Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо сержанта Сергія Грищука. Чоловік виріс на Житомирщині, з дитинства цікавився військовою технікою, любив ліс, риболовлю та полювання. У 2022 році став на захист України й пройшов шлях від номера обслуги до головного сержанта-командира гармати. Побратими довіряли йому, а Сергій завжди йшов на допомогу пораненим, навіть під вогнем.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життя та службу Сергія Грищука журналістам Вільного Радіо розповіла його сестра Ірина Дещенко.
Сергій Грищук народився 18 листопада 1985 року в селі Словечне на Житомирщині. Він був третім із дев’яти дітей у родині. З дитинства Сергія цікавила військова техніка. Він добре знався на ній, цікавився військовою справою та географією. Любив розглядати карти, запам’ятовував місцевість і легко орієнтувався там, де інші могли заблукати. Але не менш важливим для нього був світ навколо дому. Сергій любив ліс, збирав гриби та ягоди, ходив на полювання і риболовлю.
“Він завжди знаходив собі заняття. Якщо не було роботи вдома, то після роботи — одразу в ліс або на річку. Він дуже любив природу, риболовлю, гриби, ягоди”, — згадує Ірина.
Цю любов до риболовлі Сергій зберіг і під час служби. Коли випадала така можливість, він намагався порибалити разом із побратимами.Та навіть передавав рідним сушену рибу, виловлену в Донецькій області.
У великій родині Сергій із дитинства звик бути відповідальним. Він допомагав батькам і молодшим братам та сестрам. За словами Ірини, брат був спокійною та врівноваженою людиною. Він не любив поспішних рішень і перед тим, як щось зробити, намагався все обдумати.
“Він був дуже спокійний. Навіть коли щось траплялося, він не панікував. Спочатку думав, як краще зробити, а потім уже діяв”, — розповідає сестра.
Сергій любив піклуватися про інших, особливо тепло він ставився до племінників. Любив проводити з ними час, щось їм показувати, допомагати та просто бути поруч. Для Ірини Сергій залишався старшим братом, на якого завжди можна було покластися.
Особисте життя Сергія змінилося вже під час повномасштабної війни. З майбутньою дружиною він познайомився у TikTok. На той час Сергій уже служив. Вони почали спілкуватися, а згодом жінка приїхала до нього у Слов’янськ. У травні 2025 року вони одружилися. Рідні бачили, наскільки сильно Сергій закохався. Сестра каже, що поруч із дружиною він ніби став іншою людиною.
“Ми так любувалися їхнім коханням, бо він так щиро дивився на неї. Його обличчя змінилося. Людина ніби стала іншою”, — згадує Ірина.
Подружжя прожило разом лише кілька місяців.
30 червня 2022 року Сергія мобілізували до війська. Він проходив службу в артилерійській батареї військової частини А0281.
Спочатку був номером обслуги, а вже через два дні став старшим навідником. Згодом Сергія призначили командиром відділення.
У вересні 2022 року він проходив навчання в Німеччині. А влітку 2023-го завершив курс підготовки командира відділення та головного сержанта взводу.
Його військове звання теж поступово зростало: від солдата до старшого солдата, молодшого сержанта і сержанта.
9 серпня 2025 року Сергій став головним сержантом-командиром гармати.
За цей час він воював на Лиманському, Куп’янському, Курському, Сумському та Покровському напрямках.
Сестра каже, що військова служба змінила Сергія, але не його ставлення до людей. Він залишався спокійним і вимогливим до себе. А побратими знали: якщо поруч Сергій — на нього можна розраховувати.
24 січня 2025 року Сергій повертався після попереднього огляду місця, де планували розмістити вогневу позицію. Автомобіль, в якому перебував військовий, уразив російський FPV-дрон.
Сергій зазнав контузії з розривом барабанної перетинки.
Однак замість того, щоб залишитися на місці й чекати допомоги, він кинувся до тяжкопораненого командира.
Попри власне поранення та ризик нового удару, Сергій надав йому домедичну допомогу і допоміг доставити до точки евакуації.
Це був не єдиний випадок, коли він рятував інших.
13 листопада 2025 року під час транспортування артилерійської гармати до вогневої позиції в районі села Сергіївка Покровського району Донецької області розрахунок атакували російські FPV-дрони.
Двоє військовослужбовців мали осколкові поранення. Попри те, що атака тривала, Сергій першим кинувся до них, надав допомогу та допоміг врятувати поранених.
Саме такі вчинки, за словами сестри, найкраще показують, якою людиною був Сергій.
Сергій майже не розповідав рідним про те, що відбувалося на фронті. Він не хотів, щоб вони переживали. Але про побратимів говорив часто.
“Я за себе не переживаю. Я переживаю, щоб із моїми хлопцями все було добре”, — згадує Ірина слова брата.
Сергій не був командиром, який віддавав накази, а сам залишався осторонь.
Якщо його військовим треба було виконувати небезпечну роботу, він ішов разом із ними.
Якщо хтось отримував поранення — допомагав. Якщо потрібно було їхати на завдання — їхав.
За словами сестри, саме тому його поважали побратими.
23 грудня 2025 року Сергій востаннє написав сестрі. Сказав, що в нього все добре, що дуже втомився, і пообіцяв зателефонувати наступного дня.
24 грудня він виконував бойове завдання — доставляв боєкомплект та необхідні засоби на вогневу позицію.
Автомобіль, в якому перебував Сергій, уразив російський FPV-дрон.
Сержант Грищук Сергій Петрович загинув. Йому було 40 років. Для його родини це стало втратою людини, яка була поруч усе життя. Для побратимів — втратою командира, який не залишав своїх людей самих.
За службу Сергія неодноразово відзначали нагородами.
У травні 2023 року він отримав нагрудний знак “За зразкову службу”, у вересні того ж року — почесний нагрудний знак “Золотий хрест”. Також військового нагородили ножем “Десантний 026”, почесною відзнакою “За заслуги”, відзнаками “Хрест пошани”, “За знищення ворога” та “За поранення”.
30 листопада 2025 року Сергія посмертно нагородили відзнакою “Хрест хоробрих”. 27 квітня 2026 року президент посмертно нагородив Сергія Грищука орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
У серпні 2026 року родина військового зареєструвала петицію до президента з проханням посмертно присвоїти Сергію звання Героя України.
“Сергій — найдобріша, найщиріша людина, яку тільки можна було знати. Треба допомога — він завжди допоможе. Ми ним пишаємося і хочемо, щоб про нього знали та пам’ятали”, — каже Ірина.
Підтримати родину можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна пам’ять і шана захиснику України.