Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо пам’ять усіх, хто загинув через загарбницьку війну Росії проти України. Артем Сердешний із позивним Брайн — один із них. Хлопець обороняв Маріуполь на початку відкритого вторгнення, але його життя обірвав російський теракт у колонії Оленівки. Тепер захиснику назавжди 21.
Артем Сердешний родом із села Нові Вербки Дніпропетровської області. Ще у підлітковому віці почав замислюватися про службу в армії, хоч і мав серцеве захворювання.
“У нього були протипоказання до проходження служби, але він одразу сказав, що буде робити усе можливе, щоб все одно потрапити. Постійно вивчав літературу. Усе життя Артема — це рух, спорт. Приділяв час постійним тренуванням: кожного дня долав понад 10 км під час бігу, [незважаючи] на зливу, сніг, спеку”, — розповідає Вільному радіо дівчина захисника Владислава Веселова.
Артем оволодів навичками кінолога — у вільний від служби час дресирував і власного пса.
“У 18 років потрапив на строкову службу у Павлограді. Був старшим дресирувальником кінологічного взводу 2-го стрілецького батальйону військової частини 3024”, — каже Владислава.
За рік до початку відкритої війни хлопець вступив до лав полку “Азов”. Чим, як ділиться його дівчина, дуже пишався.
“Коли він почув про “Азов” і побачив їхню діяльність, зрозумів, що саме там буде себе почувати на своєму місці. Хлопці були постійно при справі, не зупинялися на досягнутому. Артема приваблювало те, що хлопці постійно тренуються та беруть участь у змаганнях. Він часто казав: “Я на своєму місці, я серед найкращих”, “Не жалів, не жалію, і не буду жаліти”. Був сержантом, помічником гранатометника”, — згадує співрозмовниця.
“Я розуміла, наскільки було усе плачевно, але він ніколи не жалівся. Стояв до останнього”, — так Владислава описує місяці, коли її хлопець обороняв Маріуполь.
“З січня 2022 року Артем був на навчаннях у Львові. Без вагань зібрав свої речі та разом з побратимами без наказу покинув навчання та поїхав до Маріуполя. 26 лютого він вже був на позиціях і одним із перших відбивав ворога (росіян, — ред.). Я завжди кажу, що Артем “народився у сорочці”, бо значних поранень у нього не було”, — зазначає дівчина полеглого військового.
Артем намагався постійно виходити на зв’язок з дівчиною, але труднощами не ділився.
“Коли Артем був на “Азовсталі”, надсилав мені квіти. Я досі ношу з собою листівку з засушеною трояндою. Ніколи не казав, що йому важко, не жалівся та не розповідав усі жахіття. Не хотів, щоб я постійно нервувала. Увесь період “Азовсталі” — це пекло. Конвеєр смерті. Декілька разів мені казали, що Артем загинув, я не вірила. Коли він мені телефонував: “Сонечко, зі мною все гаразд”, у мене було відчуття, наче я [знову] народилась”, — зізнається Владислава.
Найважче Артем, як згадує вона, переживав смерть побратимів.
“Я намагалася його підтримати дистанційно, та не могла дивитись на його втрачену іскру в очах. Найстрашніша фраза: “Я втратив побратима, я не зміг дістати його”. Хлопці кажуть, що Артем посміхався навіть тоді, коли розумів, що завтра може не настати. Коли у Артема не залишилося жодного побратима, він казав: “Я нікому не вірю, я ні в кому не впевнений”, — розповідає дівчина.
Російський полон після виходу з “Азовсталі” та колонія в окупованій Оленівці — про таку подальшу долю коханого у травні минулого року дізналася Владислава. Згадує дівчина й останню їхню розмову.
“Казав, що у серпні вже буде вдома. Щоб мене заспокоїти, казав: “Я їм кашу без бруду та каміння, тому у мене усе гаразд”. Навіть у полоні він сміявся та намагався не налякати мене”, — ділиться співрозмовниця.
16 травня командири виконали наказ вищого військового командування України — зберегти життя особового складу та скласти зброю. Упродовж чотирьох днів із бомбосховищ заводу вийшли 2 439 військових. Так українські захисники, сподіваючись на подальший обмін, опинились у полоні Росії.Для довідки:86 днів українські військові тримали позиції та захищали Маріуполь від окупантів. На початку травня 2022-го російська армія розпочала штурм заводу “Азовсталь”, де перебували десятки цивільних і військових майже без їжі та боєприпасів.
У барак в Оленівці, що невдовзі спалахне після вибуху, Артем потрапив останнім.
“Після одного з обмінів я спілкувалась з побратимом Артема, який мені розповів, що з початку Артема втратили по списках та забули завести у барак. Перед терактом Брайн підійшов до свого побратима та спитав, для чого це. Усі думали, що їх ведуть на обмін, Артем був радий, що незабаром він буде вдома…” — згадує Владислава.
Причиною вибуху, як свідчать висновки міжнародних експертів, була термобарична зброя, яку застосувала Росія. ООН не змогла провести розслідування теракту, запевняючи, що росіяни не пускають туди їхню місію. Пізніше експерти організації заявили, що колонію обстріляли не ракетами HIMARS — саме на цій версії подій наполягають росіяни.Для довідки:У ніч проти 29 липня 2022 року в одному з бараків колонії в Оленівці пролунав вибух. Того дня загинули понад 50 бранців, ще більше ніж 100 дістали поранень.
За п’ять днів після теракту Владислава отримає звістку про загибель коханого.
“Мені знайомий надіслав відеоролик, який ширили окупанти. Коли я побачила напис “200” та багато крові, у мене почалася паніка. Я чомусь одразу відчувала, що у цьому бараку був мій Артем. Я не пам’ятаю цей рік, але точно пам’ятаю цей біль, який досі живе зі мною. Тоді у мене було відчуття, ніби у мене вирвали серце”, — каже дівчина полеглого бійця “Азову”.
Тіла військових, загиблих в оленівській колонії, українській стороні вдалося повернути торік у жовні. Та ДНК-експертизи тривали значно довше та досі продовжуються.
“24 лютого 2023 року я несла службу поліцейською біля зруйнованих будівель [на Донеччині]. [Подзвонив слідчий], сказав, що у нас перше співпадіння, я відчувала себе так, як ці зруйновані будівлі. Моє життя, мої надії, моє щастя також знищили, як ці домівки людей. 4 місяці ми чекали на порівняльну експертизу. У мене була надія, що це помилка. 15 травня я змогла обійняти свого коханого. Не такої зустрічі ми з ним очікували, я не бачила нікого, були тільки я та він”, — зізнається Владислава Веселова.
Життєрадісний і душа компанії — таким Артема згадують близькі. Після перемоги хлопець планував багато подорожувати.
“Людина з великої літери, справжній патріот своєї країни. Як хлопець він був дуже чутливий, люблячий, турботливий. Після полону ми планували поїздку за кордон. І найголовніше — створити родину. Переїхати до Львова, одружитись. Будучи в Маріуполі, він вперше сказав, що хоче сина на ім’я Мішуня, постійно планував життя після пройденого пекла”, — згадує співрозмовниця.
Триматися після втрати коханого, додає вона, допомагають спогади про нього та підтримка інших жінок захисників.
“Він моя душа, без якої життя нестерпне. Завжди поруч — це не просто фраза, яку він мені казав. Я відчуваю його підтримку. Артем завжди пишався моїми здобутками та тим, хто я є. Я усім кажу, що маю свого сталевого янгола. І де би я не була, він завжди зі мною, у серці. Моє оточення — це сталеві жінки, які досі чекають своїх чоловіків або втратили під час теракту в Оленівці. Я надихаюсь їхньою силою”, — наостанок каже Владислава.
Крім коханої дівчини, вдома на повернення Артема чекали рідна сестра, друзі та домашній улюбленець — пес Мухтар.
Світла пам’ять загиблому.