До повномасштабного вторгнення Росії в Україну битва за Донецький аеропорт була одним з найзапекліших моментів війни. Ми поговорили з військовим медиком-капеланом, який був свідком тих подій та воює й досі. Він поділився спогадами про битву кіборгів за аеропорт та розповів, як наші бійці боронять Україну зараз.
Далі — розповідь капелана та військового медика Андрія Полухіна від першої особи.
Родом я з Києва та активно брав участь у Революції Гідності. Там були багато моїх знайомих з церкви, і я долучився до них.
Там само був і наш диякон, який потім першим поїхав на війну й одразу опинився в Донецькому аеропорті. Коли він відправився туди, я подумав, що мені теж варто поїхати. Спочатку я був у наметах, а потім пішов допомагати на барикади.
На початку війни я не мав ніякого військового досвіду, проте мав досвід служіння у церкві та розмов з людьми.
Коли диякон був у першій ротації, то вирішили, що у Донецькому аеропорті постійно повинен бути капелан. Мені диякон доволі завуальовано запропонував долучитися, і так само завуальовано я погодився.
В ніч з 13 на 14 січня 2015 року я поїхав у новий термінал.
Капелани — це психологи для вірян, яким треба допомогти зрозуміти, що відбувається навколо них з їхньою вірою. Наприклад, зараз я служу і розумію, що людям треба менше тривожитись через речі, які ніяк не залежать від них: коли почнеться обстріл, куди впаде снаряд тощо. Варто концентруватися на своїх обов’язках, адже якщо ти віруючий, то ті речі, які не залежать від тебе, залежать від Бога.
В Донецькому аеропорту ми домовилися з капеланами, що не будемо просто “головами, що говорять”, а вирішили взяти функцію тактичної медицини. Ми пройшли курси, і в Донецькому аеропорті я був поряд з медиком та допомагав йому, фактично виконуючи обов’язки санітара.
Функції саме капелана в мене почалися пізніше, вже після подій в аеропорті. Бо там розмовляти ні в кого не було часу, хлопці займались обороною, а ми займались пораненими. Оборона була дуже яскравою і спогадів було багато, бо це для мене була перша ротація, і я тоді ще таких гарячих точок не зустрічав.
Найяскравіша подія в аеропорті для мене була просто дивом. Здається, це було 16 січня, бойовики почали закидувати залу термінала газовими гранатами. Звісно, це змусило всіх вийти на більш-менш відкритий простір. В нас був перший пост, де були вибиті всі вікна, тому там провітрювалось дуже, але все одно всі надихались і плакали.
Ми як медики надавали допомогу в закритому приміщенні, і там просто неможливо було перебувати, тому ми всі вибігли. Я тоді побачив таку яскраву картину: хтось кашляє лежить, обличчя залиті сльозами, а хтось так само кашляє, але все одно відстрілюється з автомата у бік ворога. Тоді я реально зрозумів, що це хлопці, яких не дарма називають кіборгами, бо попри обставини вони виконують свої задачі.
Потім бойовики з другого ярусу почали пускати ще газ, і ця хмара почала сунути на нас. Тоді я почав молитися, поряд зі мною був боєць, який теж почав хреститися. Я пам’ятаю, що попросив у Бога якогось маленького вітерця, і в той самий момент подув вітер і повів цю хмару у бік бойовиків. Вони це побачили й почали кидати гранати вперед на вулицю так, щоб вітер загнав цей дим до нас. Але знову помилились, бо вітер припинився, і дим пішов до них у приміщення.
В аеропорті я встиг провести неповні 5 днів, і два з них тривали дуже інтенсивні бої. В ніч на 14 січня заїхав, а рано вранці 18 числа мене евакуювали з пораненням. Прилетіла міна, я був найближче до неї, відтягував пораненого хлопця з центру кімнати, щоб сховати його за каремат від вогню, і дістав осколкових поранень. Мені посікло ноги, але несерйозно — я міг ходити, а біль відчув тільки коли вже виїхав з аеропорту.
Реабілітації в мене навіть не було: лише день провів у шпиталі, мене навіть нічим не кололи — перев’язали, потримали день і відпустили. Пощастило, що осколки припалились, і відбулась така природна дезінфекція. Треба ж розуміти інтенсивність боїв у той час, коли шпиталь у Дніпрі був переповнений пораненими хлопцями з аеропорту і вже починались бої за Дебальцеве. Тому мені прописали антибіотики та попросили звільнити ліжко.
Зараз, звичайно, все по-іншому, і навіть при контузії ми слідкуємо, щоб людину протримали під наглядом хоча б 2-3 дні.
Постійно нас в аеропорті було 100-120 чоловік. За 5 днів разом з медиком ми надали допомогу близько 50 кіборгам. Тільки в останній день близько 20 бійців дістали поранень.
Найближче я познайомився з десантниками 80-ї бригади. Один з них — “Партизан” Валентин Опанасенко. Коли я завітав до десантників з гітарою познайомитись, він спитав, чи є в мене позивний і дав мені позивний “гітарист”. Він, на жаль, загинув під час підриву нового терміналу.
Інший боєць, Федір Місюра, вже на наступний день після прибуття в аеропорт дістав поранення. Він був один з “найважчих”: куля зайшла йому під бронь, відскочила від пластини та влучила у спину. Ми йому ледь зупинили кровотечу, в нього був пневмоторакс, це дуже неприємне поранення. Я дуже молився за нього, бо не знав, чи доживе він до лікарні. Пізніше вже у фейсбуці я прочитав, що в нього 8 хвилин була клінічна смерть, але його відкачали. Тепер він веде повноцінне життя, хоча йому видалили половину легенів. Навіть спортом займався — стрибками з парашутом.
Найбільше в аеропорті я спілкувався з медиком Ігорем Зіничем із позивним “Псих” — у мирному житті він працював у психоневрологічній лікарні. Він один з перших, хто як молодший сержант отримав звання Героя України. Його батьки ходять у баптистську церкву, й тому як віруюча людина він постійно просив молитися.
Ігор прибув в аеропорт ще до того, як я приїхав. Він був у новому терміналі місяць, хоча не мав бути там більш ніж два тижні. Він така людина, що завжди всім допомагав і ніколи не носив бронік, бо це заважало рухатись та допомагати. Він загинув 20 січня 2015 року, коли бойовики підірвали плиту. Було дуже боляче дізнатися, що його не стало.
Я не кинув капеланство, але цілий рік мене більше не пускали на ротації. Ми намагалися з капеланів створити свій добровільний батальйон, але Міноборони зробили цю роботу за нас і організували капеланський рух на базі церковних об’єднань.
Рік пройшов у спілкуванні з тими, хто повернувся з боїв, та роботою, щоб їх якось відзначили. На жаль, було й багато поховань.
Далі я пішов служити у 36-ту морську бригаду і був з ними з 2016 по 2019 рік. За цей час було декілька ротацій, і загалом можна сказати, що я провів пів року на передових позиціях. Робота в мене була, тому що люди на передовій потребували спілкування з капеланом.
2018 року я переїхав у Світлодарськ і долучився до місцевих активістів, які організували молодіжний центр, а пізніше очолив його роботу. Ми створили комп’ютерний клуб, а потім допомагали місцевим.
Коли почалась пандемія коронавірусу, потрапити до хлопців [на лінію розмежування] було вже дуже важко, і практично до лютого 2022 року я не мав виїздів. Остання ротація до повномасштабного вторгнення була у серпні 2019 року.
24 лютого 2022 року я був у Світлодарську. Нас попереджали про можливе вторгнення ще влітку 2021 року, однак я не вірив до останнього. Однак за тиждень до початку відкритої війни почались потужні обстріли Новолуганського, і я почав сумніватися, що вторгнення не буде. Тому я зібрав рюкзак, а дружину відправив у Львів.
Згодом я звернувся до друзів, які знайшли для мене місце та евакуювали до Львова. Приїхавши, я знав, що робити, й пішов у військкомат.
Тепер я служу санітаром у медичній роті 24-ї бригади. Обов’язки мої з часів аеропорту не змінились ніяк. Єдине — тепер у більш тилових районах знаходжусь. В окопах не працюємо, нам привозять медики поранених з фронту. Наша робота — їх стабілізувати та переправляти у Дніпро. Це найкорисніше, що я можу зараз робити, бо маю досвід. Інколи я спілкуюся з людьми на релігійні теми, але мої обов’язки ніяк не пов’язані з капеланством.
Цікаво вийшло, що виїжджав я зі Світлодарська через Бахмут, а через 2 тижні знову повернувся в Бахмут, але вже у лавах бригади. Звідти ми поїхали на Луганщину і там тримали оборону Попасної до останнього.
Пізніше нас вивели та через місяць перекинули на південь, де наша бригада вже виконувала штурмові функції. Тобто ми були долучені до тих маневрів, які відбулись на Харківщині, а потім на Херсонщині. Коли ці операції закінчились, ми повернулися, і зараз знову біля Бахмута.
Інтенсивність боїв зараз набагато більша, ніж була у Донецькому аеропорті. Якщо раніше було декілька гарячих точок по черзі — ДАП, потім Слов’янськ, Дебальцеве і так далі — то зараз такою може бути вся лінія фронту.
Сказати, що у цих боях у нас менше поранених, ніж у москалів, зараз вже точно можу. Річ у тім, що вони почали використовувати більше мобілізованих, і серед них більше навіть не поранених, а загиблих. Але це не означає, що нам легше, бо нас менше.
Майже всі, кого я знаю і з ким спілкуюся з Донецького аеропорту, знову пішли боронити державу. Вони у різних підрозділах тепер, але всі виконують бойові завдання. Винятком є тільки ті, хто дістав тоді важких поранень, як Федір Місюра.
Коли мене питають про кількість втрат, я можу сказати одне: для мене загибель кожної людини — це вже забагато. Бо наші люди на нашій землі не мають гинути. Кожна втрата і кожне поранення — це злочин Росії проти України.
***
Нагадаємо, 2021 року Андрій Полухін проводив акцію з нагоди сьомої річниці з дня звільнення Світлодарська від окупантів. Волонтер запустив у небо над Світлодарськом прапор України, який було видно з тимчасово окупованої території.
Читайте також: