Підтримайте Вільне Радіо
У 72 роки Катерина Латишева з Краматорська почала життя з нуля у французькому Лурді. Створила асоціацію “Надія Україна”, об’єднала понад сорок переселенців і знайшла нове покликання — допомагати українцям за кордоном через культурні заходи, переклад і гуманітарну підтримку.
Жінка розповіла журналістам Вільного Радіо про своє нове життя та роботу спільноти, яка допомагає землякам.
Катерина Латишева родом із Покровського району. Після школи вона поїхала навчатися до Горлівки, а згодом оселилася у Краматорську. Там навчала людей французької мови, потім працювала в міській освіті, а пізніше викладала в Краматорському інституті та в центрі з підготовки вчителів.
Початок повномасштабного вторгнення застав жінку у Краматорську, в орендованій квартирі неподалік аеродрому, куди в перший день влучили дві російські ракети.
“Я вискочила на балкон і одразу подумала, напевно, газ — часто ж буває з балонами. Стою, прислухаюся… і раптом бачу, як летить ще одна ракета на аеродром. Коли вона впала, будинок здригнувся, аж серце застрибало. Я швидко повернулася всередину і відразу зателефонувала дітям. Внучка з малюком і чоловіком теж жили неподалік, тож хотіла переконатися, що з ними все гаразд”, — пригадує Катерина.
Жінка спершу допомогла онучці з родиною виїхати до Полтавської області, а згодом і сама переїхала туди ж. Спочатку вона не планувала їхати за кордон — боялася залишати рідний дім і думала, що впорається сама.
“Не хотіла нікуди їхати: уже й вік, і страшно було. Та після повторної пропозиції подруг погодилася. Вони прислали мені анкету, я заповнила її ввечері, а вже наступного дня зателефонували з агенції, яка займалася вивезенням українців за кордон, і пояснили, як дістатися до Львова, а звідти — далі. Я взяла квиток на поїзд і через три години вирушила”, — згадує Катерина.
Спершу вона розраховувала, що виїжджає лише на кілька місяців.
“Мені сказали, що можна продовжити [строк перебування], тож я подумала: поїду на трохи, а там побачимо”, — додає вона.
Після кількох днів дороги Катерина прибула до невеликого французького містечка Лурд. Там українських переселенців розмістили по сім’ях, і жінка разом з двома іншими людьми опинилася в родині, з якою швидко порозумілася.
“Це була наша найкраща французька сім’я. Вони витримали нас, вісьмох людей. Хотілося плакати від туги за Україною, від новин про бомбардування. Було дуже важко”, — згадує вона.
Для жінки, якій на той момент було 72, це було справжнім викликом — почати все з нуля в чужій країні. Але саме тут, у Лурді, Катерина знайшла те, чого не очікувала: нове призначення і можливість допомагати іншим.
Адаптуватися їй допомогло знання французької мови — і це стало першим кроком до нової місії. Катерина вирішила поділитися цією перевагою з іншими: перекладала для переселенців, коли їм потрібна була допомога, і влаштовувала вечірні заняття з французької, щоб вони могли самі спілкуватися. Окрім цього, ходила у школу, де навчались українські діти, й перекладала для них уроки.
“Із двадцяти людей тільки я знала мову. Ми протрималися, бо я могла перекладати й пояснювати дітям українською”, — розповідає переселенка.
Невдовзі Катерина захотіла віддячити тим, хто допоміг їй та іншим. У містечку Сен-П’єр неподалік від Лурда вона приєдналася до волонтерів у прийомі паломників: сортувала та прала постільну білизну.
“Я запитала французів: “А куди ви діваєте простирадла, якщо там маленька дірочка або плямочка?” Вони кажуть: “У ветеринарні центри або нужденним”. А я відповіла: “А в нас наші солдати нужденні, їм би чисті простирадла”. Тоді мені дозволили відбирати якісніші простирадла, і ми відправили їх в Україну”, — пригадує жінка.
В результаті для українських військових вдалося зібрати близько двох тонн простирадл.
З часом волонтерська діяльність Катерини розширилася. Разом із однодумцями переселенка збирала гуманітарну допомогу для України, допомагала плести маскувальні сітки та виготовляти окопні свічки.
“Я зі сміття вибираю огарки, набираю п’ять ящиків і передаю знайомим, які виготовляють свічки для солдатів”, — каже вона.
У 2025 році волонтерка створила асоціацію “Надія Україна” — так спільнота переселенців у Лурді отримала офіційне об’єднання.
“Назву обрали символічно: Надія — тому що ми віримо, що Україні буде добре, і тим, хто повернеться, і тим, хто залишився тут”, — пояснює засновниця.
За кілька місяців до спільноти долучилися вже понад сорок учасників. Вони допомагають новоприбулим знайти житло, супроводжують до лікарень і банків, а також перекладають документи.
“Я кручусь скрізь, люди бачать, що я щиро працюю, без оплати”, — каже Катерина Латишева.
Асоціація організовує для переселенців культурні заходи: вони читають українські вірші, співають, проводять творчі майстеркласи та влаштовують виставки вишиванок і інших виробів.
“Ми хотіли показати людям, що ми тут є. Зробили День України, концерт, зустрічали солдат із подарунками. Минулого року прийшло двадцять людей, а тепер уже вісімдесят”, — згадує Катерина.
Торік вона брала участь у зустрічах із військовими, а цього року делегація асоціації приймала їх у Франції з подарунками та невеликим концертом.
“Ми прийшли в готель, де вони були, ми їм співали українських пісень, вони плакали. Казали, як це добре, що ми приїхали. Ця фраза змушує робити такі заходи, щоб вони були масовими”, — розповідає Катерина.
Асоціація “Надія Україна” постійно проводить події для переселенців. Восени, наприклад, зняли фільм з українськими дітьми та влаштували показ для місцевої громади — прийшли і українці, і французи. Всю організацію взяла на себе Катерина.
“Ми щомісяця звучимо в місті, показуємо себе, нашу культуру і нашу присутність. Солдати казали: “Займайте простір” — ми його займаємо. Ми показуємо, що ми тут є”, — підсумовує вона.
За словами Катерини, нині переселенцям у Франції живеться непросто. Державні програми допомоги майже завершилися, і тепер орендувати житло доводиться за власний кошт.
“Якщо я запрошую своїх дітей із Краматорська приїхати до мене, то мушу сама знайти й оплатити їм житло, годувати їх. Тобто зараз це майже нереально”, — говорить вона.
Асоціація тримається на власних внесках і пожертвах. Долучитися може кожен — і українець, і француз, хто хоче підтримати ініціативу.
“Маємо свій рахунок у французькому банку. Такий банк є і в Україні — Credit Agricole”, — додає Катерина.
Попри любов до рідного Краматорська, повернутися додому вона поки не може. Звідси, з Франції, Катерина продовжує допомагати рідним, які залишилися в Україні.
Раніше ми розповідали про Аннету Чуприну з Краматорська, подругу Катерини, яка багато років підтримувала місцеву спільноту. Через війну вона двічі залишала місто, але продовжує волонтерську діяльність, плетучи маскувальні сітки та кікімори.