“У війни не жіноче обличчя”, — фраза, яку кожен чув неодноразово з кінофільмів, книжок, телеекранів та ін. Але коли біда приходить в країну, на її захист стають усі, хто вміє тримати зброю. Так було в усі часи. Так є і сьогодні. Вільне радіо розповідає про жінок, які щодня доводять свою мужність, стійкість та героїзм.
Пастущак Анастасія, лейтенант, начальник продовольчої служби Військового мобільного шпиталю №65
Чим займалися до початку війни?
— Навчалася у виші. В Одеському національному морському університеті, вивчала менеджмент. На момент 2015 року це була магістратура, навчання перервала, була мобілізована.
Як саме сюди потрапили?
— Спершу я служила в Одеській області, звідки я родом. Далі прийняла рішення знаходитися тут, в зоні проведення бойових дій.
Тобто це було ваше особисте рішення?
— Так, звичайно. Хотілось бути корисною в цій непростій для країни ситуації.
Як ви прийняли це рішення?
— Це не було складним рішенням. Мене виховали в дусі патріотизму, люблю свою батьківщину, тож в такій ситуації не могла залишитися осторонь. Потрібно було щось робити.
Згадайте перші дні тут. Що ви відчували?
— Я вперше знаходилася в цих областях, та і загалом далеко від дому я не знаходилася ніколи, тож це було складно.
Чи шкодували про таке рішення?
— Ні, зовсім ні, жодного разу я не пошкодувала про це рішення. Я багатьом речам навчилася, і вважаю що я корисна тут.
Як ваша родина поставилась до цього?
— Вони, звісно, хвилювалися. Але відмовляти чи намагатись переконати в іншому не стали. Бо знають мене.
Якою тоді, до початку війни, була ваша найбільша цінність?
— Родина.
Щось змінилось з того часу?
— Я вважаю що не змінилось нічого, оскільки те, що ми робимо тут, це в першу чергу для наших рідних.
Чи змінилось ваше ставлення до цінностей?
— Тут, в таких умовах, ми звісно починаємо усе більше цінувати. Тому що ми знаходимося тут цілодобово. Військова служба тут, і, наприклад, в Одесі, суттєво відрізняються між собою.
Яка тоді у вас була мрія?
— Закінчити виш і працювати за спеціальністю. Були такі плани. Про військову службу на той момент навіть не думала.
А зараз що змінилося?
— Мрію про те, щоб все це закінчилось. Щоб непідконтрольні території знову стали нашими, щоб був мир.
Яке було бачення майбутнього до війни, і що змінилось зараз?
— Тоді кар’єра, родина. На сьогодні ж буду думати тоді, коли все це закінчиться.
На п’ятому році війни жінка у військовій формі мало кого здивує. Панянки займають не тільки штабні посади тилового забезпечення (кухарі, статисти та ін), а й на рівні з чоловіками захищають країну на передовій. Зазначимо, загалом, на сьогоднішній день, у лавах Збройних сил України служать 55 тисяч жінок. Такі цифри раніше наводив Президент України Петро Порошенко на своїй сторінці у Твіттер. Так, наразі в складі Збройних сил України проходять службу 24 897 жінок-військовослужбовців, з них тільки 3068 жінок займають посади офіцерів.
Марина Сироватко, медична сестра анестезист відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії Військового мобільного шпиталю №65
Як давно ви в госпіталі працюєте?
— Я призвалася у липні 2016 року.
Що змінилося з того часу?
— По-перше, я познайомилася з багатьма людьми, оволоділа навичками, стала більше цінувати людське життя, стала більш вимоглива до себе, але більш чуйна до потреб інших людей. До цього я працювала маніпуляційною сестрою в хірургічному відділенні Бахмутської ЦРЛ.
Як проходить ваш робочий день?
— Зазвичай починається з шикування, а потім приступаємо до виконання службових обов’язків. Якщо треба, їдемо на виклик, чи працюємо з пацієнтами в палаті.
Загалом з початку війни як змінилося життя?
— Я думаю що з початку війни життя змінилося у всіх. Як на мене, я стала менше бачити свою родину. Але я не жалкую. Хоч ця місія і тяжка, але вона потрібна. Я відчуваю себе потрібною. Бо якщо не я, не ми, то хто?
А цінності якось змінились?
— Всі вони стали більш глибокі і конкретні. Якщо я раніше не дуже розуміла вагомість любові і дружби, то зараз це якось більш глобально.
Як уявляєте своє життя після закінчення війни?
— Я думаю що я продовжу службу в армії навіть у мирному житті.
Яку роль, на вашу думку, грає жінка в армії?
— Ну, зараз у нас жінок в армії більше 25 тисяч, це офіцерів. І зараз мені дуже подобається, що прийняли закон про гендерну рівність, тож жінки можуть служити не тільки кухарями, медичними сестрами та діловодами, але можуть стати і кулеметницею, і командиром батальйона і роти. Немає ніяких перешкод.
Чи відчуваєте якусь дискримінацію з боку чоловіків в армії?
— З боку чоловіків так, було кілька разів. Але ситуації змінюються, зараз все змінюється. Йдеться про те, щоб жінки виїжджали на аеромедичну евакуацію, раніше цього не дозволяли. І взагалі всі питання вирішуються, немає таких, які не можна було б вирішити. Більше можливостей.
Як оцінюєте проблему дискримінації жінки в армії загалом?
— Проблема є, але вона змінюється, і ці зміни на краще. Раніше була дискримінація навіть при прийомі на роботу, зараз легше. Не всюди, але легше.
Як ви уявляєте собі жінку— героїню?
— Я вважаю, що всі наші українські жінки вже героїні, тому що ті перешкоди, які доводиться долати нам, це загартовує. Для чоловіків легше, бо у чоловіка не запитають “хто буде сидіти з вашою дитиною? хто буде займатися побутом?”.
В 2018 році Верховна Рада ухвалила закон №6109, який урівнює жінок та чоловіків під час проходження військової служби у Збройних силах та інших військових формуваннях. Наприклад, раніше всіх жінок звільняли в запас другої категорії, і вони не могли перейти до першої, навіть якщо отримали вище звання. Тепер це скасовано. Необхідний закон став в тому числі задля співпраці з НАТО. В останні роки Міністерство оборони намагається відкрити для жінок ті посади, які раніше були “табу”. Тому і так звані “чоловічі” посади минулого року скасували. Так, восени 2018 року Уряд анулював дію наказу Міністерства охорони здоров’я №256. Тож більш ніж 450 професій стали доступними для жінок в Україні. Тепер жінка в армії може бути водієм, гранатометником, заступником командира розвідгрупи, командиром бойової машини піхоти, кулеметником і снайпером.
Луріна Наталія, полковник медичної служби, виконуюча обов’язки начальника госпітального відділення Військового мобільного шпиталю №65
Як проходить ваш день?
— Робочій день починається відповідно до розпорядку: підйом, сніданок, шикування частини, потім “п’ятихвилинка” у відділенні і далі за розпорядком так само, як і в будь-якому іншому медичному закладі.
Як опинилися тут?
— Загалом я служу в Києві, в головному воєнному клінічному госпіталі. Працюю там вже 20 років, а сюди потрапила за розпорядженням на кілька місяців.
Що змінилося у вашому житті з тих пір як ви приїхали на схід?
— Я трохи по-іншому стала ставитися до цієї ситуації, адже коли ти живеш і працюєш в Києві, це все настільки близько тебе не стосується. І стосунки між людьми більше стали цінуватися, і якісь моральні цінності. Багато змінилося… Важко сказати в двох словах. Насправді я навіть хотіла сюди поїхати, аби побачити багато речей своїми очима.
Чи змінилося щось у службі в Київському госпіталі з початком війни?
— Звісно, роботи стало більше, більше хворих. Контингент змінився, бо стало більше пацієнтів із зони бойових дій.
А якщо говорити про людські якості?
— Я саме тут цю зміну більше відчула. Думаю, що тут люди більш відверті, щирі, добрі.
Часто зустрічаєте жінок в армії?
— Так.
А чи помічали дискримінацію до вас чи до колег?
— Якщо чесно, я не помічала. За 20 років служби не помічала.
Як вважаєте, чи є ця проблема в Україні загалом?
— Особисто я її не бачу. Я 20 років в армії, і за цей час жодного разу не бачила подібних речей.
Чи питали у вас колись чому ви пішли в армію?
— Ні, бо я прийшла в армію дуже давно, і стосовно мене це питання навіть уже не актуальне. Навіть і тоді, багато років тому не питали.
Як ви собі уявляєте жінку-героїню?
— Мені здається герої частіше за все — це звичайні люди, які навряд наділені якимись іншими якостями.
Куликова Лариса, молодший сержант
Чим ви займаєтесь тут?
— Саме тут я приймаю хворих, сортую поранених і хворих на відділення.
Чим займалися до початку війни?
— Працювала на цивільній роботі, у відділенні анестезіології та реанімації. За освітою медсестра.
Звідки ви?
— Краматорск.
Порівнюючи роки війни і довоєнні часи, що змінилося?
— Все змінилося. Особисто для мене все. Відношення до життя, цінності. Більше стали цінувати життя, дружбу, відносини.
А чи була у вас мрія до початку війни?
— Вона і залишилась, мрію поставити на ноги дітей. Сина, йому 19 років.
Плани на майбутнє — тоді і зараз, вони змінилися?
— Таких планів дуже немає, але хочу щоб скоріше закінчилася війна і ми всі повернулися додому. Я живу в цій війні.
Як ви потрапили в госпіталь?
— У мене закінчився контракт з десантом, і я підписала новий контракт тут. Це в червні 2017 року.
А взагалі на війну як потрапили?
— Окупація закінчилась, звільнили місто і я пішла.
Що в той момент ви персонально для себе відчували?
— Страхи були за дітей, за життя молодих. Бо я бачила скільки хлопців туди пішло, скільки загинуло. Діти не бачили життя.
Що вас мотивує працювати?
— Хочу змінити Україну.
Що надихає вас це робити?
— Майбутнє наших дітей.
Лише в 2018 році в Україні жінка вперше отримала військове звання генерала. Президент України Петро Порошенко указом від 12 жовтня присвоїв військове звання генерал-майора начальнику Військово-медичного управління Служби безпеки України Людмилі Шугалей.
Колектив кухарів Військового мобільного шпиталю №65
Розкажіть, будь ласка, хто ви і чим тут займаєтесь?
— Ми кухарі, займаємося приготуванням їжі на особовий состав і на хворих.
Як проходить ваш день?
— Весело.
— Важко (сміються — ред)..
— У кухарів завжди важкий день, бо починається він рано вранці, с 4-х. І працюємо ми до останнього, десь до 8 вечора. В цьому плані важкувато, але ми справляємося. Ми молодці, ми команда.
Як давно ми тут?
— Хто як, 2-3 роки переважно.
Як змінилось ваше життя з початку роботи тут?
— Важко сказати, болять руки, ноги. Здоров’я погіршилося.
А з початком війни що змінилось?
— Я працювала в лікарні місцевій.
— Я в магазині працювала.
— СІЗО. 10 років.
— В охороні.
— В інтернаті помічником кухаря.
— Я бармен з досвідом 12 років.
Чому прийшли сюди?
— В армії також потрібні кухарі, тому чому б не допомогти? Чому б не прийти? Це нормально, це правильно. Тому що у нас є чоловіки, які кажуть що жінка має стояти вдома на кухні, а я вважаю що так само вона може стояти на кухні в армії. У мене є своє розуміння чому я прийшла в армію, у мене є син, виховую його сама. І я хочу показати йому правильний приклад, хочу щоб він розумів і бачив, що я авторитет.
Чому жінка в армії це важливо?
— Жінки сильні. Чоловіки також, але жінки витриваліші. Жінка має тут допомагати чоловіку, підтримувати його.
Які риси мають бути у жінки героя?
— Ніяк не відрізняється від інших, звичайна українська жінка. Герой і герой…
— Звичайна людина, дві руки, дві ноги. Звичайна жінка, кожен із нас може бути героєм. Кожен із нас вже герой, але по-своєму.
Зазначимо, утвердження гендерної рівності – це частина важливої широкої культурної трансформації суспільства. Це тенденція у всьому світі. Жінки приходять до влади та розширюють свої права. Гендерна політика поступово з’являється в багатьох структурах. Адже є чимало проблем та питань цього напрямку: гендерна дискримінація в роботі, політиці, ЗМІ тощо; відсутність рівної участі жінок і чоловіків при призначенні на урядові посади; відсутність рівних можливостей для жінок і чоловіків щодо поєднання професійних і сімейних обов’язків; гендерне насилля тощо.
Нагадаємо: напередодні Військовослужбовиць 65 мобільного госпіталю на Донеччині привітали зі святом (фото).
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
