Останні 3 роки Людмила Денищук працює вчителькою в гімназії №3 міста Сіверськ, що на Донеччині. Тут її застала війна з Росією. Армія окупантів знищила будівлю гімназії, але заклад продовжує працювати онлайн. Вчителі й діти не втрачають надії, що знову зустрінуться у стінах гімназії після війни.
Вчителька Сіверської гімназії Людмила Денищук розповіла журналістам Вільного радіо про свою роботу, труднощі, які зараз доводиться долати вчителям, дітям і батькам, та про надії, якими вони живуть.
Уродженка Горлівки Людмила Денищук понад 40 років прожила в селі Верхньокам’янське на Донеччині. Місцевих дітей вона навчала рідної мови та літератури. Вийшовши на пенсію, жінка зрозуміла, що не уявляє себе без улюбленої роботи. Тож пішла працювати в Сіверську гімназію №3, де викладає вже 4-й рік.
“Спочатку я викладала зарубіжну літературу. А минулого року мені запропонували стати асистентом вчителя в інклюзивному класі. В моїй педагогічній практиці це був новий цікавий досвід — працювати довелося з дитиною з особливими освітніми потребами за станом здоров’я. Хлопець він хороший: не лише я допомагаю йому вчитися і жити, а й він мене вчить”, — розповідає Людмила Денищук.
На уроках вчителька весь час була поряд зі своїм вихованцем, опісля — допомагала з домашнім завданням. Однак повномасштабна війна внесла корективи не тільки в їхню роботу, а й усієї гімназії, каже Людмила.
“Через війну з Росією нам довелося перейти на навчання в онлайн. Діти займалися вдома, а вчителі ходили на роботу. З кожним днем ситуація в Сіверську ставала більш небезпечною. Мені нічим було діставатися до гімназії — не ходили автобуси. Тож відстань у 12 кілометрів від Сіверська до Верхньокам’янського доводилося долати пішки. Іноді мені щастило викликати таксі”, — розповідає вчителька.
Війна виснажувала не лише фізично, а й морально, згадує Людмила.
“Щоб хоч якось відволіктися, я з головою занурилась у роботу. Додому приходила дуже втомлена, та ще й пізно. А там на мене чекала старенька хвора мати — переселенка з Горлівки. Вона добре знала, що таке війна, адже пережила це лихо. І знову війна її наздогнала — тепер вже у мене вдома. Це важко усвідомити”, — скаржиться жінка.
Навчати дітей, коли поруч точилися бої, було нелегко, зізнається Людмила. Будь-якої миті міг зникнути зв’язок.
“Ми працювали в класах, де був інтернет. Програму та домашнє завдання викладали наперед — боялися, що в будь-який момент зв’язок може перерватися. Це, звичайно, створювало великі перешкоди для онлайн-навчання. Тому вчителі весь час були в роботі. Ми консультували учнів, яким не вдалося вчасно прослухати важливу інформацію. Крім азів шкільних предметів, навчали їх головних правил безпеки в умовах війни”, — каже Людмила.
Вона зазначає: у складній ситуації вчителів весь час підтримували батьки.
“Війна просочилася в життя кожного з нас і порушила всі наші плани. Батьки відчували, що зараз всім треба триматися разом. Вони намагалися підтримували з нами постійний зв’язок, завжди відгукувалися на наші прохання”, — розповідає освітянка.
Зв’язок між школою та учнями не перервався навіть після того, як вони з батьками виїхали з міста.
“Батьки розуміли: далі буде гірше, тож треба рятувати дітей. На початку квітня вони почали виїздити в безпечні міста України та за її межі. На новому місці батьки виходили з нами на зв’язок, щоб діти продовжили навчання. В середині травня виїхала і родина мого учня”, — говорить учителька.
Слідом за своїми школярами в кінці квітня почали евакуюватися і вчителі. Сама Людмила довго не виїжджала через хвору матір.
“Моя родина жила під обстрілами у Верхньокам’янському майже 3 місяці. За цей час я жодного разу не спустилася до підвалу — була в будинку з тяжкохворою матір’ю. Через постійні ворожі “прильоти” наш будинок став непридатним для проживання. Більш-менш вціліла мамина кімната, де ми жили вчотирьох (Людмила, її чоловік, син та мати, — ред.). У скрутний час продуктами та морально нас підтримали українські військові. Серед них у нас з’явилися нові друзі, завдяки яким нам вдалося вижити в той скрутний час”, — згадує Людмила Денищук.
На евакуацію родина вчительки наважилась у липні. На той час в хаті жити було неможливо — від неї залишились самі стіни та перекошений дах, каже жінка.
“На щастя, на той час матері трішки покращало і вона запропонувала якнайшвидше виїхати з села:“Всі люди виїжджають, а ми досидимося, поки ворожа армія прийде до нас. Я хоч і не виходжу з будинку, а розумію, що це буде жах”. Тож ми відразу зібралися й під обстрілами “Градів” на власній автівці поїхали в Суми до рідні, яка давно нас кликала”, — розповідає Людмила.
Від ворожих обстрілів постраждав не лише будинок Людмили Денищук, а й її друга домівка — будівля Сіверської гімназії.
“Перший “приліт”, від якого постраждала Сіверська гімназія, був у середині травня. Майже на пішохідному переході перед гімназією розірвалася авіабомба, і на дорозі утворилася глибока, до 8 метрів, вирва. Уламки від снарядів пошкодили центральний вхід до гімназії. На щастя, в приміщенні нікого не було. На той час з міста евакуювалися майже всі вчителі, а хто не виїхав, був вдома. Після цього гімназія неодноразово потрапляла під авіаудари та артилерійські обстріли. Останній “приліт”, який вщент зруйнував гімназію, був у вересні. Тепер вона відновленню не підлягає”, — стверджує вчителька.
Та попри це учні та вчителі Сіверської гімназії вірять: після перемоги вони повернуться додому та знову зберуться разом в одній будівлі.
“Можливо, це дитячі мрії, але не хочеться й допускати думки, що гімназія ніколи вже не працюватиме. Надіємося, після нашого повернення місцева влада виділить під неї приміщення. Можливо, її ще відбудують. Віримо: після війни в нашій гімназії працюватимуть все ті ж учителі та вчитимуться все ті ж діти”, — ділиться своїми надіями вчителька Людмила.
Вона зазначає: майже всі учні, які відвідували гімназію до відкритої війни, й далі в ній вчаться, тільки віддалено.
“До інших шкіл перейшли діти десь з 10-15 родин. Навіть учні, які поки ще залишаються в Сіверську, виходять з нами на зв’язок. З цими дітьми вчителі працюють індивідуально, адже інтернет там не завжди буває. Наразі в Сіверську залишаються понад півтора десятка дітей. Тож ми не кидаємо їх напризволяще, а за можливості продовжуємо їх навчати”, — запевняє вчителька.
В умовах війни не стали закривати й інклюзивний клас. Тож Людмила продовжує працювати зі своїм учнем: вона — з Сум, а він — з Кривого Рогу.
“Як і раніше, разом зі своїм учнем я відвідую всі уроки, допомагаю йому під час занять. Опісля, якщо в цьому є необхідність, консультую хлопчика та його маму з різних навчальних та виховних питань і обов’язково допомагаю з домашніми завданнями. Ми щоденно підтримуємо зв’язок як через інтернет, так і телефоном. Єдине, про що ми мріємо — пошвидше повернутися додому й зустрітися в стінах своєї рідної гімназії”, — говорить Людмила Денищук.
* * *
Нагадаємо, в прифронтовому Сіверську під час повномасштабної війни окупанти пошкодили або зруйнували всі освітні заклади. В деякі з них поцілили авіаударами, а інші постраждали від постійних обстрілів росіян з важкої артилерії.
Читайте також: