Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сергій Сезін ще у цивільному житті готувався до війни у стрілецьких клубах. З першого дня повномасштабного вторгнення чоловік долучився до війська як снайпер. Він називав себе “звіром у лісі” та не боявся забирати з поля поранених і вбитих побратимів.
Про життєвий шлях Сергія Вільному радіо розповіла його дружина Інна Сезіна.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Сергій народився 26 листопада 1979 року в Києві. Після школи вивчився на юриста, а потім зустрів кохану жінку. Разом пара прожила 16 років та виховувала двох дітей.
“Коли ми почали ще зустрічати, я вже тоді побачила, що в нього була колекція енциклопедій про зброю. Тобто він роками цим захоплювався”, — згадує Інна.
З 2016 року Сергій почав займатися практичною стрільбою. Спочатку був членом стрілецького клубу “Практика”, а потім став відвідувати школу снайперів “Дике поле”. До відкритого вторгнення неодноразово ставав призером чемпіонатів з практичної стрільби.
“Крім самої стрільби у цих клубах була ж й фізична підготовка. Зокрема, вони бігали заданими маршрутами, де треба було відстрілювати цілі, розташовані у різних місцях, на швидкість”, — пояснює вдова.
Також, каже Інна, чоловік був добрим господарем.
“По господарству він міг робити усе, хоча й мав улюблену приказку, що на кожну справу має бути спеціально навчена людина. Але коли я викликала майстра для якоїсь роботи, він дуже ображався, мовляв “чи я сам не впорався б”. Навіть коли вже була війна і він приїздив додому, він все оглядав та перевіряв, щоб добре працювало”, — згадує Інна.
До ЗСУ чоловік долучився з першого дня повномасштабного вторгнення.
“Ще до того, як почалось вторгнення, він вже зустрічався з нацкорпусом, де вони планували, як будуть зустрічати ворога, проводили розрахунки. Я його вмовляла поїхати на будь-який край світу, але він казав заздалегідь, що тікати не буде, а буде захищати Батьківщину”, — говорить дружина.
Сергій обрав собі позивний Azi. Спочатку служив на посаді старшого навідника мінометного взводу, а потім став снайпером у 128 бригаді територіальної оборони.
“Він казав, що хотів служити тільки у 128-й бригаді, бо багато кого знав там зі стрілецького клубу. Він казав: “З ними я точно буду знати, що мені не вистрелять у спину”, — переказує Інна.
За час служби Сергій боронив Київщину, Харківщину, Донеччину, Чернігівщину, Херсонщину та Луганщину.
“Був момент, коли вони звільняли Київщину, приїхали у село де не було нікого, всюди іграшки дитячі були розкидані. І це так вплинуло на нього, що він певний час навіть не хотів додому їхати. Потім на Харківщині вони якось потрапили у таку важку ситуацію, що від батальйону майже нічого не залишилось, і вони удвох з побратимом виходили з окупованого села у повному оточені. Потім був у Бахмуті, Серебрянському лісі та знову потрапив під Бахмут у Кліщіївку”, — говорить співрозмовниця.
Нерідко до Сергія зверталися з проханнями, які боялися виконувати інші побратими.
“Їм часто доводилось витягувати поранених та вбитих. Особливо з пораненими необхідна швидкість — чим швидше евакуюють, тим більший шанс, що виживе. Та й загиблих не мають клювати птахи, бо без тіла близькі не можуть отримати пільги та виплати. Сергій був сміливим і йшов забирати”, — говорить Інна Сезіна.
Попри те, що служба була нелегкою, чоловік знаходив сили й час для тренування.
“Навіть коли він вже був на службі, у моменти між ротаціями займався спортом. У дні для прання та відпочинку він завжди бігав та проводив тренування. Він казав, що війна зробила його сильнішим та витривалішим. Фізичні навантаження мотивували його на виживання. Він казав: чим краще ти присідаєш та чим нижче та швидше, тим більше шансів залишитися живим”, — розповідає вдова.
А ще на війні чоловіку стали у пригоді його знання про зброю.
“Він у вільний час займався ще модифікацією зброї. Щось там фарбував, майстрував, допилював, додавав та писав листи виробникам, що вони могли покращити”, — додає Інна Сезіна.
Побачитися з дружиною захиснику вдавалося не часто.
“В останній час я їздила до нього потягом, який в нас називають “Київ — Війна” (Київ — Краматорськ, — ред.). Виїжджала у суботу вранці, була на місці десь о 14-й і того ж дня о 9-й вечора їхала назад, щоб повернутися у неділю і наступного дня вийти на роботу”, — ділиться вдова.
“Щоб ми не хвилювалися за нього, він називав себе найстрашнішим звіром у лісах та посадках, але, на жаль, ворожа артилерія та дрони звірів не бояться”, — із сумом каже дружина захисника.
3 липня 2024 року снайпер загинув поблизу Невського Сватівського району на Луганщині.
“Він написав, що готується на вихід на 2-3 дні. Він не мав взагалі виходити нікуди, але… Вони були у парі з побратимом, який йому дійсно був як брат вже, і потрібна була допомога у штурмі посадки. Взагалі вони обидва снайпери й не мають штурмувати, але Сергій викликався піти. Міша (напарник, — ред.) відговорював його, а коли зрозумів, що не виходить, не захотів відпускати його одного та пішов з ним. Під час штурму був потужний обстріл з артилерії та дронами і, наскільки я знаю, у двох метрах від них розірвався один снаряд. Мішу з пораненням відвезли у шпиталь, а Сергій загинув”, — переказує Інна.
Командир Сергій розповідав вдові:
“Коли я розмовляв із Сергієм, в мене з’являлась надія та оптимізм, що воюють такі хлопці-професіонали. Значить, у нас все буде добре і ми все одно обов’язково переможемо. Бувало, що він вступав у суперечки з командуванням, коли вони малювали хрестик та казали, що треба взяти цю позицію, а Сергій казав: “Ви там були? Ось тут висота, де росіяни, і це завдання виконати неможливо”. Тоді шукали іншу тактику, щоб виконати завдання”, — додає Інна.
Тіло Сергія повернули родині за тиждень після його загибелі. Захисника поховали на Лук’янівському кладовищі у столиці.
“Побратими згадують його як професіонала, у якого було чого вчитися, харизматичного воїна, який підіймав бойовий дух побратимів, невтомного борця за свободу і справедливість, ерудовану, надійну, веселу, оптимістичну, непосидючу людину шаленої енергії з великим серцем та нестримною уявою”, — переказує співрозмовниця.
Чоловіку було 44 роки. В нього залишились дружина, двоє синів 14 й 6 років і мати з батьком.
“Найперша його риса, яка спадає на думку, — чорний гумор. Він своєрідно так міг пожартувати, особливо під час війни. Сергій був дуже комунікабельним та педантичним. У побуті це навіть призводило іноді до скандалів, бо йому завжди потрібен був ідеальний порядок. Коли було прощання, я дивилась на підлогу і перша думка, яка приходила, — “треба прибрати, бо йому не сподобається”, — згадує Інна.
Рідні Сергія Сезіна прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.