Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Тараса Пришка із села Соломіївка на Рівненщині. Після початку повномасштабного вторгнення він знову долучився до війська й служив на Донеччині. Удома на нього чекали дружина Руслана й донька Сашка. Але 31 березня 2026 року він загинув у Костянтинівці.
Про життя та загибель Тараса Пришка журналістам Вільного Радіо розповіла його дружина Руслана.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Тарас Пришко народився 19 травня 2001 року в селі Соломіївка на Рівненщині. В родині їх було пʼятеро — він та четверо братів. У сім’ї були складні обставини, а коли Тарасові було 14 років, померла його мама. Після цієї втрати хлопець потрапив до школи-інтернату.
Тарас підтримував зв’язок із братами, любив проводити час із друзями, грати у футбол і цікавився автомобілями. За словами дружини, він виріс доброю, простою та щирою людиною, яка з повагою ставилася до інших.
“Тарас був вірним товаришем, завжди готовим прийти на допомогу. На нього можна було покластися, адже він був людиною, яка не залишала інших у біді”, — розповідає Руслана.
Навчався хлопець у Дубровицькому професійно-технічному училищі, де здобував фах будівельника. Та карʼєри побудувати не встиг.
У 19 років Тарас вирушив на строкову військову службу. Після повернення він пробув удома лише кілька місяців, а потім почалося повномасштабне вторгнення Росії. Тарас разом із другом пішов до військкомату, щоб долучитися до війська. Спочатку їм відмовили, але згодом зателефонували й повідомили, що їх готові взяти на службу.
Так чоловік знову став військовослужбовцем. Із 2022 року він служив солдатом, кулеметником 14-го окремого розвідувального батальйону, військова частина А-7098. Виконував бойові завдання на Донецькому напрямку.
Про подробиці фронтового життя Тарас дружині багато не розповідав. Під час телефонних розмов вони здебільшого говорили про стосунки, сім’ю та повсякденні справи.
“Я не дуже розпитувала його про службу, а він казав мені, що мені це не потрібно. Думаю, він не хотів, щоб я зайвий раз хвилювалася. Я знала, що його побратими дуже хороші й дружні. Вони були для нього близькими людьми”,— ділиться дружина захисника.
Руслана знала Тараса заочно ще до їхнього офіційного знайомства: її мама родом із його села. Однак раніше вони не спілкувалися. Усе змінилося 19 травня 2022 року, коли дівчина привітала чоловіка з днем народження. Після цього вони почали переписуватися та телефонувати одне одному щодня.
Згодом між ними виникли почуття, і 5 квітня 2023 року Тарас запропонував Руслані зустрічатися. У грудні того ж року він приїхав у відпустку. У новорічну ніч, із 31 грудня на 1 січня, чоловік зробив коханій пропозицію.
Закохані одружилися 13 червня 2024 року. На той час Руслана вже чекала на їхню дитину.
16 жовтня 2024 року в подружжя народилася донька Саша. Тарас дуже чекав на її появу й радів, що став батьком.
“Він дуже любив мене й нашу донечку Сашку, хотів нас захищати та піклуватися про нас. Він називав нас своїми золотими дівчатками. Для мене він був не просто чоловіком, а людиною, на яку я завжди могла покластися, з якою пов’язувала своє майбутнє та мріяла прожити все життя”, — розповідає дружина Руслана.
У 2026 році родина чекала на приїзд Тараса у відпустку. За словами Руслани, приблизно 17 травня він мав вирушити додому, щоб побути з дружиною та донькою. Подружжя планувало провести час разом, а Тарас мріяв про сина. Та повернутися додому він не встиг.
“Найважливішою для Тараса була сім’я. Він мріяв повернутися додому, бути поруч зі мною та нашою донечкою, бачити, як вона росте. Він хотів жити звичайним сімейним життям, обіймати нас, піклуватися про нас і разом будувати наше майбутнє”, — каже дружина.
31 березня 2026 року Тарас Пришко виконував бойове завдання в Костянтинівці на Донеччині. За словами дружини Руслани, того дня позиції військових обстріляли з артилерії, а згодом прилетів безпілотник. Після цього зв’язок із Тарасом зник, і його вважали зниклим безвісти. Згодом молекулярно-генетична експертиза підтвердила його загибель.
“Я довго жила в очікуванні та надії, що він повернеться додому. Це був найважчий період мого життя, адже до останнього хотілося вірити, що я ще побачу свого чоловіка”, — розповідає Руслана.
За час служби захисник отримав медаль “Бахмут” із посвідченням “За оборону рідної держави”.
У Тараса залишилися батько, дружина Руслана, дворічна донька Олександра та четверо братів по матері.
“Я не знаю, скільки донька пам’ятатиме сама, але обов’язково розповідатиму їй про тата, показуватиму фотографії, зберігатиму його голос і все, що пов’язує нас із ним. У моїй пам’яті він залишиться добрим, щирим, вірним і готовим допомогти іншим”, — каже Руслана.
Рідні захисника закликають вшанувати його пам’ять і підтримати петицію про надання йому звання Героя України посмертно. Підтримати ініціативу можна за посиланням.
Вічна пам’ять.