Село Верхньокам’янське, Званівської громади, вже 3 місяці виживає поряд з лінією фронту. Тож ситуація там погіршується. Ми поговорили з підприємцем, який возить продукти в села неподалік Сіверська та розпитали про те, як тримаються наразі люди.
Про ситуацію в селі розповів Вільному радіо місцевий мешканець, підприємець Олександр Чаплик.
В селі Верхньокам’янка Званівської громади майже 2 місяці немає світла, газу, води та інтернету. Їх постійно обстрілюють, а вулицями вітер ганяє піднятий пил. Знаходиться село, за словами підприємця, “в напів-котлі”. Гатять по ним російські окупанти з 3-х сторін.
Хліб в село не возять (раніше його постачали з “Бахмут-хлібу”, який припинив свою роботу). За понад 2 тижні, які не працює завод, в село лише два рази вдалося привести хліб. І навіть коли привозили, його не вистачало на всіх.
Продукти у сільському магазині підприємця є, але собівартість їхня зросла. Наприклад вода, яку він закуповує у Бахмуті, коштує 15-18 грн за пляшку. Така сама вода, але виробництва Дніпра, коштує 20 грн. Тобто звичайну воду потрібно продавати хоча б за 25 грн, щоб окупити собівартість. Пляшку “Моршинської” на базах продають бізнесмену по 30 грн, людям її продати треба хоча б по 40 грн.
“Я не знаю, як в таких умовах взагалі реально працювати. Забронював трактор, військові допомогли, обклав його весь бронежилетами, плитами, касками навіть скло захистив. Оце їздимо ризикуємо, щоб хоч накосити трави, бо без неї усе господарство здохне. А за зерно я вже мовчу, я його не буду й косити”, — розповідає Олександр Чаплик.
До того ж на машину, яка б вивезе покошене зерно, треба щонайменше 100 000 грн. За словами фермера, це зерно стільки і не коштує.
На сільгосппідприємстві Олександра не залишилось працівників, йому зараз допомагають 16-річні підлітки. Всіх хто допомагає йому, він забрав мешкати до себе у хатинки, які побудував, там є і загальна кухня, де всі можуть поїсти.
Не дивлячись на постійні обстріли, в нього продовжує працювати молокозавод та ковбасний цех. Також почали заготовляти сіно, і вже підготували партію у 200 “тюків”. Але, для того, щоб зберегти поголів’я своєї худоби, підприємцю треба заготувати 12 000 “тюків”.
Ускладнюється збирання сіна тим, що на території господарства періодично знаходять ракети від касетних боєприпасів. Якщо це безпечно, підприємець їх збирає, але міни з них досі лежать на його полях, які йому не дозволяють чіпати. Тому заготувати необхідну кількість сіна складно зараз.
Складно працювати підприємству і без світла, газу та води. Для того, щоб виробляти сири на молокозаводі бізнесмен підготував генератори, але вони не витримують напруги і ламаються. Тільки на їхній ремонт Олександр витрачає 30 000 гривень на тиждень. А без електрики підприємство не зможе існувати. Оскільки в нього є холодильники, морозильні камери та водяні насоси, які потребують найбільше електроенергії.
Підприємець намагається кожного дня продовжувати їздити в Бахмут, щоб привести свою продукцію і заробити хоч якісь гроші, але дорога до районного центру небезпечна і Олександр зараз кожного дня коли їде потрапляє під обстріл. 8 червня, наприклад, він не зміг своєчасно виїхати, оскільки чекав коли припиниться черговий обстріл з боку російських окупантів.
“Треба вгадати цей момент прильотів і вильотів, щоб встигнути вискочити з села. Я не знаю хто так зміг би. Бачу іноді як інші підприємці з Миколаївської області скаржаться як складно їм працювати — ну хай би сюди приїхали попробували б. Я би подивився. А ми робимо тверді сири, в нашому магазині все є”, — розказує Чаплик.
Однак кожна поїздка в Бахмут йому обходиться не дешево. Олександр каже, що “найстрашніше це солярка по 100 гривень”, тому що в регіоні спостерігається нестача пального. Хоч дефіцит і намагаються приборкати, в прифронтових районах з пальним ситуація важка.
Дорога з рідного села до Бахмута зараз теж коштує підприємцю близько 2 000 гривень тільки на пальне.
Загалом підприємець втрачає близько 20 000 гривень збитків на місяць. Він не може не тільки заробити грошей, а й хоча б вийти “в нуль”. Тримається Олександр, бо йому шкода його худобу, серед якої є племінні корови та бики по 300-400 кілограмів. Вони зараз нікому не потрібні на продаж, тому він продовжує робити що може, щоб зберегти їхнє життя. Однак, за словами підприємця, ресурсів на таке життя в нього залишилось на місяць. Що робити після цього він ще не вирішив, але підтримувати роботу молокозаводу та ковбасного цеху він не зможе.
В селі залишилось 160 мешканців, вони не голодують та скупляються в магазині фермера. Але ціни там ростуть, бо інакше навіть собівартість товарів не буде окупатися.
“Енергоресурси з’їдають в мене всі гроші, а всі кричать, незадоволені. Вони не розуміють, як все це зараз дорого коштує, мені хоча б в нуль виходити. Деякі розуміють це, а деякі поливають не за що, наче як це я ціни накручую. В мене вже є бажання зачинити свій магазин”, — каже Олександр Чаплик.
Допомогу мешканцям нещодавно надав місцевий фермер-підприємець, який дозволив роздати по 25 кілограмів муки жителям села, які не евакуювалися.
Мешканці села дають Олександру свої банківські картки, а він шукає можливість привезти їм з них гроші. Але він не може допомогти людям пенсійного віку, які не мають карток, адже їм має привозити пенсію працівник Укрпошти, а вони в село не приїжджають через активні бойові дії. Втім 8 червня голова громади змогла знайти вирішення і людям без карток змогли привезти пенсію. А поки не було виплат, таким людям Олександр теж намагався допомогти, наприклад даючи гроші в борг до кінця війни.
Майже всіх корів, телят, биків, собак та курей, інші фермери повипускали, бо годувати їх нема чим. Вся ця худоба тепер бігає по селу в пошуках їжі.
Село обстрілюють щодня, на початку війни були, як влучання в будинки жителів, так і постраждалі. Впродовж війни здебільшого мешканцям щастило, бо влучали російські снаряди по полям та городам. Однак, впродовж 8 червня Верхньокам’янське майже весь день потужно обстрілювали літаки загарбників. Цього дня уникнути руйнувань не вдалося і постраждали фермерські будівлі місцевих підприємств.
8 червня також хлопець-тракторист, який виїхав, щоб скосити сіно розбив косарку наїхавши на касетну міну, яка лежала в полі. Косарка повністю знищена, однак молодому чоловіку пощастило і він навіть не отримав поранень. Вже наступного дня він бігав по селу в надії знайти нову косарку для роботи.
Нагадаємо, Олександр раніше розповідав, що у села Званівської громади почали повертатися люди, хоча його щодня обстрілюють російські загарбники. Тоді люди плакали та казали, що краще загинуть вдома, ніж будуть десь, де вони нікому не потрібні.
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
