Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо сержанта Олексія Михальчука — кулеметника 637 окремого зенітного кулеметного батальйону. Чоловік пройшов АТО, зазнав тяжких поранень у повномасштабній війні, відновився — і повернувся знову. Він мріяв поїхати з маленьким сином у Карпати по гриби й показати йому мирне українське небо.
Історією життя захисника з Вільним Радіо поділилася його дружина Оксана.
Вільне Радіо публікує історії загиблих внаслідок російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олексій Михальчук народився 23 серпня 1987 року в селищі міського типу Червоне на Житомирщині. Там виріс, закінчив місцеву школу.
“У дитинстві Олексій був дуже світлим, сонячним, усім допомагав. Був добрий дуже. Вони з моїм братом, який був його однокласником, полюбляли швидко все поробити вдома і втекти на рибалку на ставки”, — розповідає дружина Оксана, яка пам’ятає Олексія з дитинства.
Після школи хлопець вступив до аграрного технікуму в Новій Чорториї, але навчання не закінчив — пішов на строкову службу до Збройних сил України, після якої отримав звання сержанта.
Повернувшись до цивільного життя, оселився в Бердичеві й працював у Києві будівельником — зводив монолітні багатоповерхівки.
Для Оксани Олексій роками був другом, і лише під час великої війни, коли він зазнав важкого поранення, дружба переросла у щось більше.
“Я тоді якраз повернулася з-за кордону, і ми одружилися згодом. Це був мій найкращий друг, мій наставник, мій помічник”, — каже Оксана.
Захоплювався Олексій рибалкою — але, як згадує Оксана, не заради улову.
“Він полюбляв сам процес. Коли була вільна хвилинка, намагався виїхати на ставок. Збирав гриби, колекціонував монети, любив виїжджати на природу з рідними. Якщо пообіцяв зробити — чого б це йому не вартувало, він це зробить. Так було і в цивільному житті, і на службі”, — розповідає дружина.
Вперше Олексій опинився на фронті у 2014–2015 роках — у складі 30 окремої механізованої бригади. Його підрозділ прикривав вихід побратимів з оточення на Дебальцівському напрямку.
“Вони звідти малими групами виходили, прикривали хлопців, щоб хоч хтось міг залишитися живим. Були вже майже в котлі, але прикривали вихід”, — згадує Оксана.
Після демобілізації він повернувся до Києва. Але 24 лютого 2022 року не чекав повістки.
“Він підійшов до тих, хто розносив повістки, взяв собі сам — і відправився до військкомату. Чекати спокійно він не міг. Але оскільки там була велика черга, приєднався до місцевої тероборони. А з квітня 2022 року приєднався до 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади та рушив на Харківський напрямок”, — каже дружина.
У боях за Довгеньке російський танк влучив у їхній бліндаж. Усі побратими загинули. Олексія, тяжко пораненого, хлопці виявили живим і винесли.
“Там і фосфором їх “накривали” — [Олексій отримав] переломи рук, ніг, осколкові поранення, тяжка контузія всього тіла. У нього не вистачало 16 сантиметрів кістки на правій руці”, — розповідає Оксана.
Після лікування і реабілітації чоловіка перевели до Івано-Франківської територіальної оборони, яку прикомандирували на Запорізький напрямок — у район Гуляйполя. Там він зазнав ще однієї контузії, але продовжував захищати побратимів. Згодом через стан здоров’я його демобілізували.
Однак у лютому 2025 року Олексія знову призвали — цього разу до 637 окремого зенітного кулеметного батальйону. Він ніс службу на півдні, захищаючи небо Миколаєва від російських “Шахедів”.
За три місяці до загибелі в Олексія та Оксани народився син Захар.
“Він став батьком у 38. В Олексія були гарні стосунки з моїми старшими дітьми, але до Захарчика була особлива любов. Це його перша дитина, дуже очікувана і дуже бажана. Він встиг двічі побачити свого сина наживо. Але по відеозв’язку ми спілкувалися щодня”, — зі сльозами каже Оксана.
17 лютого 2026 року поруч із позиціями, на яких був Олексій, впав російський дрон. Від вибухової хвилі чоловік зазнав несумісних із життям травм. Наступного ранку він помер.
“Там була така вибухова сила, що не було шансів вижити. Його побратим загинув на місці, Олексій помер на ранок у лікарні”, — каже Оксана.
У захисника залишилися дружина Оксана, маленький син Захар, мама і дві сестри.
“Він казав, що покаже дитині мирне українське небо. Що поїдемо в Карпати — гриби збирати з маленьким. Мріяв про це. Але такому не судилося статися, і ми з Захаром залишилися чекати того миру без нього”, — каже Оксана.
Рідні Олексія ініціювали петицію до президента України з проханням надати йому звання Героя України. Підтримати ініціативу можна, підписавши петицію за посиланням.