У неділю, 4 травня, обірвалося життя Василя Андрійовича Марсюка. Він був поетом, письменником та публіцистом родом із тепер вже знищеної Мар’їнки на Донеччині та у своїх творах писав про рідний край.
Про смерть митця на сторінці Василя Марсюка повідомив його син Андрій Марсюк.
Василь Андрійович помер у лікарні. Дату та місце прощання із митцем його син Андрій пообіцяв повідомити пізніше.
Василь Марсюк народився 21 березня 1938 року в сім’ї шахтаря шахти №6 у Мар’їнці, тоді ще Сталінської області УРСР. Його батьки не були родом із Донеччини: батько працював секретарем сільради на рідній Хмельниччині у 30-х роках, однак його засудили до трьох років примусових робіт та відправили на будівництво ДніпроГЕС.
Батькові Василя Марсюка з товаришем вдалося втекти з будівництва до Росії, а звідти перший приїхав на Донбас, в Мар’їнку. До нього згодом, у 1936 році, переїхала дружина з двома старшими дітьми.
Батько майбутнього митця працював на шахті №6 та був профспілковим активістом, однак у 1940 році його засудили до 10-річного заслання в Барнаул (коли НКВС дізналося про його минуле). Через рік заслання батько помер, тому Василь Марсюк, якому було три роки в той момент, його майже не пам’ятав.
Коли батька репресували, мати Василя була вагітна четвертою дитиною. Їй довелося самостійно годувати дітей та працювати у шахті лампівницею. Згодом Мар’їнка потрапила під німецьку окупацію, родина Василя Марсюка залишилися в місті.
“Не було що їсти, ми ж не селяни були. Мати з сестрою запрягалися в тачку, як коні, та їздили по селах, і все що можна було міняли на харчі. Отак виживали…” — згадував у розмові з Вільним Радіо митець своє дитинство.
Після припинення німецької окупації Василь пішов до 7-класної школи у Мар’їнці, яку закінчив у 1953 році. Чоловік пам’ятає “хлібні черги” та післявоєнну розруху в місті, а також передав свої спогади у написаних творах.
З 1953-го до 1956-го Василь Марсюк навчався у місцевому педучилищі, яке під кінець його навчання перевели до Костянтинівки. Вивчився на вчителя початкових класів, проте за фахом не попрацював — забрали в армію на 3 роки. Після служби чоловік вступив до Київського університету на історико-філософський факультет, однак він не міг собі дозволити навчання на денній формі, тому здобував освіту заочно, паралельно працюючи на різних посадах у Мар’їнці.
Далі Василь Марсюк погодився на пропозицію працювати у педуніверситеті у Черкасах завідувачем кабінету філософії та асистентом викладача. Туди він поїхав вже з дружиною.
Там він прийняв свою українську ідентичність та потрапив “під гачок” “органів”, адже передрукував та дав комусь почитати заборонену в УРСР працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Радянські правоохоронці почали тиснути на чоловіка та привозити на допити, тому Марсюку довелося звільнитися з вишу та піти викладати історію у технікумі.
1973-го з друку виходить перша книга Василя Марсюка, а наступного року його прийняли у Спілку письменників України. Тоді ж він вступив на вищі літературні курси у Москві й вивчав там літературу.
Далі Василь Марсюк разом із композитором Володимиром Івасюком написав пісню “Балада про дві скрипки”, яку згодом виконала Софія Ротару.
1985-го Василь Марсюк переїхав до Києва, і там близько десятиліття працював редактором у дитячому видавництві “Веселка”.
Василь Марсюк видав ряд збірок віршів, серед них: “Сурмлять тополі” (1973), “Життєдайність” (1978), “Обрії” (1979), “Сонячні терези” (1986), “Три криниці” (1988), “Минулому я руку подаю” (1990), “Красная книга любви” (російською мовою, 1990), “Донецька прелюдія” та інші твори.
Нагадаємо, до 85-го дня народження Василя Марсюка у 2023 році журналісти Вільного Радіо взяли у митця інтерв’ю, де той у подробицях розкрив свій життєвий шлях.