Поет родом зі Слов’янська навчався та дружив з Василем Стусом. І приймав його у Святогірську на літньому відпочинку. До дня народження літератора ми зібрали цікаві факти з його життя і детальніше познайомимо вас з ним.
3 грудня у 1937 році у Слов’янську народився письменник та журналіст Володимир Міщенко. Про долю цього літератора розповідає в програмі “Цей тиждень в історії Донбасу” на хвилі Вільного радіо голова Донецької обласної організації Національної спілки краєзнавців України Валерій Романько.
“Стусове коло! Вони (з майбутнім поетом Василем Стусом, — ред.) навчались разом у Сталінському педінституті з 1954 по 1959 роки. Були в одній групі, ровесники”, — розповідає Валерій Романько.
Краєзнавець багато років мешкає та працює у рідному місті літератора та листувався з Володимиром Міщенком.
У Сталіно Володимир Міщенко закінчив історико-філологічний факультет Донецького (тоді Сталінського) педагогічного інституту. Та пізніше працював журналістом, у видавництвах, написав поетичні збірки «Таємниця осіннього листя», «Квітневі телеграми», «Незабутні адреси»; повість «Не забудь мене». У 1982 році став членом Національної спілки письменників України.
Цей шлях був надзвичайно тернистим, адже Володимира Міщенка переслідували за зв’язки зі Стусом.
Безтурботним дитинство Володимира Міщенка не назвеш. Адже він був “дитям війни”: з фронтів Другої світової не повернувся його батько. Ось як згадував він своє дитинство пізніше:
“Ми жили поблизу залізничної станції (автобусна зупинка “Восьмиквартирна”). Час від часу переїздили в сусідні села (Прелесне, Вингулівка, Билбасівка). Це залежало від того, де надавали роботу нашій матері-вчительці. У 1948 році її призначили директором Баннівської (Святогірської) школи-санаторію. Так ми опинилися в Банному”, — йдеться у хрестоматії Валерія Романька “Слов’янськ літературний”.
У спогадах літератора ті роки постають надзвичайно барвистими. Весь вільний від шкільних занять час він проводив на мальовничих берегах Сіверського Дінця з друзями. Хлопців зачаровували давні чернечі печери монастиря. У спогадах про дитинство Володимир Міщенко пише:
“Любили блукати в монастирських печерах, де, за переказами, була й так звана “кімната тортур”, у якій нібито карали колись єретиків. Це збуджувало фантазію, викликало в уяві моторошні картини середньовіччя… Чарівна природа Святих Гір – піщані кучугури лівого берега Дінця, могутні крейдяні сосни на скелях правобережжя – усе це мимоволі налаштовувало на поетичний лад. Уже в п’ятому класі я почав складати римовані рядки”, — йдеться у краєзнавчій збірці.
Додамо, у ті роки до Святогірська на відпочинок приїздило багато відомих людей, серед яких були письменники, журналісти, художники та артисти. Одного разу Володя Міщенко побував й на виступі Володимира Сосюри у Банному у 1954 році. Тоді аматорство переросло в потребу писати.
Свого часу у краєзнавця були плани, аби у Святогірську, у Банному, з’явилася пам’ятна дошка на честь Василя Стуса: виявляється, поет колись провів там 2 щасливих та безтурботних дні своєї юності.
“Коли вони були ще студентами, у 1955 році, Володимир Міщенко запросив Стуса до себе в гості. Поїздка відбулась, Стус приїхав до нього в гості. Це було влітку, в період канікул, хоча Василь Стус намагався тоді попрацювати на залізниці (підзаробити грошей, тому що родина жила скрутно). Але на пропозицію товариша відвідати Святі Гори погодився — відвідати Святі Гори було цікаво”, — каже очільник краєзнавців Донеччини.
Хлопці гуляли Святогірськом (яке тоді називалося Слов’яногорськом): дивилися печери, піднімались до пам’ятника Артему, купалися в Дінці. Як згадує Володимир Міщенко той відпочинок – розповідає Валерій Романько, цитуючи рядки з листа зі спогадами письменника та журналіста про літо 1955 року:
“Ночували ми на горищі нашої хати, аби не мучитися у задушливій після денної спеки кімнаті. Багато було мовлено-перемовлено за ті дві короткі липневі ночі. Не зважаючи на свої 18 літ, Стус вже тоді вражав неабиякою ерудицією та начитаністю”, — такі слова літератора записав краєзнавець.
За такі зв’язки з Василем Стусом, якого радянський уряд вважав злісним політичним злочинцем, університетський друг поета Володимир Міщенко теж постраждав.
“Його переслідували, позбавляли роботи. Він переїжджав з місця на місце: вчителював то в Горлівці, то в Краматорську, працював і у видавництвах і у Донецьку, й на Луганщині, Дніпропетровщині. Тобто ці звязки зі Стусом не пройшли даром”, — описує наслідки дружби у радянські роки з поетом, який опирався комуністичному ладу.
Про ці переслідування своїх приятелів та знайомих поет звісно знав та турбувався про однокурсника та товариша.
“В листах до друзів, до Олега Орача, наприклад, Стус із заслання згадує свого товариша Володимира і пише: “Спогадую з приємністю моє товариство у Донецьку й Києві. Маю листа від Володі Міщенка. Він, бідаха, намаявся на тій самоті придніпровській. Ти пиши йому, не залишай його на вельможному сумі”. Це він радить Олегу, щоб товариші не покидали Володимира, допомагали йому”, — цитує рядки з листа поета Валерій Романько.
Влітку 2007 Валерій Романько запрошував Володимира Міщенка відвідати рідні місця, могили матері поета та сестри. Але літератор відповів, що тяжко хворіє, переніс 3 операції, відмовляли нирки. Одже про приїзд не могло бути й мови. Володимир Міщенко помер 18 червня 2008 на 71-му році життя.
Але залишилася поезія, в тому числі й про Святі Гори та Слов’янськ. Вони зібрані у посібнику-хрестоматії “Слов’янськ літературний” Валерія Романька.
У поета є вірш “Де содовий дихає в хмари…” — про один з промислових гігантів Слов’янська періоду Другої світової. В цій поезії — його дитячі спогади про Слов’янський содовий завод, розбомблений залізничний вокзал міста, п’єдестал пам’ятника Кобзарю.
Зібралися в римовані рядки й спогади про електричку у Красному Лимані, сосняки на березі Дінця, гору Карачун, крейдяні скелі. І, звісно, ріку Сіверський Донець.
Серед творчого доробку поета і вірш “Змроки” (Пам’яті Василя Стуса):
Пригасав терикон, відпливаючи німо у змроки,
Вереснево-прив’яло тьмяніли вокзальні вогні.
Ми – удвох, та ще Рільке… Розмови знервовані кроки
Через десятиріччя – докірливо-згірклі – в мені…
Той же вересень. Вечір. І Рільке. Та тільки – без тебе.
Терикон пригасає, рушає у морок, у змрок…
Хто за це відповість? Хто, питаю, о ноче ганеби?!
Знов і знов ти даєш нам безглуздо-жорстокий урок…
Говорив, як і жив, говорив, як і дихав… А били
Попід серце самісіньке: дихай, мовляв, як усі!
Не скорився. Не міг. Не злякавсь божевільної сили,
Бо любив, як і жив, бо ішов по землі нелукаво,
Бо дивився у вічі, своїх не відводячи віч.
От і маєш під серце… Прийняв, наче долю, покару…
Терикон відпливає у вечір, у змроки, у ніч…
Читайте також: