“Мар’їнка була україномовною, але українцями ми не почувались”. Поетові з Донеччини Василю Марсюку — 85 (ФОТО)
85 років тому у Мар’їнці, яку росіяни зрівняли з землею, народився майбутній український поет Василь Марсюк. Його батька та інших родичів репресували, та й сам він багато років був “на гачку” у КДБ. Розмовляємо з ювіляром про Мар’їнку, якої більше немає, та про долю українського поета у московсько-більшовистській “тюрмі народів” СРСР.
“Так, це моя рідна Мар’їнка. Вона відділяється вузенькою річкою Осиквою від Донецька. 1938 року я народився там в сім’ї шахтаря шахти №6, якого через 2 роки НКВС забрав. Ще через рік тато помер”, — розповідає літератор.
Батьки хлопчика були родом з села Кропивна на Хмельниччині, “за 30 км від Польщі”. До початку Другої світової кордони радянської України були саме там.
Тато Василя Андрій Марсюк працював секретарем сільради у селі на заході країни. А татів брат загинув у боротьбі проти радянської колективізації українського села — у перестрілці з НКВСниками. Загалом увесь рід, з якого походить Василь Марсюк, розкуркулили та репресували.
“Я не знав ані обох дідів, ані обох бабів не бачив. Одних вислали до татового батька на Кавказ, того теж розкуркулили. А було в них лише по 2 гектари землі! В одній родині було шестеро душ — це ж скільки на кожного припадало землі? “Куркулі”! Не хотіли йти в колгосп. Там був великий опір колективізації”, — розповідає чоловік.
Мар’їнка ж у 1930-1940-х жила, за його словами, дуже бідно.
“По коліно грязь була. Єдиною асфальтованою дорогою була центральна — вулиця Леніна. Більшість хат саманні. Дівчата й хлопці ходили у гумових чоботях, і в них ходили на танці. Бо шахті не потрібна була Мар’їнка. Але там були квітучі зелені садки”, — згадує письменник свою малу батьківщину.
Тільки з 1950-х пішло повоєнне відновлення виробництва та будівництво житла для людей. Але це ще буде нескоро.
“Батька вбили без вини, я принципово не подавав на його реабілітацію”
Родині Марсюків спокою не дали: на початку 1930-х засудили до трьох років примусових робіт і тата Василя Марсюка. Чоловіка відправили на будівництво ДніпроГЕС, де він “у листопадові морози товк бетон”. Звідти він з товаришем зміг втекти до Росії, а згодом приїхав на Донеччину, в Мар’їнку. 1936 року туди приїхала й мати Василя Марсюка з двома старшими дітьми.
“Проте НКВС не дрімав: 1940-го тато був профспілковим активістом на шахті. Копнули глибше, та військовий трибунал дав йому “десятку” (10 років заслання, — ред.) Було слідство, суду не було, вислали його у Барнаул. Це була політика виселення донецьких шахтарів до Кузбасу, аби там створити вугільну базу. Вже почалась Друга світова війна, СРСР воював з Фінляндією”, — розповідає Василь Марсюк.
За рік заслання його тато помер, тож його чоловік фактично не пам’ятає.
“Чи може розстріляли. Хіба вірити їм можна? Я не подавав на його реабілітацію. Спеціально. Без вини вбили мого батька, то я буду ще в них просити “Помилуйте його, мертвого”? Я принципово й матері сказав: “Не подавай”, — згадує чоловік.
Життя українців при двох диктаторах
Коли батька репресували, мати Василя була вагітна четвертою дитиною.
“Вона, бідна, з чотирма дітьми одна залишилася, сама у шахту полізла, була лампівницею, вагонеток натягалася. Отакий мій рід”, — каже про свій родовід Василь Марсюк.
А ще за кілька місяців в Україну вдерлися нацисти. Тож жінка з чотирма дітьми залишилась у Мар’їнці в окупації.
“Не було що їсти, ми ж не селяни були. Мати з сестрою запрягалися в тачку, як коні, та їздили по селах, і все що можна було міняли на харчі. Отак виживали…” — згадує чоловік своє дитинство.
Після звільнення країни від нацистів Василь пішов до 7-класної школи у Мар’їнці, яку закінчив 1953 року. Чоловік каже: за загиблого у сталінських таборах тата його відкрито не цькували, але хліба на шкільний сніданок не давали. Тоді як дітям загиблих на фронтах Другої світової війни видавали шматок хліба.
“Дитина війни” досі пам’ятає “хлібні черги” 1946-го
Загалом Василь Марсюк — дитина війни з доволі сумним дитинством: з постійним відчуттям голоду та злиднями. “Та воно таке й потім було”, — каже чоловік, оглядаючись у минуле. У своєму віршованому романі “Донецька прелюдія” поет описує ці безкінечні “хлібні черги” голодних післявоєнних 1946-47 років та обов’язок тодішніх дітей — вистоювати в них.
“Ночами й днями пропадала
на шахті мати, заробляла
нещасні карточки на хліб.
А я тоді, малий як біб,
ходив із ними аж на Рудник
(миль зо три буде сухопутних)
отримать хліб той многотрудний,
бо магазинчик тут аж був,
і рій людський ще з ночі гув,
а вранці вже ставав стіною,
немов бетон, непробивною
і затуляв, як хмара, сонце —
в стіні малесеньке віконце,
куди одразу сотню рук
тягнув цей натовп, як павук.
А хліб то є, то вже немає,
а голод ноги підгинає,
бо що ці крихти-карточки?..
Тріщали в черзі кісточки,
щоб крихти взяти хоч із бою,
як маєш силу за собою,
а як не маєш — Бог з тобою!
У темній черзі без кінця
свого діждешся буханця —
чорненьку теплу ще цеглинку,
а то й довісочка, мов грінку,
хоч і глевкий, та пахне, ой!
Додому йдеш через Ворстрой —
лиху околицю Донецька,
напівбосяцьку, чужинецьку,
де треба вуличками йти —
немов прорили їх кроти,
де терикон, інакше — куча,
закрив півнеба, наче туча,
здаля красива і могуча,
але зблизька така ядуча,
де швидше стрінеш китайча,
аніж собаку чи курча,
де над землянкою — землянка,
первісна начебто стоянка,
де всіх одна рівняла планка:
копійку маєш — значить п’янка,
а як нема — до горла ніж,
а що з нас візьмеш, ріж — не ріж.
Ідеш хлоп’ям дев’ятирічним
і хліб несеш цим пеклом вічним,
притисши міцно до грудей,
сховатись ладний від людей,
від їхніх рук і від ротів,
від їхніх ніг і животів —
худих чи здутих, бо голодних —
та не спинив ні разу жодний
тебе, з хлібиною дитя:
забрати хліб — то і життя!
Спасибі вам, Ворстрой, Дев’ятка (назви околиць Донецька, — ред.)
не зачіпали ви хлоп’ятка!”
“Мар’їнка була україномовною, але багато було російської пропаганди”
За даними літератора, у другій половині 1940-х у Мар’їнці жили близько 10 тисяч людей.
“Школа велика була, україномовна, дітей багато було, з тисячу. Мар’їнка була під самим боком Донецька та була україномовна. Українською мовою розмовляло багато жінок, особливо літніх. Але українцями ми не почувалися, бо багато [було] російської пропаганди. Начальство там ото “штокало”, “ґекало”, “акало”, — каже Василь Марсюк.
У Мар’їнці вперше проявилася любов хлопця до літератури: каже, там за любов до віршів його почали дражнити “Лесею Українкою”.
З 1953-го до 1956-го Василь Марсюк навчався у місцевому педучилищі, яке під кінець його навчання перевели до Костянтинівки. Вивчився на вчителя початкових класів, проте за фахом не попрацював — забрали в армію на 3 роки.
Після служби чоловік вступив до Київського університету на історико-філософський факультет.
“У райкомі комсомолу у Мар’їнці я вчився нічого не робити”
Через бідність родини Василеві Марсюку довелось навчатися на заочному відділенні столичного вишу, працюючи у Мар’їнці.
“У райкомі комсомолу з’явилася посада інструктора по школах, і я туди влаштувався. Що я там робив? Там я вчився нічого не робить. Бо це профанація: “Партія сказала — “треба”, комсомол відповідає “Єсть!” Піонерські зльоти, семінари з піонервожатими проводив. Я ж заочно вчився, тому мене влаштовувала така “робота”, — розповідає письменник.
Потім він працював лектором райкому партії. Але все це літератора геть не цікавило.
“Чиновницько-номенклатурна робота, на побігеньках. То телефонограми передавай, то ще щось”, — згадує чоловік.
Тож Василь Марсюк погоджується на пропозицію працювати у педуніверситеті у Черкасах завідувачем кабінету філософії та асистентом викладача. Туди він їде вже з дружиною.
“У Черкасах я став українцем”
“Там я став українцем, захворів українством — через контакти з літераторами. На Донбасі українцями себе не відчували навіть свідомі люди”, — стверджує Василь Марсюк.
Разом з усвідомленням українськості почалося й переслідування “органів”: літератор передрукував заборонену та підпільну на той час працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.
“Я виховання донецького, пряміший у розмовах. А все ж “сіклося”. А ще здуру одному дав почитати твір Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І мене тягали на допити: приходжу на заняття, сідаю в їхню машину, і допити години 2-3. І вербували мене…” — згадує літератор.
Та додає: тоді нікого не “здав”.
“Тримався одного — що все це наклеп. Бо якщо я давав [книгу] — хто мені дав? То щоб цей ланцюжок припинити, я так казав. Це їм не подобалось. Вже й Дзюбу випустили через 4 роки, а мені ще за ту книжку згадували, бувало”, — зазначає письменник.
Цей постійний тиск змусив чоловіка покинути роботу у виші та піти викладати до технікуму історію — науку, спотворену радянськими істориками.
“Довелося марксистську теорію вивчати, з першоджерел. І студентам викладати”, — каже літератор.
Нарешті літературна діяльність
1973-го з друку виходить перша книга Василя Марсюка, а наступного року його прийняли у Спілку письменників України. Тоді ж він вступив на вищі літературні курси у Москві й вивчав там літературу.
“Там були літератори з усіх республік СРСР: і з Монголії, і з Польщі, з Угорщини тощо. Богемне життя: стипендія була непоганою, як інженери отримували. Я перекладав поезію монгола, бурята на українську мову через дослівний переклад на російську”, — розповідає Василь Марсюк.
Але в обмін на це радянське керівництво очікувало від українських письменників лояльність та соцреалізм.
“Давай вірш про партію, Леніна, то книжка піде”, — це за чаркою редактор міг проговоритись. Все зрозуміло було! В душі мене тішило, що я подружився з Володимиром Івасюком і ми написали “Баладу про дві скрипки” — фактично меморіальну пісню про його щасливу й нещасливу долю. Щасливу — творчістю, а нещасливу — тиском, нерозумінням, заздрістю”, — розповідає поет.
Цю пісню, про яку каже Василь Марсюк, виконала Софія Ротару. Проте радість ця затьмарилась раптовою таємничою смертю композитора, яку ймовірно імітували КДБісти.
1985-го Василь Марсюк переїхав до Києва, і там близько десятиліття працював редактором у дитячому видавництві “Веселка”.
“Все було контрольоване та десятки разів рецензоване”
В УРСР вільного розвитку української мови та літератури не було, резюмує Василь Марсюк.
“А що друкували? Лише те, що було вигідно владі. Не друкували правдивої української історії, правдивих поетів, емігрантів. Друкували Тичину, Рильського, Сосюру, і що? Їхнє найкраще. Ото така була правда. Все це контрольоване було, десятки разів рецензоване, і поезія в тому числі”, — резюмує чоловік.
Свій ювілей у рідній країні, яка відбивається від російських окупантів, письменник проводить у родинному колі.
“Яке святкування, коли війна йде? Родиною зберемось”, — каже наостанок Василь Марсюк.
Поетесі з Никифорівки Бахмутського району Світлані Решетовій могло б бути 86 років. Вона написала сотні віршів українською мовою, навчала дітей рідної мови, написала гімн Бахмута та популяризувала пам’ять про поетів минулого. Її рідне село теж знищене російсько-окупаційною армією.
Читайте також:
175