Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
У будівлі колишньої школи в центрі Дрогобича зараз працюють лабораторії, проходять пари та вирує студентське життя. Тут ставлять вистави, створюють футзальну команду й запускають лабораторію робототехніки. Складно повірити, що ще кілька років тому цей заклад існував лише онлайн, а його викладачі були розкидані по всій країні.
Донецький національний технічний університет пережив уже три переїзди: у 2014 році — з окупованого Донецька до Покровська, у 2022-му — до Луцька, а у 2024-му — до Дрогобича. Частина викладачів пройшла всі ці релокації разом із закладом.
З двома із них та з теперішнім очільником закладу журналісти Вільного Радіо поспілкувалися про історію університету, переїзди та адаптацію на новому місці.
Для одних це історія про збереження університету. Для інших — про втрату дому. А для самого ДонНТУ — про спробу не просто вижити, а знову стати точкою тяжіння для студентів.
Історія Донецького національного технічного університету починається ще у 1921 році. За понад століття існування заклад підготував понад 200 тисяч фахівців. До початку російської агресії у 2014 році це був один із найбільших технічних університетів Донеччини та Луганщини.
“Це була точка тяжіння для технарів. Через специфіку більше уваги приділялось інженерним спеціальностям і гірничодобувній галузі, але дуже стрімко розвивався напрям інформаційних технологій та автоматизації. По суті, це був і є один із лідерів Донеччини в ІТ-напрямі”, — розповідає директор Центру професійної освіти та розвитку сільських територій ДонНТУ Гліб Ступак.
Свій шлях у виші він розпочав у 2000 році, коли доєднався до університетської родини як студент. А з 2006-го залишився працювати: спочатку асистентом кафедри, потім старшим викладачем. Університет для нього — це і альма-матер, і місце роботи впродовж усього професійного життя.
У найкращі роки в Донецьку в університеті навчалися 27 тисяч студентів одночасно, говорить доцент кафедри природоохоронної діяльності та заступник директора навчально-наукового інституту гірництва та геоінженерії Олексій Кутняшенко.
Він, як і колега, прийшов до університету ще студентом у 2005 році, а згодом залишився працювати.
“Батько працював на іншій кафедрі, тому університетська спільнота була мені знайома ще з дитинства. Але я ніколи не думав, що тут працюватиму. Проте так склалося: вступив, закінчив, залишився на кафедрі, вступив до аспірантури, захистив дисертацію”, — розповідає викладач.
За його словами, до 2014 року ДонНТУ був серед найсильніших технічних вишів країни.
“Це був університет із дуже глибокими науковими школами. Він охоплював не лише Донецьку область — я б сказав, більшу частину сходу України”, — каже Кутняшенко.
Навесні 2014 року Донецьк опинився в окупації. Один із корпусів університету захопили бойовики. Доступ туди обмежили, і для працівників також.
Механізму релокації тоді не існувало, згадує Олексій Кутняшенко, і держава теж не давала зрозумілих вказівок.
“Міністерство освіти не мало чіткого плану. Викладачі самостійно вирішували, коли і куди виїжджати. Хтось поїхав раніше, хтось чекав і приєднався до колективу пізніше. Я для себе ухвалив однозначне рішення виїжджати. Донецьк перестав бути моїм рідним містом — я його вже не впізнавав, а за новими порядками ми жити не хотіли”, — каже Олексій Кутняшенко.
Восени 2014 року університет офіційно перебрався до Покровська. Врятувати тоді вдалося небагато.
“Вивозили на власному транспорті комп’ютери, жорсткі диски, навчальні плани, робочі програми — все, що необхідно для освітнього процесу. Це була ініціатива викладачів, централізованого рішення не було”, — каже співрозмовник.
У Покровську університет почав відбудовуватись із нуля.
“Уже на 2018–2019 роки ми стабілізувались. У нас у Покровську на кожну кафедру була своя нова лабораторія з обладнанням не старшим за 2015 рік. Якщо в Донецьку стояло ще радянське обладнання, то в Покровську ми відбудовувались дуже стрімко”, — каже Олексій Кутняшенко.
Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році змусило університет переїжджати вдруге. Цього разу вдалось евакуювати не лише освітні документи, а й інші речі.
“У 2022 році вдалося вивезти частину — близько 60–80 тонн лабораторної та комп’ютерної техніки. Не все, але основне — те, що забезпечує діяльність технічного університету”, — каже Гліб Ступак.
Виш тимчасово розмістився у Луцьку на базі Луцького національного технічного університету. Втім, повноцінно відновити життя закладу там не вдалося.
“Луцький національний технічний університет погодився прийняти нас на своїй базі — дуже їм вдячні. Але за майже три роки так і не вдалося домовитись про власні приміщення — ні для аудиторій, ні для адміністрації. Без цього повноцінно організувати роботу неможливо. Тому почали шукати іншу локацію”, — розповідає Олексій Кутняшенко.
Через відсутність приміщень навчання переважно проходило онлайн. Саме цей період із 2022 по 2024 рік співрозмовники називають одним із найважчих.
“Не було розуміння подальшої долі університету, не було чіткої позиції міністерства. Це унеможливлює навіть короткострокове планування”, — пояснює Гліб Ступак.
Через постійні переїзди деякі викладачі залишили університет.
“Частина викладацького складу розійшлась по всій країні — в Одесі, Києві, Черкасах, Сумах, Харкові, Дніпрі. З одного боку ми втрачали людей, з іншого — розповсюджували донецький дух по всій Україні. Я називаю це нашою донецькою впертістю”, — каже Кутняшенко.
У цей період різко впала й кількість студентів, згадує виконувач обов’язків ректора Денис Шиленко.
“Коли переїхали до Луцька, тоді значно зменшилася кількість охочих вступати. За три роки, з 2022 до 2024, падіння набору студентів було просто катастрофічним. Пов’язую це з тим, що навчання відбувалось тільки онлайн. У нас не було остаточного місця розташування та і впевненості у завтрашньому дні”, — говорить очільник закладу.
Ідею переїхати до Дрогобича запропонував Денис Шиленко — ще до того, як очолив університет. Тоді він був радником міського голови Покровська і займався залученням грантів до закладу. Спершу розглядали Трускавець — там багато законсервованої державної нерухомості, і це здавалося цікавим рішенням. Але зрештою зупинилися на Дрогобичі: тут розвинена агломерація, є вже релоковані підприємства з Донеччини — а значить, є розуміння, хто такі переселенці зі сходу.
“Коли мені запропонували очолити університет і зайнятися релокацією, я погодився, бо мав чітке бачення, яким має стати заклад у майбутньому. Рішення Міністерства освіти про переміщення до Дрогобича вийшло у серпні 2024 року. Місцеві зустріли наш переїзд із відкритістю. Деякі дрогобицькі підприємці дозволили викладачам безкоштовно зупинятися в готелях на два-три дні на тиждень — поки тривав процес облаштування. Це дозволяло людям приїжджати, спостерігати за переїздом і поступово освоюватися. Але найважливіше те, що коли з’явилась можливість переїхати до Дрогобича, то люди ожили”, — каже Шиленко.
Університет розмістився в будівлі колишньої школи в центрі Дрогобича. Займає заклад близько 2 400 квадратних метрів. Вже облаштували лабораторії — з обладнання, яке вдалося вивезти з Покровська. Через дорогу на третьому поверсі іншої будівлі розмістився адміністративний корпус. На вулиці Самбірській є ще одна невелика будівля, де раніше розміщалися бібліотека та архів: тут планують відкрити лабораторії друкарської справи та робототехніки.
“Гуртожитків власних поки що немає — університет користується гуртожитками Дрогобицького механіко-технологічного коледжу та коледжу нафти і газу. Але вже ведуться переговори про отримання власного гуртожитку майже в центрі міста. Ще одна будівля — шестиповерхова, близько двох тисяч квадратних метрів, з видом на гори — зараз на балансі Київського національного аграрного університету, і університет веде перемовини щодо її отримання”, — каже Денис Шиленко.
Для викладачів, які роками винаймають помешкання, в університеті опрацьовують спеціальну програму підтримки в межах Дрогобицької громади — щоб освітяни могли придбати житло на вигідніших умовах за програмою “єОселя”.
Офлайн зараз навчаються близько 40 першокурсників: приблизно половина зі Львівщини, ще половина — переселенці. Решта студентів навчається віддалено, але може долучатися до занять через пряму трансляцію з аудиторій.
Попри невеликі поки що цифри, студентське життя тут вже вирує. Є футзальна команда зі своєю формою, театральна група, де ставлять вистави за участі режисера. Студенти беруть участь у дебатному клубі й молодіжній раді Дрогобича, змагаються в конкурсах і посідають призові місця.
Університет також отримав пересувну лабораторію “Толокар” — і вже об’їздив частину Львівщини, показуючи дітям у школах і громадах, що наука та інженерія можуть бути цікавими.
Серед близько 160 працівників вишу 125 — переселенці. Є серед них і ті, хто пройшов усі три переїзди, ті, хто перебрався з Луганської, Запорізької чи Херсонської областей, і місцеві, які приєдналися вже в Дрогобичі.
“Події від 2014 року сформували кістяк людей, на яких можна покладатись. Це приємно відчувати”, — говорить Олексій Кутняшенко.
А ще він запевняє, що зараз нарешті має відчуття, що заклад оселився на новому місці надовго.
“Той Донецьк, який є зараз, — це не мій Донецьк. Він занедбаний, без тієї душі, яку я пам’ятаю. Але щодо Дрогобича є відчуття, що це надовго. Наше завдання — показати, хто ми такі. Ми хочемо максимально інтегруватись у громаду, налагодити зв’язки з бізнесом і підприємствами. Коли це вдасться — відчуємо себе вдома”, — говорить освітянин.
А керівник вишу Денис Шиленко наостанок додає: заклад має стати науковим містечком всередині Дрогобицької громади.