Підтримайте Вільне Радіо
У 72 роки Катерина Латишева з Краматорська почала життя з нуля у французькому Лурді. Створила асоціацію “Надія Україна”, об’єднала понад сорок переселенців і знайшла нове покликання — допомагати українцям за кордоном через культурні заходи, переклад і гуманітарну підтримку.
Жінка розповіла журналістам Вільного Радіо про своє нове життя та роботу спільноти, яка допомагає землякам.
Катерина Латишева родом із Покровського району. Після школи вона поїхала навчатися до Горлівки, а згодом оселилася у Краматорську. Там навчала людей французької мови, потім працювала в міській освіті. Згодом жінка приєдналася до колективу Краматорського економіко-гуманітарного інституту та інституту післядипломної педагогічної освіти.
Початок повномасштабного вторгнення застав жінку у Краматорську, в орендованій квартирі неподалік аеродрому, куди в перший день влучили дві російські ракети.
“Я вискочила на балкон і одразу подумала, напевно, газ — часто ж буває з балонами. Стою, прислухаюся… і раптом бачу, як летить ще одна ракета на аеродром. Коли вона впала, будинок здригнувся, аж серце застрибало. Я швидко повернулася всередину і відразу зателефонувала дітям. Внучка з малюком і чоловіком теж жили неподалік, тож хотіла переконатися, що з ними все гаразд”, — пригадує Катерина.
Жінка спершу допомогла онучці з родиною виїхати до Полтавської області, а згодом і сама переїхала туди ж. Спочатку вона не планувала їхати за кордон — боялася залишати рідний дім і думала, що впорається сама.
“Не хотіла нікуди їхати: уже й вік, і страшно було. Та після повторної пропозиції подруг погодилася. Вони прислали мені анкету, я заповнила її ввечері, а вже наступного дня зателефонували з агенції, яка займалася вивезенням українців за кордон, і пояснили, як дістатися до Львова, а звідти — далі. Я взяла квиток на поїзд і через три години вирушила”, — згадує Катерина.
Спершу вона розраховувала, що виїжджає лише на кілька місяців.
“Мені сказали, що можна продовжити [строк перебування], тож я подумала: поїду на трохи, а там побачимо”, — додає вона.
Після кількох днів дороги Катерина прибула до невеликого французького містечка Лурд. Там українських переселенців розмістили по сім’ях, і жінка разом з двома іншими людьми опинилася в родині, з якою швидко порозумілася.
“Це була наша найкраща французька сім’я. Вони витримали нас, вісьмох людей. Хотілося плакати від туги за Україною, від новин про бомбардування. Було дуже важко”, — згадує вона.
Для жінки, якій на той момент було 72, це було справжнім викликом — почати все з нуля в чужій країні. Але саме тут, у Лурді, Катерина знайшла те, чого не очікувала: нове призначення і можливість допомагати іншим.
Адаптуватися їй допомогло знання французької мови — і це стало першим кроком до нової місії. Катерина вирішила поділитися цією перевагою з іншими: перекладала для переселенців, коли їм потрібна була допомога, і влаштовувала вечірні заняття з французької, щоб вони могли самі спілкуватися. Окрім цього, ходила у школу, де навчались українські діти, й перекладала для них уроки.
“Із двадцяти людей тільки я знала мову. Ми протрималися, бо я могла перекладати й пояснювати дітям українською”, — розповідає переселенка.
Невдовзі Катерина захотіла віддячити тим, хто допоміг їй та іншим. У містечку Сен-П’єр неподалік від Лурда вона приєдналася до волонтерів у прийомі паломників: сортувала та прала постільну білизну.
“Я запитала французів: “А куди ви діваєте простирадла, якщо там маленька дірочка або плямочка?” Вони кажуть: “У ветеринарні центри або нужденним”. А я відповіла: “А в нас наші солдати нужденні, їм би чисті простирадла”. Тоді мені дозволили відбирати якісніші простирадла, і ми відправили їх в Україну”, — пригадує жінка.
В результаті для українських військових вдалося зібрати близько двох тонн простирадл.
З часом волонтерська діяльність Катерини розширилася. Разом із однодумцями переселенка збирала гуманітарну допомогу для України та підтримувала волонтерів, які плетуть маскувальні сітки та виготовляють окопні свічки.
“Я зі сміття вибираю огарки, набираю п’ять ящиків і передаю знайомим, які виготовляють свічки для солдатів”, — каже вона.
У 2025 році волонтерка створила асоціацію “Надія Україна” — так спільнота переселенців у Лурді отримала офіційне об’єднання.
“Назву обрали символічно: Надія — тому що ми віримо, що Україні буде добре, і тим, хто повернеться, і тим, хто залишився тут”, — пояснює засновниця.
За кілька місяців до спільноти долучилися вже понад сорок учасників. Вони допомагають новоприбулим знайти житло, супроводжують до лікарень і банків, а також перекладають документи.
“Я кручусь скрізь, люди бачать, що я щиро працюю, без оплати”, — каже Катерина Латишева.
Асоціація організовує для переселенців культурні зустрічі: вони читають українські вірші, співають, проводять творчі майстеркласи та влаштовують виставки вишиванок і інших виробів.
“Ми хотіли показати людям, що ми тут є. Зробили День України, концерт, зустрічали солдат із подарунками. Минулого року прийшло двадцять людей, а тепер уже вісімдесят”, — згадує Катерина.
Торік вона брала участь у зустрічах із військовими, а цього року делегація асоціації приймала їх у Франції з подарунками та невеликим концертом.
“Ми прийшли в готель, де вони були, ми їм співали українських пісень, вони плакали. Казали, як це добре, що ми приїхали. Ця фраза змушує робити такі заходи, щоб вони були масовими”, — розповідає Катерина.
Асоціація “Надія Україна” постійно проводить події для переселенців. Восени, наприклад, зняли фільм з українськими дітьми та влаштували показ для місцевої громади — прийшли і українці, і французи. Всю організацію взяла на себе Катерина.
“Ми щомісяця звучимо в місті, показуємо себе, нашу культуру і нашу присутність. Солдати казали: “Займайте простір” — ми його займаємо. Ми показуємо, що ми тут є”, — підсумовує вона.
За словами Катерини, нині переселенцям у Франції живеться непросто. Державні програми допомоги майже завершилися, і тепер орендувати житло доводиться за власний кошт.
“Якщо я запрошую своїх дітей із Краматорська приїхати до мене, то мушу сама знайти й оплатити їм житло, годувати їх. Тобто зараз це майже нереально”, — говорить вона.
Асоціація тримається на власних внесках і пожертвах. Долучитися може кожен — і українець, і француз, хто хоче підтримати ініціативу.
“Маємо свій рахунок у французькому банку. Такий банк є і в Україні — Credit Agricole”, — додає Катерина.
Попри любов до рідного Краматорська, повернутися додому вона поки не може. Звідси, з Франції, Катерина продовжує допомагати рідним, які залишилися в Україні.
Раніше ми розповідали про Аннету Чуприну з Краматорська, подругу Катерини, яка багато років підтримувала місцеву спільноту. Через війну вона двічі залишала місто, але продовжує волонтерську діяльність, плетучи маскувальні сітки та кікімори.