6 грудня в Україні відзначають День Збройних сил України. Троє військових розповіли про свій досвід війни за Донбас. Хтось мусив полишити на мирній території жінку, а хтось знайшов на фронті люблячу родину. Своїми історіями військові поділилися з нашими журналістами.
“Немає у війни ніяких стандартів”
До війни Валентин Кошеленко з Черкащини працював залізничником, але з початком АТО добровольцем пішов служити у ЗСУ. Чоловік і сьогодні не полишає служби. Далі — мова від першого особи.
“Востаннє в зоні ООС разом з бригадою я був у серпні, а зараз перебуваю на пункті постійної дислокації.
Коли все це починалося, хто ж знав, що воно затягнеться не те, що на роки, а на десятиліття. Ми йшли сюди з тією думкою, що потрібно вигнати ворога до наших кордонів, зміцнити наші кордони, все повернути як було та йти займатися своїми справами, хто чим займався до війни. Ніхто в думках не мав, що це все так затягнеться.
Як військовий ЗСУ в зону ООС я вперше потрапив десь у весні 2015 року. Я пішов як доброволець. Першу повістку отримав 28 березня 2014 року. Мене, звісно, як залізничника (я був бригадиром колії) не пускали. Я різними шляхами намагався потрапити в ЗСУ, але служити не було можливості. Я навіть писав листи до генерала Воробйова (Геннадій Воробйов у 2014 — перший заступник начальника Генерального штабу ЗС України, — ред.). І мені відповіли, що треба звільнитися, відповідно до статті, по-іншому вони не мали права мене призвати. Закон був не на моєму боці, а я хотів іти на війну, бо переживав.
Дружина дуже хвилювалася, коли дізналась про мій намір. Так ридала, що я передати не можу. Жили ми на мою зарплату, яку я отримував на залізниці. А ще в мене, як у кожного працьовитого селянина, було господарство: і корова, і свиноматка — усе було. Але довелося покинути дружину із цим всім, і вона продала господарство.
Я пішов служити в розвідку, але згодом перевівся у піхоту. Зв’язок з родиною іноді було важко підтримувати, бо в мене був звичайний кнопковий телефон, який доводилося вимикати. Тож у мене з дружиною була домовленість: якщо я три дні не виходжу на зв’язок, то вона мене шукала по іншім лініям. А бувало всяке.
Звісно, я був у бойових зіткненнях. Частіше за все натрапляли на засідки. Важко описати, що відчуває людина у цей момент. Все залежить від того, скільки адреналіну тобі кинуло у кров. Найголовніше — розпочати. А далі воно вже саме. А коли закінчується, то ходиш, як “притрушений”.
Якісь олігофрени думають, що у війни є якісь стандарти. Немає у війни ніяких стандартів. Спокою на війні немає ніколи. Ну вилізь з траншей, постій. Може, застрелить тебе якийсь вправний снайпер, може не застрелить. Якщо перевести на релігійну тематику — Бог втомиться тебе захищати або удача від тебе відвернеться. Тому дуже важко судити, чи стало зараз на фронті безпечніше.
Для мене це війна, тож потрібно виконувати усі правила, норми, дотримуватися статуту. Від цього нікуди не дінешся — це життя солдата. Він повинен жити в певних рамках, в певних правилах. Ми не можемо просто прийти і взяти Донбас. Навіть якщо візьмемо, що з ним робити? Як змінити отих людей, оте покоління, яке вже виросло?.. 7 років тому їм було 13, а зараз 20. Ми повинні економічно показати, що у нас усе краще: і медицина, і соцзахист, і армія, і освіта. Ми на державотворчому рівні повинні бути вище, щоб своїм прикладом показати, що “даремно ви від нас пішли”.
З початку війни пройшла вже сила-силенна часу: і для нас, українців, і для армії в цілому. Ми виросли, ми змужніли, ми стали розумнішими. Ми стали аналізувати, що ми робимо, ми стали думати перш ніж щось робити. Ми навчилися слухати. Бо як згадую, що було тоді (на початку війни, — ред.) — хто там кого слухав?..”
“Я ні краплі не жалкую, що пішла служити”
Юлія пішла в армію у 2016 році. Вона — яскравий доказ того, що війна — не лише чоловіча справа. Бойові дії не зламали дівчину, ба більше — під час служби вона зустріла чоловіка, з яким вони створили родину. Далі — мова від першої особи.
“Ця війна дуже вдарила по родині. Сама я народилася у Донецьку, і там залишились мої родичі. Зараз я не можу туди ніяк потрапити, навіть побачитися з бабусею. Для мене окупація — це дуже болісна тема, я дуже тяжко перенесла, коли наш Бахмут був окупований. “ДНРівці” приходили, погрожували мені, тому що я ніколи не приховувала своєї думки, що я проти них.
До війни я працювала продавчинею в магазині. Піти служити хотіла ще в 2014 році, як це все починалося. Але не було можливості — син був ще маленький. Потім, коли він пішов у перший клас, я пішла служити. У 2016 році уклала перший контракт на 3 роки, а потім підписала ще на рік.
Я ні краплі не жалкую, що пішла служити. Там я зустріла багато хороших людей, з якими й досі спілкуюсь. Так, було тяжко, були різні моменти. Найбільше запам’яталося, коли ми були на полігоні й не було води. Я звикла голову щодня мити, навіть в армії я волосся мила щодня. А тоді не було навіть технічної води. І ми з ще одною дівчиною з мого взводу набирали сніг у відра і топили цей сніг на “буржуйці”, щоб елементарно помити голову.
Коли стояли на Луганщині, було, звичайно, страшно, коли працювала артилерія бойовиків. І “двохсотих” (загиблих, — ред.) було багато. Особливо боляче було, коли ти людину знаєш, спілкуєшся, а потім дізнаєшся, що її більше немає. У Кримському загинула людина, з якою я добре спілкувалася, дружила.
Зі своїм майбутнім чоловіком, від якого я теж народила сина, я познайомилася на полігоні. Там було дуже холодно: прокидаєшся — а в тебе сніг під ногами. Ми з ним жили в одному наметі, і я йому починала подобатися. Тож він постійно прокидався раніше за всіх і топив “буржуйку”, щоб мені було тепло. Така проста турбота мене підкорила. І він мені сказав: “Або зараз, або ніколи”. Це було за кілька днів до того, як ми вирушали з полігону в зону АТО. Та й розписалися в тісному колі, відзначили весілля, а потім поїхали воювати. А потім ми взяли відпустку, поїхали на море, і там я дізналася, що вагітна.
Я думаю, зараз на фронті спокійніше. У людей почалася переоцінка цінностей, бо вони вже почали розбиратися, звідки прилітає, хто перший стріляє. Без жодних сумнівів у людей змінилася думка.”
Коли до тебе підходять і дякують, відчуваєш, що ти потрібен”
31-річний Олександр Вітан — професійний військовий з 2011 року. З початком війни на сході чоловік вже декілька разів був у зоні АТО/ООС та нині не полишає службу. Далі — слова Олександра.
“Ротація вже закінчилась, тож на даний час ми знаходимося в Білій Церкві на пункті постійної дислокації. Востаннє в зоні ООС ми були влітку.
Зараз я їжджу додому щодня, але коли ми воювали, то не бували вдома по 11 місяців. Буквально пару разів була відпустка на невеликі терміни.
До того, як я потрапив у зону ООС, я служив солдатом з 2011 року. З початку війни, з осені 2014-го, був у Краматорську на аеродромі, а під час другої ротації служив у Бахмуті. А до самої служби я навчався у Київському електромеханічному технікумі та працював у метро.
Коли почалася війна, я був у частині. Нам оголосили, що додому ніхто не поїде. Я проходив службу на базі боєприпасів, це стратегічний об’єкт. Спочатку ми не вірили, що це відбувається в нашій країні. Після Майдану всі думали, що все закінчилося. Але потім, коли на схід почали заїжджати війська Російської Федерації, — тоді зрозуміли, що це тільки початок. Мені командир роти запропонував поїхати на війну, і я не відмовився. Батьки не схвалили мою думку, просили, щоб я написав рапорт на відмову. Але я відповів, що не стану цього робити.
Дуже багато моїх друзів воюють на сході, навіть зараз. У мене друзі є майже у кожній бойовій бригаді.
Коли виїжджаєш у деякі місця, і до тебе підходять люди й дякують за те, що ви сюди приїхали — ти відчуваєш, що ти потрібен для захисту своєї держави”.
Читайте також: