Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сергій Сезін ще у цивільному житті готувався до війни у стрілецьких клубах. З першого дня повномасштабного вторгнення чоловік долучився до війська як снайпер. Він називав себе “звіром у лісі” та не боявся забирати з поля поранених і вбитих побратимів.
Про життєвий шлях Сергія Вільному радіо розповіла його дружина Інна Сезіна.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Сергій народився 26 листопада 1979 року в Києві. Після школи вивчився на юриста, а потім зустрів кохану жінку. Разом пара прожила 16 років та виховувала двох дітей.
“Коли ми почали ще зустрічати, я вже тоді побачила, що в нього була колекція енциклопедій про зброю. Тобто він роками цим захоплювався”, — згадує Інна.
З 2016 року Сергій почав займатися практичною стрільбою. Спочатку був членом стрілецького клубу “Практика”, а потім став відвідувати школу снайперів “Дике поле”. До відкритого вторгнення неодноразово ставав призером чемпіонатів з практичної стрільби.
“Крім самої стрільби у цих клубах була ж й фізична підготовка. Зокрема, вони бігали заданими маршрутами, де треба було відстрілювати цілі, розташовані у різних місцях, на швидкість”, — пояснює вдова.
Також, каже Інна, чоловік був добрим господарем.
“По господарству він міг робити усе, хоча й мав улюблену приказку, що на кожну справу має бути спеціально навчена людина. Але коли я викликала майстра для якоїсь роботи, він дуже ображався, мовляв “чи я сам не впорався б”. Навіть коли вже була війна і він приїздив додому, він все оглядав та перевіряв, щоб добре працювало”, — згадує Інна.
До ЗСУ чоловік долучився з першого дня повномасштабного вторгнення.
“Ще до того, як почалось вторгнення, він вже зустрічався з нацкорпусом, де вони планували, як будуть зустрічати ворога, проводили розрахунки. Я його вмовляла поїхати на будь-який край світу, але він казав заздалегідь, що тікати не буде, а буде захищати Батьківщину”, — говорить дружина.
Сергій обрав собі позивний Azi. Спочатку служив на посаді старшого навідника мінометного взводу, а потім став снайпером у 128 бригаді територіальної оборони.
“Він казав, що хотів служити тільки у 128-й бригаді, бо багато кого знав там зі стрілецького клубу. Він казав: “З ними я точно буду знати, що мені не вистрелять у спину”, — переказує Інна.
За час служби Сергій боронив Київщину, Харківщину, Донеччину, Чернігівщину, Херсонщину та Луганщину.
“Був момент, коли вони звільняли Київщину, приїхали у село де не було нікого, всюди іграшки дитячі були розкидані. І це так вплинуло на нього, що він певний час навіть не хотів додому їхати. Потім на Харківщині вони якось потрапили у таку важку ситуацію, що від батальйону майже нічого не залишилось, і вони удвох з побратимом виходили з окупованого села у повному оточені. Потім був у Бахмуті, Серебрянському лісі та знову потрапив під Бахмут у Кліщіївку”, — говорить співрозмовниця.
Нерідко до Сергія зверталися з проханнями, які боялися виконувати інші побратими.
“Їм часто доводилось витягувати поранених та вбитих. Особливо з пораненими необхідна швидкість — чим швидше евакуюють, тим більший шанс, що виживе. Та й загиблих не мають клювати птахи, бо без тіла близькі не можуть отримати пільги та виплати. Сергій був сміливим і йшов забирати”, — говорить Інна Сезіна.
Попри те, що служба була нелегкою, чоловік знаходив сили й час для тренування.
“Навіть коли він вже був на службі, у моменти між ротаціями займався спортом. У дні для прання та відпочинку він завжди бігав та проводив тренування. Він казав, що війна зробила його сильнішим та витривалішим. Фізичні навантаження мотивували його на виживання. Він казав: чим краще ти присідаєш та чим нижче та швидше, тим більше шансів залишитися живим”, — розповідає вдова.
А ще на війні чоловіку стали у пригоді його знання про зброю.
“Він у вільний час займався ще модифікацією зброї. Щось там фарбував, майстрував, допилював, додавав та писав листи виробникам, що вони могли покращити”, — додає Інна Сезіна.
Побачитися з дружиною захиснику вдавалося не часто.
“В останній час я їздила до нього потягом, який в нас називають “Київ — Війна” (Київ — Краматорськ, — ред.). Виїжджала у суботу вранці, була на місці десь о 14-й і того ж дня о 9-й вечора їхала назад, щоб повернутися у неділю і наступного дня вийти на роботу”, — ділиться вдова.
“Щоб ми не хвилювалися за нього, він називав себе найстрашнішим звіром у лісах та посадках, але, на жаль, ворожа артилерія та дрони звірів не бояться”, — із сумом каже дружина захисника.
3 липня 2024 року снайпер загинув поблизу Невського Сватівського району на Луганщині.
“Він написав, що готується на вихід на 2-3 дні. Він не мав взагалі виходити нікуди, але… Вони були у парі з побратимом, який йому дійсно був як брат вже, і потрібна була допомога у штурмі посадки. Взагалі вони обидва снайпери й не мають штурмувати, але Сергій викликався піти. Міша (напарник, — ред.) відговорював його, а коли зрозумів, що не виходить, не захотів відпускати його одного та пішов з ним. Під час штурму був потужний обстріл з артилерії та дронами і, наскільки я знаю, у двох метрах від них розірвався один снаряд. Мішу з пораненням відвезли у шпиталь, а Сергій загинув”, — переказує Інна.
Командир Сергій розповідав вдові:
“Коли я розмовляв із Сергієм, в мене з’являлась надія та оптимізм, що воюють такі хлопці-професіонали. Значить, у нас все буде добре і ми все одно обов’язково переможемо. Бувало, що він вступав у суперечки з командуванням, коли вони малювали хрестик та казали, що треба взяти цю позицію, а Сергій казав: “Ви там були? Ось тут висота, де росіяни, і це завдання виконати неможливо”. Тоді шукали іншу тактику, щоб виконати завдання”, — додає Інна.
Тіло Сергія повернули родині за тиждень після його загибелі. Захисника поховали на Лук’янівському кладовищі у столиці.
“Побратими згадують його як професіонала, у якого було чого вчитися, харизматичного воїна, який підіймав бойовий дух побратимів, невтомного борця за свободу і справедливість, ерудовану, надійну, веселу, оптимістичну, непосидючу людину шаленої енергії з великим серцем та нестримною уявою”, — переказує співрозмовниця.
Чоловіку було 44 роки. В нього залишились дружина, двоє синів 14 й 6 років і мати з батьком.
“Найперша його риса, яка спадає на думку, — чорний гумор. Він своєрідно так міг пожартувати, особливо під час війни. Сергій був дуже комунікабельним та педантичним. У побуті це навіть призводило іноді до скандалів, бо йому завжди потрібен був ідеальний порядок. Коли було прощання, я дивилась на підлогу і перша думка, яка приходила, — “треба прибрати, бо йому не сподобається”, — згадує Інна.
Рідні Сергія Сезіна прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
