Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Роман Наглюк. З дитинства він був творчим: малював, танцював, грав на гітарі, співав, захоплювався музикою та спортом. Але став військовим і у 2014 році боронив Схід. Брав участь у звільненні Саур-Могили, перебував у Бахмуті, Лимані та на Луганщині.
Про життєвий шлях Романа Вільному Радіо розповіла його мати Євгенія Наглюк.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Він народився 14 березня 1986 року у селі Ходорівці Кам’янець-Подільського району. У 2001 році закінчив дев’ять класів сільської школи.
“У школі він дуже добре вчився. Маленький був допитливий та добрий. У мене загалом троє дітей, а Ромчик — найстарший. Він такий розумний був, постійно питав: “Чому це, а чому так?”. Щоб я вдома не робила — чи на городі, чи вареники ліпила — він завжди приходив до мене. Ніколи нікому й слова поганого не казав. Якось спитав у мене: “Ким я буду, коли виросту?”. Я відповіла: “Льотчиком будеш або космонавтом. Будеш літати над нашим селом, а ми тобі будемо руками махати”. У мене аж сльози виступили, і він питає: “Чому ти плачеш?”. А я вже тоді уявляла, як будемо його зустрічати”, — переказує Євгенія.
Хлопець був талановитим, виявляв себе у різних сферах, але завжди доглядав за молодшими братом і сестрою.
“Для брата він був наставником, а для сестри навіть більше, ніж брат, бо вона з ним зростала. Коли я йшла на роботу, просила чоловіка дивитися за дітьми, а він не дивився. Дивився Ромчик”, — додає мати.
У вільний час хлопець займався боксом та іншими видами спорту, малював стінні газети, рибалив і проводив час із друзями.
“Я тоді працювала у будинку культури, і Ромчик у мене грав на гітарі, співав, танцював, записував різну музику. Завжди мені щось нове привозив і хотів бути діджеєм. Ще й малював — учителька з малювання дуже сумувала, коли він залишив школу. Але я подумала тоді, що ці художники такі бідні, й запропонувала синові піти у військовий ліцей. Йому ця ідея сподобалася”, — згадує мати.
Особливу увагу Роман отримував від дівчат.
“Вони за ним табуном бігали. Він їх прямо притягував. Ще коли у сьомому класі був — дівчата приходили, стукали у двері та кликали його. Він, звісно, був усміхнений, але я дивувалася, що до нього вже тоді дівчата бігали”, — сміється Євгенія.
З майбутньою дружиною Роман познайомився у рідному селі. У 2003 році хлопець вступив до Кам’янець-Подільського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою.
Згодом він поїхав до Харкова навчатися у Військовому інституті танкових військ НТУ “ХПІ” й закінчив його у 2007 році у званні лейтенанта. Після випуску одружився, і в пари народилася донька.
“Як же йому пасувала форма. Але навіть у виші він не забував про захоплення: міг танк розмалювати, а ще хлопцям на руках та ногах малював наче татуювання. Додому приїжджав рідко, тож кожен його приїзд був святом”, — додає Євгенія.
Після закінчення навчання військовий проходив службу в Чернівцях у 300-му полку, де за п’ять років дослужився до капітана.
“Він так любив техніку й танки, що, мабуть, міг розібрати та зібрати БТР із зав’язаними очима. Але зарплата тоді була дуже мала, а потім частину взагалі розформували, а танки продавали у Росію. Ось така зрада творилась тоді “верхами”, — говорить мати.
У 2013 році Романа перевели до 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
14 березня 2014 року, у свій день народження, Романа відправили на схід України боронити державу від проросійських бойовиків.
“Я йому тоді дзвоню та питаю: “Ромчик, як ти?”. А він каже: “Ма, я їду у потязі”. Я питаю: “Куди?”, а він відповідає: “На війну”. Яку таку війну? Я тоді ще не розуміла”, — ділиться Євгенія.
За час служби Роман побував на різних напрямках Донеччини та Луганщини. Зокрема боронив державу під Донецьком, Бахмутом, Саур-Могилою та у Старобільську на Луганщині.
“Якось він подзвонив і сказав, що його показували по телевізору, бо він звільняв Саур-Могилу. Тоді сказав, що їх було лише шість тисяч, а окупантів — 14–15 тисяч. Там були важкі бої — у його бригаді за два місяці 96 чоловіків загинуло”, — переказує мати.
Її син неодноразово розповідав, що росіяни ще тоді гатили із систем залпового вогню з території Росії.
“Пам’ятаю, він казав, що було помітно: місцеві їх не дуже любили — недобрі такі були й налаштовані проти України. Але якось зустрів жінку-узбечку, яка їх борщем годувала. Він по черзі водив своїх хлопців до неї, щоб ті поїли нормально. Ось така доброта була”, — говорить мати.
У травні 2014-го він боронив село Оріхове Старобільського району, а потім Лиман на Донеччині.
“Він мені розповідав: “Прийшли ми міняти хлопців на блокпості, а там такий блокпост — просто мішки навалені буквою “П”. Потім побратими розповідали, що він був справжнім командиром — завжди з хлопцями в окопах їв і пив. Бувало, по три-чотири дні не було ні їжі, ні води, то вони разом із калюж пили. Про кадирівців уже тоді такі жахливі речі розповідав. Я хотіла його забрати звідси, а він сказав, що буде стояти там. Я спитала: “За кого?”. А він відповів: “За вас”, — згадує мати.
Загинув військовий 4 серпня 2014 року біля села Волнухине Лутугинської громади на Луганщині.
“Тоді він був замість командира. Вночі окупанти вдарили з території Росії із РСЗВ “Град” по них. Хлопці поховалися, а Рома їхав на БМП і бачить, як воно летить, наче салюти. Він почав швидко заштовхувати побратимів, щоб ті встигли сховатися у БМП. І коли він підштовхував одного хлопця, пролунали вибухи — йому всю спину побило осколками. Він собою прикрив товариша й упав на нього”, — горює мати.
Вона додає, що трагедії могло не статися, якби Роман напередодні не зняв бронежилет, від якого хотів відпочити.
Йому було 28 років. На момент загибелі в нього залишилися мати, батько, дружина та донька.
Після загибелі майже здійснилося материнське пророцтво з дитинства Романа.
“Його тіло у труні прилетіло літаком зі Сходу. Так він і прилетів додому, як ми колись говорили у дитинстві”, — зі сльозами говорить Євгенія.
Поховали захисника в рідному селі Ходорівці.
“Я так сподівалася, що він дослужиться до генерала. Йому так легко давалася служба. Такий серйозний, цілеспрямований і відповідальний був. Міг останню сорочку віддати хлопцям”, — сумує мати.
Після загибелі військовому присвоїли звання майора, відзначили орденом Богдана Хмельницького III ступеня та рішенням місцевої ради надали звання “Почесного громадянина міста Кам’янець-Подільський”. У 2014 році в рідній школі Романа відкрили пам’ятну дошку на його честь.
Світла пам’ять.