Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Кирило Паршин. Він займався музикою й малював, але водночас приділяв увагу фізичному розвитку та прагнув боронити країну. У 18 років він добровільно приєднався до культурної спілки “Авангард” і став мінометником у складі ДШГ “Ведмеді”. Хлопець зустрів повномасштабне вторгнення росіян у Маріуполі.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповіла його сестра Христина Селянська.
Кирило народився 31 жовтня 2002 року. Спочатку родина жила в місті Яни Капу (до 2023 року — Красноперекопськ) у Криму. Згодом, коли хлопцеві було сім років, він із рідними переїхав до Керчі. Там Кирило пішов до школи.
“Він мені був як син, бо коли він народився, мені було 13, мама багато працювала, і брат був на мені. Коли я поверталася зі школи, не встигала поставити портфель, а мама вже нафарбована передавала мені брата та бігла на уроки. Вона була вчителькою англійської у приватній школі”, — говорить Христина.
У 2014 році, коли росіяни окупували Крим, сестра вирішила забрати молодших брата й сестру до себе у столицю.
“Він тоді навчався у дев’ятому класі, і я сказала мамі: «Ну яке майбутнє тут буде у вас із цими псевдоросійськими паспортами?» Я пропонувала продати будинок у Керчі та переїхати, але вона відмовилась, бо залишилась одна, батько був росіянином і в житті дітей взагалі не брав участі, і вона не потягне переїзд. Тому вона залишилась у Криму, а я забрала Кирила та Ксюшу. Я їх влаштувала у школу”, — розповідає Христина.
У вільний час хлопець захоплювався музикою — грав на електрогітарі та писав пісні у стилі “київського андеграунду”.
“Ще він любив читати “Відьмака”, кататися на скейті та знімав короткометражки на ютубі. Також він ще в школі готував мене до “кінця світу”, тренувався, бігав узимку з голим торсом, і в нас завжди були тривожні валізи ще до того, як це стало мейнстримом”, — ділиться Христина.
Близькі запам’ятали Кирила кмітливим, винахідливим, хоробрим, добрим і творчим.
“Окрім музики, він ще й гарно малював — закінчив художню школу”, — уточнює сестра.
Згодом Кирило сам почав допомагати сестрі: доглядав за її 8-річною донькою, поки Христина була на роботі. Він готував для дівчинки, а коли та трохи підросла, водив і забирав її зі школи.
Сам Кирило не хотів працювати “білим комірцем” і мріяв ловити рибу в Атлантичному або Північному Льодовитому океані.
“В одинадцятому класі він уже підробляв у мене оператором, бо я працювала на телебаченні. У нього все виходило, але йому це не подобалося. Тому я казала йому обрати професію, яка приноситиме йому гроші. Бо батьків у нас фактично немає, а для створення своєї родини потрібні гроші”, — згадує Христина.
Потім хлопець захопився історією України, став активістом і почав відвідувати мітинги.
Паралельно сестра вмовляла хлопця подати документи до вишу, і зрештою він вступив до одного зі столичних університетів. У вересні 2021 року Кирило мав розпочати навчання, але у червні вступив до культурної спілки “Авангард” і почав там підпрацьовувати.
“Спочатку він думав вступити до Французького іноземного легіону, почав вивчати французьку мову, а потім каже: «А нащо мені їхати кудись, якщо в нас країна вже воює?». В «Авангарді» тоді набирав людей [для оборони України] Олександр Кравцов, командир диверсійно-штурмової групи “Ведмеді”. Кирило записався до них і каже: «Я їду до Маріуполя». Я йому кажу: «Стоп, у тебе навчання починається у вересні, який Маріуполь?» Але він сказав: «Я йду воювати, поклади мені труси і книжку, більше мені нічого не треба»”, — переказує сестра.
Хлопець вирушив до Широкиного поблизу Маріуполя. Спочатку він готувався стати снайпером, але потім пройшов перепідготовку на мінометника. На той момент Кирилові було 18.
“Він був одним із наймолодших і мав побратима — білоруса з позивним Заєць, якого він усього навчав. Він втратив ногу, але досі воює в ЗСУ”, — зазначає Христина.
Попри труднощі, ще до служби хлопець зміг познайомитися з дівчиною.
“Навіть коли вже почалася повномасштабна війна і в Маріуполі ще працювала «Нова пошта», він відправляв їй подарунки”, — ділиться сестра.
Повномасштабне вторгнення Кирило зустрів на заводі Ілліча в Маріуполі.
“Ще якийсь час нам вдавалося поговорити, поки в Маріуполі працювала остання вежа «Київстару», — він мені хоч голосові записував. Казав, що росіяни пруть і пруть. Але він був оптимістично налаштований і запевняв, що Маріуполь не візьмуть, бо тут крута оборона, харчі є, зброя є, тут Нацгвардія, морпіхи, «Азов». Та коли він скинув мені фото, я побачила, що він виснажений, голодний і невиспаний”, — розповідає сестра.
8 березня 2022 року захисник востаннє спілкувався зі своєю дівчиною, а 15 березня його життя обірвалося.
“Вийшло так, що люди витримували, а зброя не витримала. Його міномет розірвався на позиції, коли побратим Заєць заклав міну й був трохи далі, а Кирило був навідником і стояв ближче. Побратима відкинуло від вибуху, він втратив свідомість, а Кирилу перебило пахову артерію. Він був при свідомості й викликав допомогу по рації. Останні його слова були: «Командир, схоже мені пи***ць»”, — переказує сестра.
Про смерть брата Христина дізналася з повідомлення культурної спілки “Авангард”. Втім, офіційно про загибель захисника родині так ніхто й не повідомив. Тому сестрі довелося проводити власне розслідування.
“Його ж навіть не оформили за документами там, бо йому було лише 18 років. Я поговорила з «азовчиком», який мотав його. Він розповів, що вони встигли приїхати на місце вибуху та довезти до його імпровізованого шпиталю, який був у підвалі Азовсталі, до Юлії Паєвської (Тайри), але в дорозі він «витік» (стік кров’ю, — ред.). Я говорила потім з Тайрою, і вона підтвердила та сказала, що вже нічого не змогла вдіяти”, — говорить сестра.
Після цього Христина намагалася поговорити з командиром брата Олександром Кравцовим.
“Ледве достукалися до нього, коли вони ще були в Азовсталі зі старлінками. Він мені написав, що [Кирило] дійсно загинув близько 7 ранку. Його тіло залишили в пакеті у прохідній комбінату Ілліча. Його хотіли поховати, але довелося відходити на дальні позиції, і тіло не змогли забрати із собою. Потім прикордонники все ж забрали всі тіла, які там були, зняли з нього всі нашивки, щоб не можна було ідентифікувати серед тіл цивільних, викопали екскаватором яму й поховали там усіх, хто назбирався у тій прохідній. Командир знав точні координати, де вони поховані”, — розповідає Христина.
Та попри усні докази для державних органів Кирило залишається офіційно зниклим безвісти. Без тіла та ДНК-підтвердження його так і не визнали загиблим.
“Коли Медведчука обміняли на захисників Маріуполя, серед звільнених був і командир «Ведмедів». Я з ним нарешті зустрілася. Ми поїхали у поліцію, і я здала своє ДНК. Він також дав слідчому координати, де їх закопали. Потім мені сказали, що моє ДНК не підходить, а потрібні зразки ДНК батьків — мами, яка в Криму, або тата, який у Росії. Я казала в поліції, що ось командир же каже вам, де тіло, визнайте загиблим, але вони так не можуть”, — говорить сестра.
Кирилу було 19 років. З війни його не дочекалися батьки, дві сестри, племінниця й кохана дівчина.
Світла пам’ять.