“Жити хочеться всім”: Як війна змусила літню мешканку Сіверська поїхати за тисячу кілометрів від дому (ФОТО, ВІДЕО)
Мешканка Сіверська Наталя Саржевська за свої майже 80 років ніде далі Азовського моря не бувала. Аж тут війна, яку розв’язала Росія, змусила жінку покинути рідну домівку і подолати 1300 кілометрів у пошуках безпечного місця. Так вона потрапила на Волинь. Однак думками Наталя Григорівна залишається вдома — в рідному місті, в рідній оселі та поряд з сином, який все ще там.
Вільному радіо вдалося поспілкуватися з Наталією Саржевською в місті Ковель на Волині. Сюди вона приїхала 20 травня. Як довго жінка жила під обстрілами, як виживала в небезпечних умовах і що нарешті змусило її залишити рідну оселю — далі в розповіді від першої особи.
— Я народилася в селищі Ямпіль на Донеччині. Там пройшло моє дитинство і юність. Хоча рідним я також вважаю і Сіверськ, адже прожила тут майже 60 років. В Сіверську з чоловіком ми побудували свій будинок і народили двох синів. Згодом хлопці вилетіли з батьківського гнізда, а чоловік торік у грудні помер. Тож війну я зустріла на самоті. Мені було дуже тяжко все це пережити. Однак, як кажуть, світ не без добрих людей. Добрі люди пішли мені назустріч — і по цей день вони допомагають мені вижити в складній ситуації.
“Мої очікування не виправдалися”
На початку війни думала, що незабаром все скінчиться і до нас бойові дії не дійдуть. Однак мої очікування не виправдалися. З кожним днем ситуація в місті ставала все більш напруженою. Почалися масивні обстріли мікрорайонів Сіверська. Постраждали школи, дитячі садки, ліцей, магазини, житлові будинки, особливо приватний сектор. Ми залишилися без газу, світла, води та мобільного зв’язку. А дехто навіть і без житла.
“Підвали готували заздалегідь, ще з 2014-го”
Останні три тижні в своєму будинку я майже не бувала. Від обстрілів ми з сусідами ховалися у підвалі. Адже разом не так страшно переживати цей жах. Підтримували один одного, говорили: “Ми сильні — ми виживемо”. Трималися разом, були дружні. І по цей час, після того, як війна нас розігнала по всій Україні, підтримуємо зв’язок.
Серед нас були переселенці, яким вже до цього довелося 2 місяці жити під обстрілами в Лисичанську — також в підвалі. І знову тут, в Сіверську, вони потрапили в таку ж ситуацію. Була між нами і 12-річна дівчинка з інвалідністю. Їй особливо тяжко було перебувати в таких умовах. Ліжок не було, лише стільці. Холодно. Хоча в нас і були обігрівачі, але ними ми не користувалися, бо не було світла.
Після 2014 року, коли нам довелося пережити початок війни на сході, розуміли: може так статися, що доведеться знову сидіти в підвалах. Нас тоді дуже налякали бойові дії у Сіверську. Місто обстрілювали, і нам доводилося ховатися. Тому наразі, хто як міг, заздалегідь готували підвали — зносили воду, харчі, теплий одяг, ковдри, обігрівачі. Однак у порівнянні з 2014 роком ця [повномасштабна] війна набагато страшніша та небезпечніша.
- Цілили по мирних: у Сіверську через прямі влучання російських снарядів пошкоджені 2 багатоповерхівки
Зараз дуже складно. У місті постійно йдуть перестрілки, тому з підвалу ми виходили лише щоб взяти щось поїсти або поповнити запас води. Через те що не було світла та газу, їжу нам доводилося готувати на вогні. А щоб хоч трішки зігрітися, кип’ятили чай. Питну воду намагалися економити. Під час короткого затишшя, коли на вулиці стояла хороша погода, ми виходили з підвалу, щоб погрітися.
Обмивалися технічною водою. Її нам в бутилях привозили на машині із сусіднього села. Цю воду ми також економили — щоб надовго вистачило. Хто зна, чи вдасться їм знову привезти нам водичку.
“Люди зрозуміли: залишатися вдома небезпечно”
Під час обстрілів Сіверська наш мікрорайон сильно постраждав. Мабуть, десята частина осель згоріли або зруйновані, а також пошкоджені. Слава Богу, на той час постраждалих людей у нас не було. Люди зрозуміли: залишатися вдома небезпечно, адже в Сіверську з кожним днем все страшніше. Люди, хто як міг, намагалися виїхати з міста: одні своїм транспортом, інших волонтери вивозили. Тоді вже ніхто не думав про житло, майно. Кожен намагався врятувати своє життя, адже жити хочеться всім. Люди почали роз’їжджатися по всій Україні.
“Війна весь час нагадувала про себе і гнала з рідної хати”
Поступово виїжджали і мої сусіди, з якими я ховалася у підвалі. Мені ніде і нічим було їхати. Але війна весь час нагадувала про себе і гнала з рідної хати. Одного разу я стояла у себе на подвір’ї, коли майже над самою моєю головою пролетіли два літаки. Я так перелякалася! Від страху впала на землю і навкарачки полізла до сараю. Там сховала голову під мішком з хвоєю і так лежала, поки не почула вибухи зі сторони Чорногорівки (один з мікрорайонів Сіверська, — ред.).
У сусідки через дві хати від моєї оселі снаряд потрапив просто до підвалу. Там він і вибухнув. Добре, що її на той момент там не було. Від вибуху будинок склався, як картковий будиночок.
Останньою краплею мого терпіння став випадок, коли на сусідський город впали 4 снаряди. Тоді ми буди в їхньому підвалі під кухнею. Від вибуху розбилося кухонне вікно та зруйнувало сарай. У підвалі ми добре чути, як щось сиплеться. В той час всі пережили великий страх. Не знали, залишимось живі чи ні. З переляку повибігали з підвалу — і хто куди. А на тому місці, де стояв сусідський сарай, не залишилося нічого живого — все погоріло.
Неподалік від сусідського сараю стоїть і мій будинок. Того дня постраждав і він. Вибуховою хвилею вибило кухонні вікна та зруйнувало галерею, пошкодило двері в сараї. По двору розлетілися уламки снаряда, насипало багато землі. Після цього у мене була істерика. Я дуже злякалася. Ридала. Не знала, де і як шукати порятунку. Почала шукати місце, де є хоч будь-який зв’язок, щоб зателефонувати до онучки. Вона ще в березні зі своєю сім’єю виїхала в Ковель. Онучка допомогла мені знайти волонтерів, які наступного дня вивезли мене на базу в Бахмут, а за 3 дні відвезли за 1300 кілометрів до Ковеля. Я, чесно кажучи, за все своє життя далі Азовського моря ніде й не була. А війна змусила виїхати світ за очі.
“Я в безпеці поряд з рідними, однак думками все ще дома”
Тепер я в безпеці поряд зі своїми рідними. Є дах над головою, їжа, ліжко для відпочинку, необхідні ліки. Що ще мені наразі треба? Я вже трішки заспокоїлася, однак думками все ще вдома — в рідному місті, в рідній хаті, біля сина. Він залишився там, у небезпеці, але не хоче їхати з Сіверська. Сподівається, що все минеться і всі будуть живі та здорові. Адже в юності він пройшов через пекло війни в Афганістані, був поранений, але вижив. Вірить, що виживе й зараз.
В Сіверську вже давно відсутній мобільний зв’язок. Що наразі там відбувається, не знаю. Хоча майже всі люди з нашого мікрорайону виїхали. Там залишилися лише 2 людини, які нікуди не поїхали, однак з ними немає ніякого зв’язку. І чи є вони ще там, чи немає — не знаю. Може, там вже нікого й не залишилося.
“Вірю, що скоро повернемось додому”
Дуже вдячна волонтерам з ковельського “Благовістя”, що вивезли мене з-під обстрілів в безпечне місто. Щиро вдячна людям з будинку молитви, які дали мені притулок у Ковелі, за їхню доброту, співчуття, теплий прийом. Вони не залишили нас, переселенців, у біді, а допомагають вижити та пережити наш біль.
Фото: Вільне радіо
Вірю, що вже скоро, як тільки закінчиться війна, ми повернемося додому. Бо моє місце там, де я народилася, де прожила, де жили мої батьки, діди, прадіди. Все одно я повернуся на рідну землю. Дай Боже, щоб залишилось моє житло, щоб було куди повернутися. Як же хочеться, щоб якомога швидше настало тихе мирне життя.
***
Нагадаємо, наші журналісти поспілкувалися з мешканцем Серебрянки, який в 82 роки пішки тікав під снарядами до Сіверська та знайшов притулок у ковельському “Благовісті”. Його історію читайте в цьому матеріалі.
Читайте також:
418Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
