Щонайменше Білозерське, Новогродівку, Слов’янськ, Дружківку, Костянтинівку, Сіверськ, Лиман та Часів Яр об’єднує Микола Ватутін. Іменем цього радянського генерала там досі названі вулиці або провулки. Але їх мали б перейменувати вже цього року. Розбираємось, яким був Микола Ватутін і чому не вартий вшанування українців.
Вже у 19 років Ватутін воював проти УНР та Української повстанської армії
Микола Ватутін народився 1901 року в селі Чепухіно Валуйського повіту, тепер с. Ватутіне, у сім’ї російського селянина-середняка. На початку 1920 року вступив добровольцем до лав Червоної армії.
У вересні 1920 року брав участь у боротьбі Червоної армії проти повстанської армії України Нестора Махна в районі українських міст Луганська і Старобільська.
“В 1920-21 роках, як курсант полтавської піхотної школи, став учасником боїв радянської армії проти загонів українських повстанців на Полтавщині, зокрема брав активну участь у війні проти армії УНР та повстанців Холодного Яру“, – розповідає заступник директора Інституту історії України Геннадій Боряк.
З 1922 по 1926 роки Ватутін служив у Бахмуті, а згодом вирушив до Москви й вступив до Військової академії. З того часу розпочався його шлях від помічника начальника оперативної частини стрілецької дивізії до заступника начальника Генерального штабу з оперативних питань та влаштування тилу СРСР.
Паралельно з навчанням в академії Микола Ватутін просувався і партійною лінією. У передвоєнний час він був членом партбюро штабу Київського військового округу.
У операціях Червоної армії в Другій світовій війні Ватутін відправляв тисячі українців з відвойованих у німців територій беззбройними у бій
З 1941 року військовий фактично очолював роботу Генштабу, згодом його призначили начальником штабу Північно-Західного фронту. Проте його солдати, через важкі бої, почали відступати з територій поточних країн Балтії.
У 1942 Миколу Ватутіна призначили командувати військами Південно-Західного фронту і він брав участь у Сталінградській стратегічній наступальній операції, а вже наступного року його повернули командувати військами Воронезького фронту.
За цей період генерал провів низку операцій на території України, однією з яких стала Київська наступальна операція. У радянські часи цій операції надавали величезне ідеологічне значення, каже історикиня Олена Бурлака.
“Дослідження архівів дає підстави стверджувати, що її цінність з точки зору воєнного мистецтва суттєво перебільшена і перемога була здобута необґрунтовано високою ціною жертв солдатів Червоної армії. За офіційними даними СРСР, у битві за Київ загинули понад 400 тисяч солдатів, і навіть ця цифра вважається суттєво применшеною. Ватутін належав до числа тих командирів, для яких бійці були “гарматним м’ясом“, — пояснює Олена Бурлака.
Серед тисяч загиблих через рішення Ватутіна чимало загонів “чорнопіджачників” (їх же називали “піджачники”, “чорножупанники”, “чорнобушлатники”, але переважно “чорносвитники” або “чорна піхота”). Йдеться про мобілізованих у 1942-43 роках на щойно визволених територіях України чоловіків, яких без належного озброєння та амуніції кидали проти німецьких танків або на розмінування мінних полів, їх же ж посилали й визволяти Київ до красивої дати.
“Такі дії радянські командири обґрунтовували тим, що українці мали у такий спосіб заслужити виправдання перед СРСР за те, що перебували під німецькою окупацією“, – додає Олена.
Генерала поранили воїни УПА, він вижив, але згодом помер від інфекції
29 лютого 1944 року Миколу Ватутіна поранили на шляху з Рівного до Новгород-Волинського. Його колона потрапила під обстріл засідки воїнів УПА під командуванням майора “Енея“ біля села Милятин Острозького району Рівненської області.
“Його направили до Києва, де він перебував під постійним наглядом головного хірурга Червоної армії академіка М. Бурденка та його заступника генерал-майора медичної служби В. Шамова. Згодом стан Ватутіна почав погіршуватися внаслідок сепсису. 15 квітня він помер у київському військовому шпиталі № 3582“, – додає заступник директора Інституту історії України Геннадій Боряк.
Миколу Ватутіна досі вшановують в Україні, залишаючи географічні назви на честь нього
Інститут історії України НАН України вважає, що Микола Ватутін підпадає під дію закону про “декомунізацію” як людина, яка брала участь у встановленні радянської влади на території України.
Вулиці та провулки Ватутіна є щонайменше у містах Білозерське, Новогродівка, Слов’янськ, Дружківка, Костянтинівка, Сіверськ, Лиман та Часів Яр. Провулок імені Ватутіна залишився й у Бахмуті.
Навпроти Верховної ради України у Києві знаходиться могила генерала Ватутіна, а раніше на ній був пам’ятник радянському воєначальнику. Місцева влада демонтувала його лише цієї зими.
Наприкінці квітня президент України Володимир Зеленський підписав зміни в Закон “Про географічні назви”. Тож тепер згадок про радянських та російських діячів серед топонімів має бути менше. На це у місцевої влади є час до вересня 2023 року.