Він називає себе “нікчемним волонтером”. Чи не щодня возить їжу і ліки мешканцям сіл і містечок на лінії фронту і щоразу питає, чи не хочуть вони нарешті звідти виїхати
.
ㅡ Сьогодні був, який там… 89-ий “день бабака”. Все, як звичайно. Вранці ㅡ отримати гуманітарну допомогу, потім розфасувати все і доставити тим, хто потребує. За можливості ㅡ евакуювати тих, хто хоче виїхати.
Беземоційно і дуже спокійно “відрапортував” про свій “день бабака” Євген Ткачов. Він керує гуманітарним центром “Проліска” в Часів Ярі. Це невеличке містечко на Донеччині поблизу Бахмута.
Ми проведемо з Женею його звичайний день зі звичайною роботою ㅡ доставити продукти й ліки цивільним. Не просто в небезпечні райони, які обстрілюють росіяни, а безпосередньо на лінію фронту.
Тільки-но від’їжджаємо від гуманітарного центру, в Жені лунає телефонний дзвінок. Поки зв’язок доступний, його телефон майже не змовкає. Але останнім часом мережа зникає все частіше, а населених пунктів, де “абонент недоступний” ㅡ все більше.
Здається, по той бік слухавки кажуть щось таке, що він чув вже сотні або й тисячі разів. Співрозмовник чи співрозмовниця просить вивезти стареньку жінку і поселити в хоспісі “Проліски” в Часів Ярі. Женя каже, що це ㅡ не найкращий варіант. Росіяни регулярно обстрілюють місто.
ㅡ В нас залишились лише проблемні, лежачі, які можуть не перенести евакуацію. Вивозьте її до Дніпра. Подзвоніть, запишіться, її вивезуть і поселять в гуртожитку у Дніпрі. Там безкоштовно буде жити і їсти теж безкоштовно.
Він слухає кілька секунд відповідь і каже:
ㅡ Так подзвоніть їм ще раз! Вас зараз тисячі дзвонять! Навіть в мене, нікчемного волонтера, за пів дня ㅡ до сотні дзвінків, розумієте?
Він обіцяє скинути смскою номер телефону людей, які допоможуть евакуювати цивільних з “гарячої” Донеччини чи Луганщини в більш безпечні райони. За кілька секунд таки надсилає цю смску.
Ми їдемо на білому пікапі з великими блакитними наліпками “Проліски”. В кузові ㅡ десятки пакунків із продуктами. Окремі ящики ㅡ із солодощами для малечі, яка все ще перебуває в зоні активних бойових дій. Коли Женя говорить про цих дітей, постійно додає: “Хоча їх там не повинно бути”. Задні сидіння салону також забиті всяким “добром”.
ㅡ Тихо, спокійно, мирно. Сонечко світить, пташки співають.
На горизонті щось горить.
За кілька кілометрів по обидва боки від дороги ㅡ пошкоджені або вщент розбиті будівлі ㅡ адміністративні і житлові. ФАП, магазин, церква.
ㅡ Отам прильот просто під фундамент. А тут поле “демілітаризували”, з десяток воронок.
На буйно-зелених просторах видніються чорні вирви ㅡ поля зранені численними влучаннями російських ракет і снарядів. Біля дороги й на горизонті. Обабіч часом працюють фермерські трактори ㅡ один з них під звуки артилерії оприскує землю.
Ще одна воронка від влучання якогось боєприпасу ㅡ просто на дорозі. Женя опустив вікно, глянув:
ㅡ Глибоченька, ㅡ каже.
Поки я роздивляюсь спалені і розбиті будинки-привиди, “нікчемний волонтер”, здається, трохи вдумливо, каже:
ㅡ Лисичанськ горить.
На горизонті ㅡ Лисичанськ. Горить.
Ми проїжджаємо через ще одне “демілітаризоване” поле і звертаємо на вулицю.
Серебрянка. Перший дім, який нас зустрічає ㅡ із пошкодженим дахом і вибитими вікнами. Мабуть, зачепило вибуховою хвилею.
Зараз у цьому мальовничому селі на березі Сіверського Дінця, на межі Донеччини й Луганщини і на безпосередній лінії фронту мешкають близько сотні людей.
ㅡ Ну все, шоу починається.
Женя повільно їде вулицею і сигналить невеликими періодичними “біп”.
ㅡ Цей сигнал люди вже знають. Чують його і починають вилазити зі своїх “нір”.
На фоні чутно вибухи.
ㅡ Річ у тім, що люди часом переходять із одного будинку в інший.
Тому й домовились про таку “систему сповіщення”.
Ми під‘їжджаємо до будинку, на брамі якого написано “выезжаю”. Але це писали попередні господарі, які таки виїхали.
ㅡ Тут бабулька живе, яка “всиновила” 12 кіз і тепер нікуди не хоче виїжджати.
Женя виходить з авто, бере один пакунок і заходить у двір. В будинку закриті віконниці (ставні). Вікно веранди без віконниць ㅡ розбите.
ㅡ Хазяйка! Бабулька!
У дворі нас зустрічають кози і кури. З будинку разом із бабусею виходить собака.
Жінка дякує за продукти і питає:
ㅡ Може вам щось дати?
ㅡ Ні, нам нічого не треба, у нас все є, ㅡ відповідає Женя.
Я думаю про те, що волонтер привіз цій бабусі продукти. Тут немає газу і світла. Вода ㅡ лише привізна або у колодязях. Не працюють магазини, медичні заклади. Та взагалі нічого не працює. Вона питає, чи треба нам щось дати. На фоні лунають вибухи.
Ми збираємось іти, а вона поспіхом:
ㅡ Та почекайте… Ось… Що я хотіла вас спитать…
Женя просить казати швидко. Знову лунає вибух. Жінка починає тараторити:
ㅡ Мені було 19 років, як я за солдата вийшла заміж. Він мене сюди привіз. А зараз мені 70… 82 роки. І скільки років я тут прожила! І дітей нажила чотирьох. Один ㅡ Царство йому Небесне, но три осталось. І оце на старості літ сама осталася. Розбіжалися ㅡ хто куди. Но я за ними ганяться не буду.
З-за паркану видно дім цієї старенької, де вона провела більшу частину життя. Він розбитий російським снарядом. Сусіди виїхали і залишили все господарство. Тож вона перейшла жити до них і “всиновила” кіз, котів, собак, курей і всіх інших.
***
ㅡ Цигель, цигель, ай лю лю, ㅡ жартома “підганяє” Женя чоловіка, який вийшов за гуманітаркою, ㅡ Та чого ти йдеш здороватись? Пакет бери і ㅡ до побачення, ㅡ сміється.
Вони тиснуть один одному руки.
ㅡ Решта на похорон пішли, ㅡ каже.
ㅡ Куди, на кладовище?
ㅡ Ні.
Чоловік пояснює, як знайти це місце. Сам бере пакунок і повертається додому.
Далі по вулиці зустрічаємо місцевих, які повертаються з похорону. Чотири людини, одна жінка одягнена в чорне. Ховали її матір. Могилу копали українські військові.
Жінка просить вивезти її з Серебрянки. Лежача мама ㅡ останнє, що тримало в селі її доньку.
ㅡ Сьогодні готові їхати? ㅡ питає Женя.
ㅡ Сьогодні ні. Завтра, ㅡ відповідає.
Женя не знає, де він буде завтра. Попросив написати на брамі “Виїжджаю”, “Їду”, “Заберіть” тощо. Аби, якщо не він, то інші змогли вивезти із Серебрянки тих, хто хоче виїхати.
ㅡ Може бути обстріл, ви в підвалі. Не почуєте, не побачите. А так буде зрозуміло, що звідси, з цього дому треба забрати людей. Я чи інші вас точно заберуть. Іншим теж це передайте.
Роздає людям продукти, їдемо далі.
ㅡ Ну от, підгузки вже не потрібні, ㅡ каже Женя.
Він віз їх для лежачої старенької, яку сьогодні поховали.
***
ㅡ Привіт, Жень! Що, ти їсти привіз, так? ㅡ відверто радіє ще один житель Серебрянки.
ㅡ Ну так пакетик взяли і пішли їсти!
ㅡ Добре, Женя! Дякую!
ㅡ Та що ви як чужий, як взагалі чужий? ㅡ обурюється волонтер.
ㅡ Женя, дякую!
ㅡ Смачного!
З наступного двору господар перелазить через огорожу.
ㅡ Минулого разу сигналив, кричав ㅡ по барабану! ㅡ знову обурюється Женя, який напередодні не зміг передати цим людям продукти. Цього разу ㅡ зміг. Простягає два продуктові набори.
Із ще одного будинку виходить жінка і згодом ㅡ чоловік на милицях. Обидва ㅡ в доброму гуморі. Женя дає жінці два пакети і питає:
ㅡ Виїхати ㅡ ні?
ㅡ Хліба, ㅡ звучить у відповідь. ㅡ Хліб привіз? Ти казав, хліба привезеш.
ㅡ Я казав? ㅡ награно дивується Євген Ткачов. ㅡ А в пакет заглянути? Хліб же різний буває. Заглянь у пакет. Хліба немає, там лаваш.
ㅡ Питання! ㅡ повертається до мене чоловік на милицях. ㅡ Боже мій! А мені харчі коли предоставлять? ㅡ обурюється теж трохи награно, але доволі емоційно.
ㅡ Які харчі? От же ж тільки привезли, ㅡ кажу.
ㅡ Я маю на увазі табачок або махорка! ㅡ відповідає чоловік.
ㅡ Бережіть себе, ㅡ каже Женя ще одному мешканцю Серебрянки і віддає пакет із продуктами. ㅡ І звалюйте звідси. Набридло до вас їздити.
Звучить це доволі серйозно, хоча місцеві тут, здається, вже звикли до його почуття гумору.
ㅡ Ну а що, ㅡ наче виправдовується сивий чоловік в сорочці у клітинку. ㅡ Я такий “клієнт”, що з ним тільки й звалювати кудись…
Розбиті будинки, здається, на кожній вулиці. Проїжджаємо повз церкву, теж пошкоджену російськими снарядами.
ㅡ Зате сміття сортують! ㅡ каже волонтер.
Обабіч дороги стоять контейнери для роздільного сортування сміття.
Біля одного дому зібралися дві молоді сім’ї з малими дітьми. Женя дає їм пакети із продуктами та солодощі для малечі.
Воронки від боєприпасів ㅡ повсюди. Буйна зелень частково “приховує” злочини росіян ㅡ зруйновані будинки ледь видніються за широкими кронами “садків коло хати”. Днями тут “ГРАДами” побило дорогу.
Приїжджаємо на ще одну вулицю, яку волонтер називає “веселою”. Чому весела? Бо людна, там залишилось багато місцевих. Вони зібрались гуртом.
Один чоловік бачить в мене фотоапарат і каже:
ㅡ Тобі картки не вистачить зняти все розбите в селі.
І за кілька секунд:
ㅡ Ходи, покажу свій дім.
Його дім ㅡ розбитий. Огорожа посічена осколками. Каже, що прилетіла ракета. 9 травня прилетіла.
Питаю, де він живе.
ㅡ Тут же, вдома. У підвалі.
Повертаємось до “натовпу”. Одній жінці погано, їй потрібно до лікарів.
ㅡ Голова в неї лопається. Лопається просто, ㅡ каже чоловік.
Він обурюється, що з Серебрянки виїхали лікарі і медсестри. Випитують, чи працюють найближчі лікарні і чи їх не обстрілюють.
ㅡ Всюди обстрілюють, ㅡ каже Женя. ㅡ Сьогодні лікарня працює, а завтра ㅡ ні. Єдиний варіант ㅡ сідайте в машину, я відвезу вас у лікарню, а потім поїдете далі, до Дніпра. Інших варіантів немає. Таблетки були ㅡ я вам залишив.
Таблетки жінці вже не допомагають. Вона ледве стоїть на ногах, її підтримують.
ㅡ А ви на своїй машині можете відвезти?
ㅡ Звісно!
ㅡ В Артемівськ? ㅡ питає молода жінка, ймовірно, донька.
ㅡ Ні, в Бахмут, ㅡ відрізає волонтер.
Він просить бути готовими їхати за 30-40 хвилин. В Серебрянку найближчим часом ця жінка і її супутник не повернуться. Їй нададуть допомогу в Бахмуті й відправлять далі ㅡ в більш безпечне місце за межами Донеччини.
***
Тим часом ми їдемо у Григорівку. Женя там ще не був. Та й взагалі невідомо, чи хтось з волонтерів там був. Він лише знає, що це закинуте село. Кажуть, там 7 чи 9 хат.
ㅡ Чи залишились там люди і в якому вони стані ㅡ невідомо. Може вдасться вивезти звідти когось.
Григорівка ㅡ також на лінії фронту, на “нулі”. Як і Серебрянка, це село на межі Донеччини і Луганщини, на березі Сіверського Дінця.
Зустрічаємо чоловіка на мопеді. Він показує нам, де живуть мирні мешканці. З одного дому виходять 4 жінки і собака. Вони посходились з різних будинків і тепер живуть разом. Двоє з них, здається, мати і дочка.
Женя дає їм продукти і ліки. Питає, чи не хоче хтось виїхати.
ㅡ Поїдемо? ㅡ питає одна жінка іншу (ймовірно, свою матір).
ㅡ Ні, ㅡ відповідає та.
ㅡ Ну, тоді не поїдемо, ㅡ підсумовує перша.
Цей діалог тривав кілька секунд. Мене вражає, як блискавично люди ухвалюють рішення, від яких може залежати їхнє життя. Таке буденне і невимушене “ні”, наче відповідь на питання “Чи хочеш ти морозива?”.
Вони усі разом намагаються порахувати, скільки ж людей мешкають зараз у Григорівці. 12 чи 14 ㅡ так і не дійшли згоди. Кажуть, що днями поранило якогось чоловіка, їхнього знайомого. Але його вже евакуювали.
Далі нас не пропускають. Військові кажуть, що кілька хвилин тому тут тільки-но завершився мінометний обстріл. Пакунки із продуктами для решти місцевих зголосився доставити чоловік на мопеді.
***
Женя “ставить” на пачку аскорбінки, що жінка із Серебрянки, якій було погано, не виїде.
ㅡ Вип’є таблетку, їй стане легше ㅡ і вона нікуди не поїде.
Я думаю про те, що це може бути її останній шанс. А якщо їй зараз стане легше, а за годину ㅡ знову зле або й гірше, ніж було? А якщо дорога сюди стане “дорогою життя” і виїжджати стане ще більшим ризиком, аніж залишатись? А якщо?..
Але вона вирішила їхати.
На “веселій” вулиці ㅡ сльози. Односельчани прощаються із жінкою. Одна плаче, обіймає і кілька разів перехрещує машину, коли туди сідає літня пара.
Рушаємо. Чоловік нарікає на місцевих медиків, які “виїхали в першу чергу”. Ностальгує за Радянським Союзом, коли “всі були військовозобов’язаними і залишались на лінії фронту, не тікали”. Дякує Жені, який їздить і допомагає, коли інші бояться “ніс сюди показати”.
ㅡ Та ми мимоходом, від нудьги, ㅡ відповідає волонтер.
І віддає пачку аскорбінки жінці на задньому сидінні.