Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Цього дня згадаймо Валерія Заливанського, який у цивільному житті був електриком, працював на фермі та їздив на заробітки. У перші дні повномасштабної війни чоловік став на захист України. Його життя обірвалося на Донеччині.
Про військового Вільному радіо розповіли його близькі.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних і знайомих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами. Це безкоштовно.
Народився Валерій Заливанський 12 лютого 1973 року в селі Вовчинці на Вінниччині. Його мати та вітчим працювали на фермі та виховували ще двох синів. Валерій був старшою дитиною.
“Він ріс із бабусею, яка займала особливе місце в його серці. Часто згадував її й завжди називав просто й тепло — “бабця”. До мене на ферму часто бігав, намагався допомагати в усьому, чим міг”, — каже мати військового Валентина.
Брат Валерія Олександр додає: “Він з дитинства вирізнявся чесністю та справедливістю. Ми росли разом, ходили до школи та гралися. Він був не лише хорошим другом, а й надійним братом”.
У школі Валерій мав середні оцінки, а після закінчення 11 класу вступив у професійно-технічне училище у Вінниці, де здобув спеціальність слюсаря.
Одразу після училища у 1991 році чоловік пішов до армії. Навчання проходив в Архангельську, а на службі був у Джанкої.
Після армії Валерій познайомився зі своєю майбутньою дружиною та згодом переїхав до неї в село Івангород на Черкащину.
“Одружились ми в 1995 році. Життя тоді було непростим, доводилося братися за будь-яку роботу, щоб заробити. Він їздив на заробітки до Росії, працював на будівництві та електриком у селі, трудився на фермі. Роботи були різні, але він завжди старався, не боявся важкої праці”, — згадує ті часи дружина Валерія Наталя.
Ще з дитячих років Валерій захоплювався футболом і любив рибалити.
“Риболовля була для нього віддушиною, але вдома завжди треба було поспішати, бо роботи вистачало: городи та господарство. Якщо йшов на рибалку біля дому, то лише на годинку, а потім біг назад. А вже у своєму селі він міг посидіти стільки, скільки хотів”, — ділиться дружина.
Також, каже вона, її обранець проявляв любов до природи — особливо любив садити дерева.
“Він не просто садив дерева, а піклувався та вкладав у них душу. Це було його справжнє хобі. У садку росло близько двадцяти дерев — вишні, яблуні, груші та сливи”, — каже Наталя.
Валерій, за словами Наталі, завжди простягав руку допомоги, ніколи не відмовляв, якщо комусь потрібна була підтримка.
“У сім’ї він був люблячим чоловіком і батьком. Завжди старався для родини, для наших трьох синів”, — згадує жінка.
За словами співрозмовниці, Валерій умів усе й завжди доводив справи до кінця.
“Копати, будувати, лагодити — усе робив власними руками. Після одруження ми купили стару хату, і він самотужки, з допомогою друзів, її відремонтував, добудував, облаштував. Захотів навчитися водити машину — навчився”, — розповідає Наталя.
Й додає: Валерій мріяв, щоб Україна була вільною, а його діти й онуки росли в мирі.
“Валера для мене — це більше, ніж просто чоловік. Він був моїм другом, товаришем, моїми крилами, які підтримували мене протягом усього життя, давали силу жити й боротися навіть наперекір долі”, — каже Наталя.
Валерія мобілізували у перші дні повномасштабного вторгнення. Чоловік мав звання старшого сержанта та служив на посаді радіотелефоніста в 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців.
“Він не чекав і не вагався — вже на другий день після повномасштабного вторгнення був у військкоматі. Навіть якби йому не подзвонили, з його характером він би сам пішов захищати Україну. Він не міг бути осторонь”, — розповідає дружина військового Наталя.
За словами співрозмовниці, Валерій був артилеристом, але за посадою офіційно значився як радіотелефоніст.
У червні 2023 року захисник зазнав вогнепального уламкового сліпого поранення потилиці. У нього зафіксували струс головного мозку, акубаротравму, контузію лівого ока та термічні опіки обличчя й шиї І ступеня.
Та після лікування в госпіталі Валерій не залишив службу та повернувся у стрій.
“Валера був надійний, не боявся, якщо стояла задача — завжди виконував її. Він був хорошою людиною”, — так, каже Наталя, про Валерія відгукуються його бойові товариші.
Під час служби військовий майже не ділився з дружиною подіями на фронті — не хотів, аби вона переживала.
“Він виїхав 11 квітня на завдання, а 12-го мав подзвонити, але дзвінка я не отримала”, — каже дружина захисника Наталя.
Загинув Валерій Заливанський 12 квітня 2024 року поблизу Катеринівки на Донеччині. Того дня окупанти влучили по позиції, де перебував захисник, ударним безпілотником. Понад 7 місяців чоловіка вважали зниклим безвісти.
Поховали Валерія 3 листопада 2024 року на кладовищі в Івангороді на Черкащині.
Окрім дружини, з війни захисника не дочекалися сини, мама, брати та двоє маленьких онуків.
Рідні створили петицію з проханням надати Валерію звання Героя України.
Вічна та світла памʼять загиблому військовому.