Олексій Шмурак створює музику, яку грають в Україні та за кордоном. Він закінчив консерваторію, але швидко зрозумів, що експерименти в музиці для нього цікавіші за академічні жанри. Про музику, яка задовольняє кожного, успішних музикантів-самоучок, ейджизм у мистецтві та багато іншого композитор і саундартист розповідає в інтерв’ю.
З якого віку Ви займаєтеся музикою?
Я народився у 1986 році, займаюся музикою з 1993 року. У 6,5 років пішов у музичну школу, потім навчався в 10-річці — це спеціалізована школа, як середня спеціальна освіта. А потім я вступив до консерваторії (Київської державної консерваторії, — ред.) на композиторське відділення та отримав диплом з композиторської освіти.
Але паралельно з цим я навчався як піаніст, до консерваторії, і, взагалі кажучи, моїм першим кар’єрним майданчиком був ансамбль Nostri Temporis — це такий колектив, який ми з моїм колегою-композитором Максимом Коломійцем створили у 2007 році та який існував десь до 2017 року. Цей ансамбль грав музику сучасних українських та закордонних композиторів та ініціював якісь міждисциплінарні проєкти. Одним з них був проєкт під назвою “ЗвукоІзоляція”, який ми проводили на території заводу “Ізоляція” у Донецьку. Це ще, звісно, до окупації. Таким чином у нас встановився контакт з фондом “ІЗОЛЯЦІЯ”. Багато-багато років потому вже фонд “ІЗОЛЯЦІЯ” звернувся до мене як до лектора з проханням прочитати там лекції, зробити воркшоп.
У грудні фонд організовує резиденцію Soledar: Flip City, у якій візьмуть участь дослідники із-за кордону, що вивчають галузь архітектури, урбанізму та ландшафтної архітектури. Більше новин можна знайти на сайті фонду https://izolyatsia.org/ua/ та у телеграм-каналі https://t.me/soledar_izolyatsia.Для довідки:У жовтні та листопаді фонд ІЗОЛЯЦІЯ проводив у Соледарі Освітню програму, до якої залучив Олексія Шмурака та художницю Катю Бучацьку. Олексій Шмурак поділитися з охочими своїми знаннями про музику і її створення. В рамках онлайн-лекції “Музична форма: стереотипи і їх подолання” Олексій розповів, що таке музичні кліше, чому музика здебільшого має схожу структуру та як композитори ламають такі шаблони і кліше. А під час воркшопу “Робота зі структурою в музиці” митець поділився секретами створення музики з тими, хто пише музику на аматорському та професійному рівнях.
Виходить, що ще коли я займався виконанням академічної музики, грав на фортепіано, диригував, вигадував проєкти — я зрозумів, що обмежувати себе тільки рамками академічної музики: складати ноти, виконувати ці ноти, свої або чужі, диригувати ними ну і так далі — мені цього мало. Це не та рамка, в якій я комфортно себе відчуваю. Тому я став експериментувати. У мене був пісенний проєкт, який має назву “Істеричний дог”. Такий Lo-fi-андеграундний проєкт, такий нішевий, трохи знущальний. Я почав співпрацювати з представниками інших дисциплін: з хореографами, режисерами, художниками, віджеями тощо. І таким чином поступово вийшов з цієї вузької ніші академічного композитора, в якій я був перші 22-23-24 роки свого життя.
Скільки на Вашому рахунку музичних творів та де їх можна почути?
Мабуть, найлегший спосіб — це просто ввести моє ім’я в YouTube і там послухати, що вискочить. Те ж саме у SoundCloud, тільки латинкою набирати треба. Є моя музика й на вузькоспеціалізованих сайтах. Але з академічною музикою склалася так дивна ситуація, що композитори пишуть ноти, вони дбають, щоб ці ноти правильно зіграли. Але академічні композитори дуже рідко хвилюються про якісний саунд-продакшн своїх записів. Тобто, сам якісний саунд-продакшн притаманний або для виконання старої класичної музики (умовно Моцарт, Вагнер і т.д), або для неакадемічної музики: поп, рок та інше. А ось якраз сучасні академічні композитори на пострадянському просторі, де немає потужної індустрії, підтримки держави або інституційної, дуже мало якісних записів. Тільки в останній час почало щось таке з’являтися. Тому в мене не так вже й багато дійсно якісних записів з точки зору саме якісного саунд-продакшну. Здебільшого записи моїх творів, які є в інтернеті, — це живі записи, і там є свої моменти: шум аудиторії тощо.
Наскільки важко написати гарну композицію з точки зору композитора?
Це залежить від контексту. Умовно кажучи, є багато історій, коли композитори дуже швидко писали якісну музику вимушено. Або у них замовник терміново вимагав, щоб все було виконано, або просто такі були психічні умови. Наприклад, Шостакович написав Симфонію №7 дуже швидко, така була ситуація. Відомі випадки, коли замовники замикали композиторів в їхніх кімнатах і вимагали: “Поки не закінчиш партитуру — нікуди звідси не вийдеш”. Таке було в історії. Але бувають і зовсім інші випадки, наприклад, якщо взяти західну Європу, умовно Францію, Німеччину, Швейцарію, Австрію, то дуже часто композитори там перебувають у гіперпривілейованому стані. Коли вони можуть собі дозволити жити у якійсь резиденції, в якому-небудь гарному замку, віллі, або ще де-небудь, мандрувати та довго-довго писати музику. Це залежить від економіки насамперед: якщо економіка композитора така, що йому забезпечують не тільки побутові потреби, але й певною мірою дослідницьку діяльність, то можна витратити доволі багато часу. А бувають й інші випадки, коли потрібно щось терміново зробити. В такому разі має значення саме майстерність та професіоналізм. Наприклад, барокові композитори Гендель, Вівальді й інші писали дуже швидко та дуже багато. В них просто не було вибору. Їхні замовники — королі, князі, церква і т.д. — вимагали, скажімо, кожен тиждень по кантаті, кожні два тижні по симфонії. І вони писали їх.
Бути композитором — це більше про натхнення чи про рутинну роботу? Як це відбувається у Вас, а як працюють інші музиканти?
Мені здається, що у будь-якій професійній справі є рутинні практики. Звукорежисер, якщо він не знає, як крутити фейдери, або м’ютити канали — він просто не зможе бути звукорежисером, яке б натхнення в нього не було. Те ж саме, я гадаю, і з іншими професіями. Безумовно, рутина є і в роботі композитора. Це залежить від того, в якому технічному середовищі він працює. Тобто, якщо взяти композиторів неакадемічної музики, які працюють з електронікою, то для них рутина — це створити проєкт, правильно розділити його по доріжках, правильно простір побудувати, всякого роду обробки тощо. Для нотного композитора рутина — це створити план партитури, зрозуміти, де що в нього знаходиться, швидко цю партитуру розкреслити. Тобто досвід рутини — це те, що дозволяє тобі швидко робити потрібні тобі речі. А натхнення — це біохімія. Це, умовно кажучи, якісь гормони розігралися, якісь обставини в тебе склалися, щось символічне в тебе склалося в голові й у тебе швидше чи краще пішло. Але в цілому тільки на натхненні працювати неможливо.
Ви ведете музичний подкаст, який зветься “#АШОШ”. Як Вам прийшла така ідея та який з роликів можете порекомендувати для ознайомлення?
Мабуть, розпочати потрібно з того, що роблю я його не сам, а зі своїм колегою Олегом Шпудейко. Він електронний композитор без академічної освіти, який в останні роки став дуже відомим. Його музика отримала в тому числі й міжнародне визнання. Ми співпрацюємо з ним з 2013 року, тобто вже 8,5 років. За цей час ми вже багато чого зробили. Це були й інсталяції для музеїв, наприклад, наші витвори зберігаються в колекціях Національного художнього музею в Києві та Музеї сучасного мистецтва в Одесі. Ми робили перформанси, співпрацювали з такими організаціями, як “Плівка” та “Вухо”. У нас були й концерти за кордоном, наприклад у Берліні. І десь з 2019 року ми зрозуміли, що нам було б непогано зайнятися якоюсь діяльністю, в якій ми б вербально, тобто словесно, текстуально оформлювали наші думки та досвід. Спочатку з’явився влог “#АШОШ” — відеоролики, де ми говорили на ту чи іншу тему та підшукували якийсь матеріал.
Серед гостей був український артист, який працює в жанрі Ambient, Ігор Ялівець з Дніпра, був російський піаніст сучасної академічної музики Михайло Бузін, який грає різну складну дивну музику на роялі. Був ще один композитор, який працює в компанії Endel — це компанія, яка створює нейромережі, які генерують музику. Взагалі ми знаходимося в епосі, коли поступово ручна праця (я маю на увазі арт, мистецтво) все більше делегується роботам. Зокрема, ця компанія створює зручні інтерфейси для того, щоб людина могла підлаштувати під себе машину, яка потоково видаватиме їй музику.
“#АШОШ” — це насамперед платформа для людей, в яких немає спеціальної освіти, але які цікавляться чимось незвичним в музиці. Ми не розмовляємо про самий поверхневий очевидний шар попмузики. Тобто, ми не обговорюємо щось на кшталт нових кліпів “Океану Ельзи”. Але разом із цим ми не заглиблюємось у таку гіпервузькоспеціалізовану термінологію. Ми знаходимося десь посередині: намагаємося говорити зрозумілою мовою, пояснювати такі речі, знаходити такі метафори, через які можна пояснити незвичну музику людям, які нею цікавляться.
В нас уже утворилася певна аудиторія, у нас десь 2 тисяч підписників у Telegram, є й патрони на Patreon. Тобто є люди, яким це необхідно на постійній основі. Це вже перетворилося, повертаючись до попереднього питання, в рутинну практику.
Які музичні жанри Ви могли б назвати улюбленими, а які навпаки? Чи є взагалі таке поняття, як хороша й погана музика, висока та низька?
Це все якісь соціальні фрейми, які залежать від того, про які цінності ви говорите. Представимо собі “гопника” — для нього високим жанром буде “блатняк”. А якщо ми уявимо професора консерваторії, то для нього високим жанром буде класична музика й так далі. Все залежить від того, який у вас досвід та які цінності у вас сформувалися протягом життя.
Якщо казати про мене, то, звісно ж, мені найближча академічна музика, але також я дуже люблю джаз та багато з направлень неакадемічної музики, наприклад, IDM, босанова. З рок-музики мені подобається прогресивний рок, артрок. Взагалі я меншою мірою по жанрах для себе музику “тарифікую”, а скоріш за тими відчуттями, які вона в мене викликає.
Чи можливо стати професійним музикантом, якщо почати грати на музичному інструменті не з дитинства, а вже у дорослому віці?
Це дуже складне питання. Річ у тім, що є низка речей, які дійсно важливо засвоювати в психофізіологічно гнучкому стані. Це насамперед стосується якихось тонких налаштувань слуху та рук, тобто тактильних відчуттів. Наприклад, якщо взяти такий інструмент, як скрипка, то для того, щоб дійсно добре на ній грати (є така думка спеціалістів), потрібно з дитинства почати встановлювати зв’язок між слухом — тими функціями мозку, які стосуються слухання різних тонкостей (висоти звуку, тембру, інтонації тощо) та руками.
Що стосується фортепіано, то тут значно простіше в цілому, та за “інтерфейсом” фортепіано дуже простий інструмент. Тому переважна кількість людей щось можуть на ньому зіграти — якийсь “Чижик-Пижик” і так далі.
А якщо казати про духові інструменти, то це залежить від того, який він. Блокфлейту, мені здається, людина може опанувати в будь-якому віці. А ось, наприклад, флейту або трубу, валторну, гобой — це пекельно тяжкі інструменти в сенсі саме того, щоб домогтися на них якісного тембру. Я в дитинстві вчився грати на кларнеті, і через це я на кларнеті та саксофоні якісь звуки видати можу. Однак коли мені у вигляді жарту дали флейту і сказали: “Нумо, Олексію, спробуй щось на ній зіграти”, я витратив десь пів години, щоб видати хоча б один звук.
Одним словом, є фізичні фактори, які пов’язані з м’язами, нервами тощо. А є фактори більш культурні та психологічні, які, на мою думку, можуть бути адаптовані. Я можу собі уявити людину, яка в 30 почне аматорськи грати на фортепіано та вже років через 5-10 могла б грати якісь середньої важкості твори.
Чи поширене поняття ейджизму в музичній сфері?
Це дуже цікаве запитання, не замислювався над цим. Якщо подивитися на ті жанри, які мають фрейм молодіжності та протестності, то там, виходить, ейджизм є. Дуже легко собі уявили дівчину років 20 (я маю на увазі Білі Айліш), яка співає про те, яка вона не така. Але якщо це буде співати з тими ж інтонаціями та посилом жінка років 50 — то це вже виглядатиме як кітч, як пародія. Те ж саме й в академічній музиці. Якщо якийсь 35-річний, або 40-річний композитор напише якусь симфонію або інший серйозний твір — це сприймуть нормально. Але якщо це спробує видавити з себе 6-річний хлопчик, або 7-річна дівчинка, люди скоріш за все не зрозуміють.
Але це пов’язано, як мені здається, з якимись культурними фреймами. А культурні фрейми, своєю чергою, походять з біології. Виходить, є період накопичення інформації, є період пубертатний — бунту проти системи, є період заспокоєння, кристалізації, а є період високого, інтелектуального та ще чогось. Тож, скажімо, Бетховен, бувши недурноголовою та доволі працьовитою людиною, до справжніх глибин зміг пробити у віці близько 50 років. Але не тому, що до цього він був дурніший. Він не був безглуздим, просто йому потрібно було охолонути на рівні навіть психіки. Тут гормони, звісно, грають велику роль. Ну й суспільству це легше сприйняти. Суспільство дивиться на статуру композитора та розуміє, що від нього можна очікувати, а що ні. Тому в цьому випадку вік може відігравати роль додаткового фактора привернення уваги до того чи інакшого аспекту.
Як Ви ставитесь до сучасної музики, яка популярна у широких мас?
Вона дуже різна. У широких мас що популярно — попмузика, яка є компромісною? Але чому вона є компромісною — бо потрібно задовольнити велику кількість людей. Феномен попмузики — це феномен культурної “зрівнялівки”. З’явилася велика кількість людей, в яких є економічна спроможність оплачувати концерти чи підписуватися в Spotify та інших сервісах на артиста чи якісь плейлісти. Таких чином потрібно задовольнити всіх. А все те, що має задовольнити, має бути уніфікованим. Це відбувається не тільки в музиці, а й у їжі, одязі тощо.
Але разом з тим ми живемо у доволі “жирні” часи, тому зараз дуже багато нішової музики, яка відчуває себе доволі непогано. Я вважаю, що нині жалітися особливо й нема на що. Зрозуміло, що в різних державах різна економічна ситуація, але в цілому мені важко уявити такий жанр, таку нішу, такого артиста, який би міг сказати: “Мене не розуміють”. Що б ти не робив, знайти аудиторію можна. Якщо ти робиш це досить елегантно, чітко, ясно та настирливо, то ти проб’єшся.
А що стосується попмузики, то це ж бізнес. Як я можу це засуджувати? З тим самим успіхом якби я спитав, чому такі стандартні розміри супу в “Пузатій хаті”, це було б смішно. Вочевидь, їм так зручно.
Чому у дітей та молоді популярна досить проста музика, така як поп, або хіп-хоп?
Для початку я просто не згоден з цим твердженням. Сучасна попмузика неймовірно складна. Вона аранжована та продумана до найменших деталей. Хіп-хоп зараз досяг таких висот, таких глибин. Якщо перенестися на машині часу у якісь 80-ті роки, підійти до Wu-Tang Clan, або ще до когось та спитати: “Чи ви уявляєте, що станеться з вашим напрямком через 20 років?” — вони б просто не повірили.
Ні, я зовсім не згоден, мені здається, що зараз дуже складна та багатомірна масова культура. Просто в них є різні відгалуження. Є більш компромісні речі, які намагаються, наче губка, увібрати все найпопулярніше: ритм, мелодію, тембр тощо. Але ці компромісні речі — це свого роду конвенція. Люди домовилися вважати, що ми живемо у такому-то суспільстві, з такими-то законами. Це неминуче. На планеті живуть 7,5 мільярдів людей, є купа держав, купа культури, їм потрібно якось уживатися — тому доводиться вигадувати такі компромісні форми.
Але ті ж самі жанри, такі як хіп-хоп або поп, мають багато відгалужень: є інді-поп, є дуже андерграундний хіп-хоп — це все доволі складно, вишукано, багатомірно. За бажанням кожна людина може знайти дуже тонкі речі. Водночас умовно 30-40 років тому це було значно важче — не було інтернету, не було якихось спеціалізованих форумів, не було освітнього контенту. Зараз в YouTube подкастери роблять велику кількість просвітницького та навчального матеріалу не тільки про музику, а й про інші медіа. Я регулярно натикаюся на популярні ролики з десятками або навіть сотнями тисяч переглядів, які розглядають дуже складну літературу. Коли я був підлітком або юнаком, читаючи якого-небудь Лема або ще когось, я не міг собі уявили, що настане час, коли це буде об’єктом для розглядання в популярному регістрі. Тому в цьому плані в мене ніякого песимізму немає.
Ви згадали про YouTube-контент, скажіть, чи можливо навчитися музики, не відвідуючи музичної школи, а переглядаючи тільки навчальний контент на YouTube?
Так. Можна. Мій колега, Олег Шпудейко, жодного разу не був у музичній школі, не відвідував ніяких уроків. Він дивився навчальні ролики, завантажував певні додатки, які тренують слух, пам’ять, ритм. Він читав книги, здебільшого англійською, з історії та теорії музики. Так він, можливо, не напише симфонію, але зі своїми завданнями (які доволі важкі та тонкі) він прекрасно справляється.
Коли ми говорили про рутину, Ви сказали, що багато що сьогодні можна доручити комп’ютерним технологіям. Чи можна з такої точки зору сказати, що музику писати стало легше?
Так, звісно. Я б навіть сказав, що не просто музику стало писати легше, а різну музику стало писати легше. Наприклад, у барокові часи були якісь клішовані форми, з якими кожен хоч трохи тямущий в музиці міг написати якісний контент. Але були й складні. Наприклад, коли Бах написав “Добре темперований клавір”, це було революційно. Тому зараз рівень опанування саме складних технологій став вище та доступніше. Таким чином сьогодні людина за допомогою програм та знань, які вона отримала з відкритих джерел, може створити складну багатогранну річ. Водночас 40 років тому зробити це було майже неможливо.
Чи зможе штучний інтелект у майбутньому писати музику самостійно?
Так це вже давним-давно відбувається. Я вже розповідав про корпорацію Endel, яка робить такі речі. Умовно кажучи, вам потрібно займатися йогою, і ви не завантажуєте вже готовий плейліст, а завантажуєте цей додаток. І він грає вам якусь пресетну музику, а ви поступово підлаштовуєте її під себе. Це як коло фільтрів підлаштовується в соцмережах: коли ви вподобаєте той чи інакший контент, поступово сайт підлаштовується під вас — дає те, що вам потрібно. Таким же чином потокові сервіси підлаштовуються під вас. По суті Spotify — це й є той самий штучний інтелект. Коли ви те чи інакше вподобаєте, сервіс розуміє, що вам потрібно. З музикою те ж саме відбувається.
Але якщо уявити ситуацію, яка зображена в фільмі “Термінатор 2”, я маю на увазі прямохідний антропоморфний робот, який відчуває злість, то це, яка казали в старій рекламі, “Ні, синку, це фантастика”. До цього ще дуже далеко, а може, це ніколи не настане.
Читайте також: