Маріуполець Олексій Новіков вже 10 місяців перебуває у російському полоні. Олексій — студент-політолог, захоплюється історією, музикою, кіно та спортом. 26 січня 2022 року йому виповнилось 18 років, через місяць він вступив до тероборони. У квітні, захищаючи рідне місто, — потрапив у полон.
Про Олексія та про те, як бореться за його повернення, нашим журналістам розповіла його мати Ольга Новікова.
Далі — її пряма мова.
— Коли дізналась, що почалась війна [відкрита], я розбудила Льошу зранку, сказала про це. Ми почали думати, що робити. Він майже одразу ухвалив рішення ставати на захист міста, почав шукати контакти тероборони, я йому ще казала: “Може залишся?”, але він твердо вирішив, що піде.
До тероборони з ним ще хлопці хотіли піти, але вони з батьками виїхали. І він 25 лютого зранку пішов сам. Його одразу зарахували, і більше ми з ним не бачились. Я, звичайно, переживала, бо у нього не було жодних військових навичок, ані стріляти, ані битися він не вмів. Але мав велике бажання захистити місто.
Льоша дуже любить історію, багато читає, цікавиться політикою, займається спортом. Він два роки провчився в коледжі на “Транспортних технологіях”, а потім зрозумів, що не технарь, а більше гуманітарій і вступив до Маріупольського держуніверситету на “Політологію”, планував стажування в Верховній раді. Цікавиться музикою, на початку лютого як раз купили синтезатор, почав його освоювати. Любить комп’ютерні ігри-стратегії. Ніколи не пропускав українські прем’єри в кіно. І театром цікавиться, хоча й попри талант не любить грати на сцені.
Якось ми брали участь у фестивалі “Маріуполь театральний”, і один хлопець, що мав грати у виставі, захворів. Я ледве вмовила Льошу його замінити. Але за це мені довелось вести його в розважальні центри в “Порт-сіті”. [сміється — ред.]
Про полон дізналась, коли подзвонили з акаунту сина
До 2 березня, поки в Маріуполі зв’язок хоч якось пробивався, ми через месенджери ще спілкувались. Він мало розповідав. Головне, що я знала, що він живий. Коли я виїжджала з міста 16 березня, мене на частини рвало, бо я не знала, що робити, чи виїжджати, раптом йому буде потрібна допомога.
24 квітня мені подзвонили з Льошиного акаунту у фейсбуці і сказали, що він у полоні. Я одразу не повірила, потім надіслали відео допиту і фото його документів. Пізніше мої знайомі знайшли в мережі відео з Олексієм.
На той момент я вже була за кордоном, повернулась, приїхала до Дніпра, ходила по всіх інстанціях, подавала заяви. Тоді ще не було розуміння, куди звертатись, як розшукувати полонених. Мені допомагали правозахисні організації, які я знаходила в інтернеті — хапалась за всі можливості. З їх допомогою подала заяву до Європейського суду щодо розшуку і звільнення Олексія.
В списках загиблих в Оленівці був тезка Олексія
Один раз Льоша мені дзвонив у липні. Тоді сказав, що він в Оленівці. А 29 числа сталася трагедія [вибух в колонії, де тримали українських полонених — ред.] І уяви, я нічого не знаю, почали публікувати списки і там Олексій Новіков [голос тремтить — ред.]. І всі мене питають, чи це він. Але там виявилось інше по-батькові та вік. Емоційно це було дуже важко.
Я продовжувала вести переписки з різними міжнародними організаціями, у тому числі з Червоним хрестом в Україні, Німеччині, Женеві.
Мене “відфутболювали”, я знову писала. Мене інші родички полонених з подивом питали: “І що вам одразу відповіли?”. Звичайно, не одразу, мені безліч разів відмовляли і казали, що такого військовополоненого немає. Але я продовжувала писати. У жовтні мені підтвердили офіційно, що Олексій в полоні.
Поради родичам полонених:
Аби дізнатись інформацію про конкретну людину, писати мають родичі. Обов’язково треба звертатись до поліції, мати номер ЄРДР, бо з цими документами потім легше будувати комунікацію з держструктурами. Дуже важливо не лише дзвонити, а й писати, щоб мати офіційні відповіді.
Я дуже “діяльна натура”, в моєму житті не було такого, щоб я чогось не досягла, звикла що можу все контролювати, організувати. А тут майже нічого від мене не залежить. Єдине, що можу — це шукати інформацію, щоб просто знати, що він живий. Кожен обмін намагаєшся менше в це занурюватись, бо дуже важко, коли ти не знаходиш у списку свого. З часом я почала спокійніше до цього ставитись.
Маріуполь навчив мене жити сьогоднішнім днем. Не будувати плани, аби не “насмішити Бога”. Ми не знаємо, що буде завтра. Я не можу далеко загадувати. Складно уявити нашу з Льошею зустріч. Але розумію, що перший час йому треба буде просто “відтанути”, побути поряд з мамою. Він все ж таки, дитина, завжди був поряд, під маминою опікою. Навіть не їздив нікуди сам. А тут такі події у житті…
Я інколи думала, за що це? А потім усвідомила, що у кожної людини своя доля, якщо випадають дуже суворі випробування, обійти їх неможливо. Треба навчитися приймати те, що відбувається у житті, прощати і йти далі.
Я вірю у зв’язок матері й дитини, навіть коли діти вже дорослі. Стан мами передається дитині навіть на відстані. Наскільки б тяжко мені не було, я намагалась йому подумки надсилати свою енергію, свою силу, увесь позитив, який в мені є. А що мама ще може зробити?!
Моє улюбленне заняття зараз — ходити по крамницях і щось йому купувати. Складаю в торбинку “приданне” [сміється — ред.]. Бо повернеться, у нього ж немає ніяких речей. От купила йому якусь футболку, і так добре на душі стає.
На День народження Олексія цьогоріч, я виклала пост у соцмережі. Багато друзів почали писати, вітати. Згадали про нього, мені приємно, може й і він відчув, що його люблять і чекають [посміхається —ред.]. Ми купили тортик, переглядали фотки, згадували, наче й поспілкувалась з ним. Вечір спогадів зробила…Вірю, що наступний день народження зустрінемо разом.
***
Нагадаємо, раніше ми розповідали історію нацгвардійця Віталія Дармороза, який потрапив у полон у березні 2022 року, боронячи Маріуполь.
Читайте також: