“Минулий раз ми бачились 24 лютого, в день його народження”, — дружина полоненого з “Азовсталі” Володимира Чертушкіна

Пресофіцер 109 окремої бригади тероборони Маріуполя Володимир Чертушкін вже кілька місяців перебуває в російському полоні разом з іншими захисниками. В цивільному житті журналіст, до лав ЗСУ Володимир долучився напередодні повномасштабного вторгнення. Чоловік боронив “Азовсталь”, а пізніше з побратимами опинився серед бранців.

Про те, що Володимир у полоні, рідні дізнались випадково з інтернету. Де він зараз, вони не знають. Дружина Володимира Ганна розповіла Вільному радіо про місяці очікування та виїзд з рідного Маріуполя. Далі — пряма мова Ганни Чертушкіної.

Володимир до повномасштабної війни працював на підприємстві “Метінвест-Промсервіс” та обіймав посаду головного редактора корпоративної газети. Він відомий у регіоні журналіст, член Національної спілки журналістів України, свого часу працював у газетах “Іллічівець” та “Приазовський робочий”. До лав Збройних сил України вступив незадовго до вторгнення РФ, у січні цього року, на посаду спеціаліста зі зв’язків з громадськістю у складі 109 окремої бригади територіальної оборони Маріуполя. Військовослужбовцем став вперше, раніше ніде не служив. 

Володимир — чудовий батько та чоловік. Для нього родина завжди на першому місці. Наша сім’я має свої традиції. Завжди намагаємось проводити вільний час разом, пам’ятаю спільні походи у кіно, поїздки на море. Ми з донькою завжди радіємо його великим і маленьким сюрпризам. Володимир дуже ерудована людина, має енциклопедичні знання в багатьох сферах, а ще він поліглот. Має великий хист до вивчення іноземних мов. 

Останній раз я бачила Володимира у перший день повномасштабного вторгнення російської армії до нашої країни — 24 лютого. До речі, ця дата — його день народження. Ввечері ми мали родиною відсвяткувати та привітати його. Але не встигли…

Перші кілька днів ми спілкувалися за допомогою СМС, але коли на початку березня зникло електропостачання та мобільний зв’язок, пропав і зв’язок з чоловіком. В середині березня у його побратима з’явилась можливість дістатись нашого будинку, щоб передати вісточку про Володимира. Він сказав, що з ним все добре, але ситуація в місті залишається вкрай важкою і напруженою.

В Маріуполі ми залишались до самого кінця березня. Більша частина міста була вже знищена. Я й досі с жахом і тремтінням згадую ці тижні. Здавалось, що це було пекло на Землі, і кінця цьому не буде. Здригалося все навкруги: небо, земля, будинки. Дуже страшно було засинати вночі. Ми майже не спали. Бо цей жах продовжувався і вдень, і вночі. А ще я пам’ятаю нестримний холод. В будинках на той час вже не було опалення, і скільки б одягу на себе не одягали, холод пронизував тіло до самісіньких кісток. Спали гуртом на підлозі в коридорі. Своїм тілом закривали дітей. 

В один із днів у будинок, що був поруч з нашим, влучив снаряд чи ракета. Миттєво спалахнула пожежа, яка швидко поширилася від одного під’їзду до інших. Стоячи на балконі, я спостерігала, як догорає сусідній будинок і, вже не стримуючи сліз, я молила Бога, щоб він приніс моїй родині спасіння.

Наступного дня мене знайшов друг сім’ї, який запропонував вивезти мене та мою родину (доньку, батьків, сестру з її доньками) з міста. Ми вирішили: треба терміново виїжджати.

Їхати було важко і небезпечно. Кожної секунди був ризик потрапляння під бомбардування, до того ж всюди на землі були розкидані уламки скла, снарядів, дроти, гілки дерев, був розтрощений асфальт. Коли їхали, із жахом та сльозами на очах бачили, на що перетворилось колись таке прекрасне місто. Люди тисячами йшли пішки обабіч дороги з сумками, валізами, якимись котомками. Всі покидали рідне місто.

В селі під Маріуполем, на той момент вже окупованим, ми перебували аж до кінця квітня. Потім виїхали на підконтрольну Україні територію. Спочатку був важкий шлях до Запоріжжя. Поступово місто за містом вся наша родина дісталася півдня нашої країни, ми приїхали в Одеську область, де наразі і знаходимось.

Про те, що чоловік потрапив у полон, я дізналася з інтернету. Побачила фото, відео і скріншот списку тих, хто виходить з заводу “Азовсталь”. Одразу ж почала моніторити всі групи й пабліки у соцмережах, щоб дізнатись хоч краплю якоїсь інформації.

Долучилась до групи родичів захисників Маріуполя, зокрема “Азовсталі”. Вступила до “Асоціації родин захисників Азовсталі”. Це матері, дружини, сестри й доньки наших захисників. Ми ділилися інформацією одна з одною. Куди звертатися, куди писати, дзвонити. 

І я почала подавати заяви до Червоного Хреста, ООН, СБУ, НІБ, поліції, військової частини. Мені повідомили, що він зареєстрований як військовополонений і є в списках на обмін, і залишається тільки чекати, тому що процес обміну залежить виключно від сторони противника.

Зв’язку з Володимиром у мене й досі немає. Єдиний раз мені написала одна з дружин, якій її чоловік (який теж перебуває в полоні в тій самій колонії) передав, що Володимир в порядку і питав, де я з донькою знаходжусь. 

Наша донечка Надійка, якій нещодавно виповнилося 10 років, дуже сумує за батьком. Не було жодного дня, щоб вона не згадувала про нього. Вона знає, де він знаходиться, розуміє, що він захищає свою родину, свою країну.

Коли я дізналась про полон, в мене була одна думка — що він потрапив з одного пекла до іншого. Біль і страх за нього охопили моє серце, і кожен день я відчуваю це, хоча і намагаюся стримувати свої почуття заради своєї дитини. Я маю підтримувати її віру, що батько обов’язково скоро повернеться. 

Я дуже мрію про незабутню зустріч з коханим чоловіком, уявляю що він увійде, ми його обіймемо і вже більше нікуди не відпустимо. Я скажу йому, що сильно його кохаю і, що ми ніколи не переставали вірити в його повернення.

Я зараз спілкуюся з багатьма родинами, чиї близькі знаходяться в полоні чи зникли безвісти. Ми підтримуємо один одного, підбадьорюємо та радимося з питань перебування хлопців у полоні. Багато з них, перебуваючи за кордоном, влаштовують акції, долучаються до заходів на підтримку наших захисників, не даючи світовій спільноті забувати про них, вимагають від усього цивілізованого світу боротися за їх визволення. 

У нас в усіх є тільки одна мрія — найскоріше повернення наших близьких додому. І, звісно ж, повернення до нашої рідної України довгоочікуваного миру, спокою та тиші.

***

Нагадаємо, раніше ми публікували інтерв’ю військового з Донеччини, який повернувся з полону. А також розповідали, з якими проблемами стикаються експолонені після звільнення.

Читайте також: 

• “Сказав, що живий, здоровий та перебуває у Донецьку”: боєць та фотограф з “Азовсталі” Дмитро Козацький вийшов на зв’язок
• У застінках на сьомому місяці вагітності: медикиню Мар’яну Мамонову вже майже 5 місяців тримають у полоні росіяни
• Зібрали 180 тисяч гривень: в Києві провели благодійний велопробіг на підтримку ЗСУ та полонених “Азовсталі”