“Я закоханий в Донеччину, якась токсична любов”: історія 22-річного аеророзвідника, який воює поблизу Бахмута

Сергію було 19, коли він вирішив підписати контракт. При цьому каже: найстрашніше, що бачив на війні — це діти, які не бояться вибухів. Хлопець пішов наперекір батькам та 4 роки служить. Зараз він вже командир і “очі” свого підрозділу, адже відповідає за аеророзвідку. Росіяни під Бахмутом в основному за 3 км від нього, і значно ближче за ними спостерігати військовий підлітає дроном.  

Про свідоме рішення піти на фронт, реалії війни поблизу Бахмута, найстрашніші спогади та ідеали, які захищає, захисник поділився із Вільним радіо. Далі — розповідь командира аеророзвідки одного з підрозділів 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади Сергія Гнезділова від першої особи.

Лекція співавтора Конституції стала поштовхом піти у військкомат 

Я маю певний обов’язок перед своєю державою — піти відслужити строкову службу. Про це говорили ще в школі, тому і розумів, що рано чи пізно стану військовим. Від обов’язків ухилятись соромно. 

На першому курсі університету, коли вчився на журналіста, для львівських студентів читав лекцію про майбутнє України академік Юхновський. Він був одним зі співавторів сучасної конституції України та сказав таку цікаву тезу, що у 2014-му році розпочався новий етап національно–визвольних змагань, а людям, які давно знаходяться на фронті, потрібна заміна. Напевно, на лекції почув те, що було таким поштовхом. Через декілька днів пішов у військкомат і вирішив підписати контракт, а на навчанні взяв академічну відпустку. 

Виріс я в російськомовному середовищі абсолютно. До того ж мої батьки більшою мірою росіяни, ніж українці, і, напевно, в цьому ще полягав мій юнацький протест певний. Я вважав, що треба бути все ж таки більше сином своєї землі. Батьки відреагували вкрай негативно. Це був суто мій вибір. Я знаю, як це не спілкуватися з родиною по пів року через певні мої вибори. Моя служба почалась у 2019 році в селищі Піски. Були й ротації — наприклад, 6 місяців я був в Пісках на фронті, потім ще 6 — у тилу в Маріуполі. Так раніше відбувалося чергування в зоні Операції об’єднаних сил.

Я вибрав свій шлях, пройшло 2 роки й мої батьки мене прийняли. 

Зараз від нас до позицій ворога не більше 8 км, коли працюємо — стає 3 км 

Напередодні вторгнення ми зайшли в зону виконання бойового завдання в населений пункт Піски та продовжували служити там. Повномасштабна війна застала мене власне на війні. Ми залишились на своїй позиції, тому що не було сенсу нас із фронту кудись смикати. Я був в Пісках, Золотих Нивах, там ми зупиняли наступ російських загарбників, потім нас кидали на Гуляйполе. Зараз знаходимось під Бахмутом. 

Зараз від нас до позицій ворога не більше 8 кілометрів, бо в будь-який час на передовій може знадобитись допомога, заміна і я маю туди поїхати. Якщо ми працюємо, то, зазвичай, на відстані 2,5 – 3 кілометрів від ворога. 

Насправді війна дуже непередбачувана, і вона не любить якихось там таймінгів. Наш день може початись як о 4 годині ранку, так і, наприклад, о 10 годині, все буде залежати від того, як пройшов попередній. Бували такі часи, коли і взагалі не спали по 3-4 доби. 

У нас немає такого поняття, як день чи ніч, а є поняття — нас штурмують або ситуація під контролем, тому можемо лягти та перепочити декілька годин. 

Можу сказати, що ми пережили певні тижні такого шаленого спротиву — ми відступали, були населені пункти, які ми полишили, тому що наступ був дуже швидким і сильним. 

Зараз зі мною навіть постійно ще мій улюбленець Старлінк. Завжди мріяв про бігля, власне купив і тепер підрозділ обзавівся бойовим псом. 

Сидимо з бабусею, онучкою, жінкою з 6-місячною дитиною в льоху, а хати їхньої вже немає…

Найстрашніше, що я бачив — дітей прямо поруч із фронтом. Це діти, які весь час росли біля фронту, Це ж не один день, не один рік відбувалося. І відповідальність за них лежить не тільки на батьках, а й на країні, яка каже: ми захищаємо, ми дбаємо про кожного свого громадянина. І в цей час я виїжджаю та бачу за 3 кілометри від фронту дитину — просто бігає і грається футбольним м’ячем, а на вибухи вже не реагує. 

Ще один спогад, який залишиться надовго зі мною, бо один із перших, коли цивільного так сильно торкнулась війна. Це сталось в населеному пункті Піски, який на той час вже був майже зрівняний із землею. Залишались жити тут, на лінії зіткнення, десь 10 людей. І літня бабця жила в старій такій хаті. Тут починається обстріл, я сиджу в підвалі і чую, як прилетіло поруч. Розумію — це міг бути будинок тієї жінки і вона просто зараз лежить, помирає. Обстріл ще не закінчився, а ми з побратимом вискакуємо з того підвалу, біжимо до неї, а будинку вже просто немає, він горить. 

Виявляється, вона лежала собі на ліжку, коли прилетів цей снаряд і її поранило уламком, але встигла вибігти на вулицю, до сусідів. Десь через 15 хвилин ми власне і знайшли її там, поклали на носилки та викликали медбригаду. 

Це війна. Це жінка з 6-місячною дитиною, бабця і ще одна маленька дочка, і от ми, троє військовослужбовців, сидимо поруч із ними в сільському льоху, тому що хати їхньої вже немає. Добре пам’ятаю, як вони дуже багато допомагали нам. Ці люди не знали, куди подітись, евакуюватись їм просто не було куди. 

До війни не можна звикнути. Але до того, чим я займаюсь, захищаючи Україну, думаю, вийшло. Якщо довго копати город, можна якісь навички від цього отримати, а наступного разу вже у два рази швидше це робитимеш. От так і військові. 

Окопи з водою по коліно смішать, бо цього не може бути 

Стосовно комфорту хочу сказати, що бачив, як живуть росіяни в їхніх окопах. Ми не живемо так. Нам простіше виїхати в найближчий населений пункт і купити декілька рулонів утеплювача — зробити теплий собі бліндаж, щоб не спати на сирій землі. Купити якусь ємність для води та зробити літній душ. 

Військовослужбовець, який себе поважає, завжди знайде вихід, як зробити свій бліндаж нормальним, як купити ту саму сковорідку, зробити зажарку і зварити борщу в тому ж бліндажі на керосинці якійсь, розумієте? Можна робити набагато кращі умови.

Міноборони забезпечує базовою амуніцією, якщо хочеш краще — купуєш. А от дрони — волонтерські 

Моїх хлопців забезпечили повністю амуніцією. Якщо взяти мене, все на мені куплене за свої гроші. І не тому що мене не забезпечують, просто, я вважаю, що плитоноска, яку я купив, краще, ніж та, яку мені видає ЗСУ. Тому я купив собі за свої гроші каску, плитоноску, аптечку. 

Ніхто ж не каже нічого, ЗСУ воно забезпечує, є певні стандарти забезпечення. Якщо ти хочеш інше чи краще — ти купуєш. 

Робота аеророзвідки залежить від наших “пташок”. Та власне ЗСУ ними аеророзвідку не забезпечує від слова зовсім. Чому я так кажу? Я дозволю собі критикувати те, що бачу на власні очі. Пан міністр оборони Резніков в одному зі своїх інтерв’ю знецінив роботу волонтерської спільноти, яка дев’ять років працює на країну, на перемогу. Він назвав один із видів наших дронів “весільним”. Саме такі цивільні дрони зараз тут, під Бахмутом, рятують сотні життів. І виходить, що їх Міноборони не передають на потреби воїнів.

Було таке, що ми купували за власний кошт, але більшість — це допомога волонтерів та небайдужих людей, які підписані на мене в соцмережах. Як то кажуть: “З миру по нитці”. 

Ми воюємо не за Україну в траурі і вічних сльозах

До повномасштабного вторгнення у мене було 30 днів відпустки та ще 14 днів за участь в Операції об’єднаних сил, які я і відгуляв. Я повертався з Донеччини після ротації, після Пісків, смертей, після того, що там відбувалося, бо на той час це була одна з гарячих точок. Я завжди їхав в Київ на тиждень чи на два. Певний час, напевно 1-2 ротація, вважав, що це дуже несправедливо — Як так? Там гинуть хлопці, а тут в Києві всім байдуже. 

Пізніше зрозумів, тепер нікого не засуджую. Навіть навпаки — ми воюємо не за Україну в траурі і вічних сльозах, а щоб люди могли бути вільними, гуляти по тих барах, нічних клубах (і я власне у відпустці робив теж саме). Після цього, коли я повертався в Київ, був готовий обіймати цих людей і тих, хто навіть не знав, що там на фронті та де ті Піски.  

“Мені не потрібна мотивація, якщо приходить РФ — я йду в ГУЛАГ”  

Знаєте, я вважаю, що дуже дивно, коли певним людям потрібна взагалі мотивація на війні. Я мають права, і я маю обов’язки. Один із них власне виконують на фронті. Якщо б цього не робив — тоді приходить Російська Федерація і я просто йду в “ГУЛАГ”. 

Я борюся за те, щоб моя країна була вільною, щоб я був вільним. Коли я захищаю свою країну, я захищаю не якусь ефемерну Україну, а свою землю, себе, від знищення. Я не розумію, чому людям потрібна ще якась мотивація. Мотивація залишитись живим у своїй країні?

“Боротьба продовжиться і після війни”

Мені 22, але я не можу сказати, що все свідоме життя захищаю Батьківщину. Напевно, все свідоме життя я відстоюю певні свої ідеали, і робити це ще доведеться. І “воюватиму” з людьми, які будуть казати, наприклад, що роми — не люди, а церква вона важливіша, ніж моє право. Або з тими, хто казатиме, що жінка — це лише предмет. 

Головне, щоб Україна чітко визначилась, що вона — частина європейської сім’ї, яка поважає західну цивілізацію і є її власне частиною. Це дуже важливі речі.  

Як тільки закінчується війна, я беру свій закордонний паспорт і поїду думати над тим, що трапилось зі мною та моїми друзями. Зрозуміло, найголовніший орієнтир зараз — вижити, а потім вже поїду в іншу країну. Ще планую дописати свою книгу. У ній викладу те, що переживаю на війні. Уривки є на моєму фейсбуці. 

Читайте також:

• “Поруч зі мною — відчайдушні вікінги”: історія Антона із Костянтинівки, який майже рік захищає Донеччину від загарбників
• “Воюватиму з протезом”: історія 20-річного захисника з Донеччини, який підірвався на міні та відновлюється
• Як батьки 10-й місяць шукають сина, якого окупанти захопили в полон у Маріуполі