“Воюватиму з протезом”: історія 20-річного захисника з Донеччини, який підірвався на міні та відновлюється

Заплакав не від болю, а від того, як відреагують батьки: так описує перші хвилини після підриву на міні Данило Литвиненко. Він родом з міста Білозерське на Донеччині, пішов до армії у 18, вже з 19-ти підписав контракт, а ще до 20 потрапив на передову російсько-української війни.

Там хлопець підірвався на міні й втратив частину кінцівки. Та попри це, полишати військову справу він не збирається: стрілець воюватиме з протезом. 

Про те, як проходить реабілітацію та чому планує повернутися на війну Данило розповів журналістам Вільного радіо.

Далі — пряма мова військового.

— Я у 18 років пішов на строкову службу, у 19 років підписав контракт. Впевнений, що це — моє. Не по душі мені якісь інші професії, вже чекаю коли повернуся до своїх хлопців. Коли хотів підписати контракт, мама казала, що це небезпечно. Але я все одно підписав, і зробив би такий вибір ще раз.

Подробиці не можу розказати, але це було на початку жовтня 2022, під час виконання бойового завдання у Харківській області. Я натрапив на протипіхотну міну ПФМ-1. Це “Лепесток”, заборонена штука, яку часто використовують росіяни. Вона маленька дуже, тож я її не побачив. На щастя, ця міна мене не вбила, але покалічила.

Я одразу усвідомив, що сталося, коли підірвався. І зрозумів, що дуже маленькі шанси, що щось приш’ють або відновлять. Розумів, що буде ампутація. Стопу відірвало, лише п’ята на “нитці” трималася. Пам’ятаю, почав плакати. Але не від болю, а від того як відреагують батьки. Дуже за це переживав.

Поруч були побратими, які не травмувалися. Вони одразу наклали турнікет, повезли в лікарню. П’яту ампутували вже в Чугуєві. Я був під наркозом, коли мене привезли вже у Харків. Там відійшов від анестезії і все побачив.

Я виріс з бабусею та дідусем, більше всього часу проводив з ними. І боявся саме їхньої реакції, не хотів аби вони засмутилися, дуже переймався за те, як вони на це відреагують. Ще коли повністю не відійшов від наркозу, попросив у санітара телефон та зателефонував рідним. Вони звичайно засмутилися, плакали.

Та я їм пояснив що нічого страшного не сталося. Я завжди із позитивними думками до всього ставлюся, думаю це завдяки підтримці батьків, побратимів та близьких. Пам’ятаю, телефонував тоді і дівчині своїй. Кажу їй: ось таке сталося, я все зрозумію якщо що. А вона каже: ти що, дурачок? Підтримка завжди поруч була. І я зрозумів, що все буде так як і було, все буде добре. Нічого страшного не сталось.

Я був у Харківській лікарні, потім я був в Сумах, потім були лікарні у Львові та області. Кілька тижнів тому я потрапив до “Незламних” (це реабілітаційний центр, — ред) у Львові. Тут сказали, що треба проводити реампутацію.

Попередні лікарі мені зберегли якомога більше ноги, а це не підходило для протезування. Мені провели другу операцію, зараз кінцівки немає по ікру.

Поки що я в реабілітаційному центрі, пересуваюся на милицях. У мене тут і процедури, і психологічна реабілітація, і фізіотерапія, купа різних кабінетів. Займаюсь на різних тренажерах на руки, на ноги. Загоїться рана і вже будуть робити протез. Думаю, менше місяця чекати.

Поставлю протез та повернусь на службу. Після цього буде відпустка 30 днів, приловчусь за цей час, все зроблю. Мене всі чекають, всі підтримують — побратими, командування.

Я може вже не побігаю так, як бігав раніше, але користь точно буду приносити. Дуже багато хлопців на протезах несуть службу і не заважає це ніяк. Тим паче, буде такий в мене протез, німецький, багатофункціональний, який не буде відрізнятись від ноги. Тобто не буде такого, як є окремий протез для бігу, окремий для плавання. В мене буде один на всі випадки.

Я ні краплі не шкодую, що підписав контракт і став військовим, зробив би такий вибір ще раз. Не розумію, як можна повернутись до цивільного життя, коли твою країну б’ють ракетами, окуповують твою землю, знущаються над твоїм народом? Я не можу просто сидіти.

Читайте також:

• “Поруч зі мною — відчайдушні вікінги”: історія Антона із Костянтинівки, який майже рік захищає Донеччину від загарбників
• Оборона Донецького аеропорту 8 років тому й відкрита війна очима капелана-медика (монолог)
• Студент-політолог, який у 18 пішов в ТРО: історія полоненого маріупольця Олексія Новікова