштів не планує.
“Нещодавно повернулися зі сходу. Зараз проходимо злагодження, доукомплектовуємся необхідною технікою, особовим складом та озброєнням. За цей час я й створив благодійний фонд. Донати кожен день різні: 300 гривень, 700, 1000, от скинули нещодавно 10 тисяч. Я дуже вдячний всім. Якщо люди звернуться до мене, то я, звісно, буду намагатися допомогти, але пріоритет наразі — саме військові”, — підсумовує нацгвардієць.
Раніше ми розповідали про 22-річного військового, який воює поблизу Бахмута. Хлопець пішов наперекір батькам та служить уже 4 роки. Зараз він вже командир і “очі” свого підрозділу, адже відповідає за аеророзвідку.