“Жити хочеться всім”: Як війна змусила літню мешканку Сіверська поїхати за тисячу кілометрів від дому
Фото: Вільне радіо
string(33) "Фото: Вільне радіо"

Мешканка Сіверська Наталя Саржевська за свої майже 80 років ніде далі Азовського моря не бувала. Аж тут війна, яку розв’язала Росія, змусила жінку покинути рідну домівку і подолати 1300 кілометрів у пошуках безпечного місця. Так вона потрапила на Волинь. Однак думками Наталя Григорівна залишається вдома — в рідному місті, в рідній оселі та поряд з сином, який все ще там.

Вільному радіо вдалося поспілкуватися з Наталією Саржевською в місті Ковель на Волині. Сюди вона приїхала 20 травня. Як довго жінка жила під обстрілами, як виживала в небезпечних умовах і що нарешті змусило її залишити рідну оселю — далі в розповіді від першої особи. 

Наталя Саржевська 60 років прожила в Сіверську
Фото з сімейного архіву Наталі Саржевської

— Я народилася в селищі Ямпіль на Донеччині. Там пройшло моє дитинство і юність. Хоча рідним я також вважаю і Сіверськ, адже прожила тут майже 60 років. В Сіверську з чоловіком ми побудували свій будинок і народили двох синів. Згодом хлопці вилетіли з батьківського гнізда, а чоловік торік у грудні помер. Тож війну я зустріла на самоті. Мені було дуже тяжко все це пережити. Однак, як кажуть, світ не без добрих людей. Добрі люди пішли мені назустріч — і по цей день вони допомагають мені вижити в складній ситуації.

“Мої очікування не виправдалися”

На початку війни думала, що незабаром все скінчиться і до нас бойові дії не дійдуть. Однак мої очікування не виправдалися. З кожним днем ситуація в місті ставала все більш напруженою. Почалися масивні обстріли мікрорайонів Сіверська. Постраждали школи, дитячі садки, ліцей, магазини, житлові будинки, особливо приватний сектор.  Ми залишилися без газу, світла, води та мобільного зв’язку. А дехто навіть і без житла.

В Сіверську постраждали школи, дитячі садки, ліцей, магазини, житлові будинки, особливо приватний сектор
Фото: Telegram/Сіверська громада чат

“Підвали готували заздалегідь, ще з 2014-го”

Останні три тижні в своєму будинку я майже не бувала. Від обстрілів ми з сусідами ховалися у підвалі. Адже разом не так страшно переживати цей жах. Підтримували один одного, говорили: “Ми сильні — ми виживемо”. Трималися разом, були дружні. І по цей час, після того, як війна нас розігнала по всій Україні, підтримуємо зв’язок.

Серед нас були переселенці, яким  вже до цього довелося 2 місяці жити під обстрілами в Лисичанську — також в підвалі. І знову тут, в Сіверську, вони потрапили в таку ж ситуацію. Була між нами і 12-річна дівчинка з інвалідністю. Їй особливо тяжко було перебувати в таких умовах. Ліжок не було, лише стільці. Холодно. Хоча в нас і були обігрівачі, але ними ми не користувалися, бо не було світла.

Після 2014 року, коли нам довелося пережити початок війни на сході, розуміли: може так статися, що доведеться  знову сидіти в підвалах. Нас тоді дуже налякали бойові дії у Сіверську. Місто обстрілювали, і нам доводилося ховатися. Тому наразі, хто як міг, заздалегідь готували підвали — зносили воду, харчі, теплий одяг, ковдри, обігрівачі. Однак у порівнянні з 2014 роком ця [повномасштабна] війна набагато страшніша та небезпечніша.

В Сіверську постраждали школи, дитячі садки, ліцей, магазини, житлові будинки, особливо приватний сектор
Фото: Telegram/Сіверська громада чат

 

школи, дитячі садки, ліцей, магазини, житлові будинки, особливо приватний сектор.
Фото: Telegram/Сіверська громада чат

Зараз дуже складно. У місті постійно йдуть перестрілки, тому з підвалу ми виходили лише щоб взяти щось поїсти або поповнити запас води. Через те що не було світла та газу, їжу нам доводилося готувати на вогні. А щоб хоч трішки зігрітися, кип’ятили чай. Питну воду намагалися економити. Під час короткого затишшя, коли на вулиці стояла хороша погода, ми виходили з підвалу, щоб погрітися.

Обмивалися технічною водою. Її нам в бутилях привозили на машині із сусіднього села. Цю воду ми також економили — щоб надовго вистачило. Хто зна, чи вдасться їм знову привезти нам водичку. 

“Люди зрозуміли: залишатися вдома небезпечно”

Під час обстрілів Сіверська наш мікрорайон сильно постраждав. Мабуть, десята частина осель згоріли або зруйновані, а також пошкоджені. Слава Богу, на той час постраждалих людей у нас не було. Люди зрозуміли: залишатися вдома небезпечно, адже в Сіверську з кожним днем все страшніше. Люди, хто як міг, намагалися виїхати з міста: одні своїм транспортом, інших волонтери вивозили. Тоді вже ніхто не думав про житло, майно. Кожен намагався врятувати своє життя, адже жити хочеться всім. Люди почали роз’їжджатися по всій Україні.

В Сіверську постраждалишколи, дитячі садки, ліцей, магазини, житлові будинки, особливо приватний сектор
Фото: Telegram/Сіверська громада чат

 

“Війна весь час нагадувала про себе і гнала з рідної хати”

Поступово виїжджали і мої сусіди, з якими я ховалася у підвалі. Мені ніде і нічим було їхати. Але війна весь час нагадувала про себе і гнала з рідної хати. Одного разу я стояла у себе на подвір’ї, коли майже над самою моєю головою пролетіли два літаки. Я так перелякалася! Від страху впала на землю і навкарачки полізла до сараю. Там сховала голову під мішком з хвоєю і так лежала, поки не почула вибухи зі сторони Чорногорівки (один з мікрорайонів Сіверська, — ред.).

В Сіверську постраждалишколи, дитячі садки, ліцей, магазини, житлові будинки, особливо приватний сектор
Фото: Telegram/Сіверська громада чат

У сусідки через дві хати від моєї оселі снаряд потрапив просто до підвалу. Там він і вибухнув. Добре, що її на той момент там не було. Від вибуху будинок склався, як картковий будиночок.

Останньою краплею мого терпіння став випадок, коли на сусідський город  впали 4 снаряди. Тоді ми буди в їхньому підвалі під кухнею. Від вибуху розбилося кухонне вікно та зруйнувало сарай. У підвалі ми добре  чути, як щось сиплеться. В той час всі пережили великий страх. Не знали, залишимось живі чи ні. З переляку повибігали з підвалу — і хто куди. А на тому місці, де стояв сусідський сарай, не залишилося нічого живого — все погоріло.

Неподалік від сусідського сараю стоїть і мій будинок. Того дня постраждав і він. Вибуховою хвилею вибило кухонні вікна та  зруйнувало галерею, пошкодило двері в сараї. По двору розлетілися уламки снаряда, насипало багато землі. Після цього у мене була істерика. Я дуже злякалася. Ридала. Не знала, де і як шукати порятунку. Почала шукати місце, де є хоч будь-який зв’язок, щоб зателефонувати до онучки. Вона ще в березні зі своєю сім’єю виїхала в Ковель. Онучка допомогла мені знайти волонтерів, які наступного дня вивезли мене на базу в Бахмут, а за 3 дні відвезли за 1300 кілометрів до Ковеля. Я, чесно кажучи, за все своє життя далі Азовського моря ніде й не була. А війна змусила виїхати світ за очі.

“Я в безпеці поряд з рідними, однак думками все ще дома”

В Ковелі Наталя Григорівна тепер в безпеці і поряд з рідними
Фото: Вільне радіо

Тепер я в безпеці поряд зі своїми рідними. Є дах над головою, їжа, ліжко для відпочинку, необхідні ліки. Що ще мені наразі треба? Я вже трішки заспокоїлася, однак думками все ще вдома — в рідному місті, в рідній хаті, біля сина. Він залишився там, у небезпеці, але не хоче їхати з Сіверська. Сподівається, що все минеться і всі будуть живі та здорові. Адже в юності він пройшов через пекло війни в Афганістані, був поранений, але вижив. Вірить, що виживе й зараз.

В Сіверську вже давно відсутній мобільний зв’язок. Що наразі там відбувається, не знаю. Хоча майже всі люди з нашого мікрорайону виїхали. Там залишилися лише 2 людини, які нікуди не поїхали, однак з ними немає ніякого зв’язку. І чи є вони ще там, чи немає — не знаю. Може, там вже нікого й не залишилося.

“Вірю, що скоро повернемось додому”

Дуже вдячна волонтерам з ковельського “Благовістя”, що вивезли мене з-під обстрілів в безпечне місто. Щиро вдячна людям з будинку молитви, які дали мені притулок у Ковелі, за їхню доброту, співчуття, теплий прийом. Вони не залишили нас, переселенців, у біді, а допомагають вижити та пережити наш біль.

На одному із цих бусів Наталя Саржевська приїхала в Ковель  Фото: Вільне радіо

Вірю, що вже скоро, як тільки закінчиться війна, ми повернемося додому. Бо моє місце там, де я народилася, де прожила, де жили мої батьки, діди, прадіди. Все одно я повернуся на рідну землю. Дай Боже, щоб залишилось моє житло, щоб було куди повернутися. Як же хочеться, щоб якомога швидше настало тихе мирне життя.

***

Нагадаємо, наші журналісти поспілкувалися з мешканцем Серебрянки, який в 82 роки пішки тікав під снарядами до Сіверська та знайшов притулок у ковельському “Благовісті”. Його історію читайте в цьому матеріалі.

Читайте також:


Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.


Спонсор
Завантажити ще...