Олена Баркова — переселенка з Маріуполя. У рідному місті вона виготовляла натуральну косметику, мала три точки з продажу продукції. Усі магазини, як і квартира Олени, вигоріли вщент. Разом із чоловіком і двома дітьми вона провела під обстрілами у Маріуполі майже місяць, потім тричі намагалась евакуюватись. Тепер на Полтавщині Олена відновлює бізнес і волонтерить.
Далі — історія Олени Баркової від першої особи.
Ми живемо у Маріуполі, війна триває вже 8 років, яке вторгнення ще може бути? В попередження ми не вірили. Напередодні до міста ще Ахметов з Зеленським приїжджали, ми подумали, що точно нічого поганого тут не станеться.
24 лютого мене розбудила продавчиня з нашого магазину, подзвонила сказати, що не приїде на роботу. Була 7 ранку, я питаю, чому не прийде, а вона каже, що розпочалась [повномасштабна] війна. Я навіть тоді не одразу повірила. Що все по-справжньому, зрозуміла десь в обід. Дзвонила знайомим з інших регіонів, написала в батьківський чат, а вчителька каже: ”не розводьте паніку”.
25 лютого я приїхала в одну з наших крамниць, забрала лише ключі й документи. Сподівалася, найближчими днями все розв’яжеться, не думала, що Маріуполь бомбитимуть.
Я тричі намагалась евакуюватися. Купила квитки на потяг собі, дітям і мамі, чоловік зі свекрухою відмовлялись їхати. Потім друг пообіцяв вивезти нас автобусом, і квитки я здала. Але варіант з автобусом зірвався через обстріли. Наступного дня я знов взяла квитки на потяг. Але тоді скасували потяг. Вибратись змогли лише 23 березня. Під бомбардуваннями прожили місяць без одного дня. Цікаво, що евакуаційний потяг мав відправлятись о першій ночі, а у нас комендантська година. І взагалі вночі у місті був хаос.
Ми облаштували сховище у підвалі гаражів, але там було дуже вогко і холодно. Промерзали під трьома штанами, діти хворіли. Ми повернулись у квартиру, і ще тиждень прожили там.
10 березня ми вийшли з квартири у підвал, 11-го остання з квартири вийшла свекруха і через 10 хвилин — пряме влучання. Води в будинку не було, усе грілось на багатті на вулиці, вона спускається з чашкою кави, наливає окріп, починає розмішувати, і в цей момент прилітає в будинок. Почалось задимлення, чоловік зміг винести з квартири лише документи.
Коли світла вже не було, але ще була вода і газ, ми з чоловіком варили мило з пантенолом, ділились з сусідами.
Сину три роки виповнилось у підвалі. Коли нас почали вже безперервно бомбити, він тиждень мовчав. Я думала, що він просто перестане розмовляти. Ми лягаємо спати, я його заколисую, а моя дитина лежить з відкритими очима, не рухається і просто мовчить. Я не знала, чи почне він говорити взагалі.
У підвалі син волав диким криком, якщо бачив, що двері відчинені. Бо вибуховою хвилею двері у підвалі постійно відкривало.
22 березня чоловік дивом спіймав сигнал Київстару, коли вийшов на найнебезпечнішу ділянку біля нашого будинку. Подзвонили кумі, вона сказала, що вже є “коридори”. Їжі у нас ще трохи було, а вода закінчилась, дощу і снігу не було. Треба було йти.
Наступного дня ми пішли. Біля нашого будинку ще були наші ЗСУ, через дорогу — “ДНР”. І між ними десь 250 метрів відкритого поля з постійними обстрілами, яке треба перебігти.
Виходимо з будинку, і снаряд прилітає у наш двір, забігаємо у під’їзд.
Ми звикли, що снаряди прилітали раз в 15-20 хвилин. Якщо 5-10 хвилин тихо — то треба бігти щосили, бо скоро прилетить наступний. Ми почекали 5 хвилин, взяли дітей, побігли через це поле, забігли на базар, і полетіло знов.
Потім Нікольське — Бердянськ — Запоріжжя — Дніпро — Полтава — Гадяч. Дорога з Маріуполя обійшлась нам у 30 тис. грн. У Нікольському спитали, куди ми хочемо поїхати. Коли почули, що в Запоріжжя, сказали, що автобуси є лише на Донецьк та Ростов. З приватним перевізником дістались Бердянська, там не було зв’язку. Лише один банк мав супутниковий інтернет і роздавав вайфай, так шукали наступного водія.
Нас прихистила кума у селі під Гадячем. Вона переселенка з 2014 року. Вже тут у відносній безпеці мене кличе дочка і каже: “Мама, там щось страшне!” Я намагаюсь пожартувати і питаю: “Що страшне? Павук?”, відповідає: “Ні, ще страшніше”. Я дивлюсь, а тут комунальники чомусь вдягнули камуфляж і косять траву. І вона каже: “Мама, багато військових”.
Пару місяців після виїзду я була у прострації. Спочатку ми дуже сильно усі хворіли — маріупольські умови підірвали здоров’я. Усі гроші, що ще лишились, ми витратили на лікування. Потім збирали гроші на ремонт будинку у Гадячі. Ми переїхали туди у червні.
Коли тільки переїхали, у нас не було виплат, майже ніякої гуманітарки, бо тут містечко маленьке. Нам допоміг лише один місцевий фонд і благодійна організація маріупольців, які зараз живуть в Ужгороді. Я стала волонтером, почала співпрацювати з обома фондами, ми вийшли на World Central Kitchen (організація, яка надає харчі постраждалим від різного роду лих, — ред.). Ті надіслали нам продуктові набори, а ми роздавали переселенцям, їх тут майже три тисячі.
Коли я зрозуміла, що мої базові потреби щодо їжі й житла закриті, я почала шукати роботу. Містечко мале, кожен десятий переселенець. Роботи й для місцевих мало.
А замовлення на мою косметику продовжували надходити. Я написала на робочій сторінці, що не маю жодного капіталу для того, аби запустити виробництво. І клієнти підказали відкрити карту для донатів, ми запустили краудфандінг. Тим, хто долучався, пропонувала сертифікати на знижку 40% на майбутнє замовлення. Завдяки усім людям, які взяли участь у зборі грошей, у мене з’явилось і обладнання, і компоненти. Звичайно, довелось зробити і власний внесок, бо грошей не було, тож я заклала прикраси.
Планую не лише повернутись до маріупольського рівня, а й розширити виробництво, збільшити асортимент. Бо не лише клієнти чекають на наші засоби, я сама ними користуюсь. Плюс, якщо ми відновимо бізнес, це будуть робочі місця. Бо кожен допомагає, як може. Хтось воює, хтось лікує, хтось навчає, хтось дає роботу. Сидіти на виплатах для переселенців і жалітись — це не вихід.
Близько двох місяців пішло від збору грошей до перших готових кремів і шампунів. Зараз я вже готую перші відправки замовлень. Але, якби не “емоційні гойдалки”, то можна було б впоратись і швидше. Коли не було компонентів, коли затримувались посилки, я хандрила.
Біль нікуди не подівся. Я досі не можу це все прожити. Незрозуміло, що буде завтра. У Маріуполі я жила мріями, зараз я живу “тут і зараз”. Аби не бути жертвою, треба навчитись бути вдячними. Для початку — за те, що живий. Слід цінувати те, що маєш, хай це й поки не той рівень життя, що був раніше.
Я роблю це не для себе, а для людей. Коли бачу задоволення людей, то це надихає. Якби не клієнти, то я б може й не змогла відновити все. І справа навіть не лише в бізнесі, а в людській підтримці. Бачиш, що ти робив щось хороше, чого людям не вистачає, і це змушує рухатись далі.