Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового Володимира Пилипея. У травні 2022 року він буквально вмовив представників військкомату дозволити йому служити й потім пройшов не одну гарячу точку на різних напрямках фронту. В армії він знайшов справжнього друга, а згодом закохався в його сестру. Пара побралася менш ніж за два місяці до загибелі Володимира на завданні.
Про Володимира Пилипея Вільному Радіо розповіла його дружина Марина.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Володимир Пилипей народився 5 квітня 2000 року в селі Пустомити Гощанської громади, що на Рівненщині. Він був четвертою дитиною в сімʼї: мав двох старших сестер і брата. Ще малюком хлопець залишився без батька, тож його гледіли сестри. Та мороки від Володимира було небагато: він ріс слухняним, життєрадісним і самостійним.
“Його всі дуже любили. Розповідали, що він був сірооким красивим хлопчиком. Такий чорнявенький і підстрижений не дуже коротко, а трішки з кісками. І про нього часто казали: «Боже, яка у вас гарна дівчинка». Мама говорила, що він трохи ображався. То його потім просто підстригли вже коротше”, — переповідає його дружина Марина.
Товаришував Володимир більше зі старшими дітьми. Йому подобалося дивитися, як вони щось зварюють, і сам у них вчився. Закінчивши Малятинську школу, хлопець вступив на електрогазозварника до Рівненського професійного ліцею. Після ж випуску влаштувався за спеціальністю на завод із виробництва мінеральних добрив у місті. А пропрацювавши там близько двох років, уже пішов на строкову службу.
“Він хотів в армію, але чекав на повістку. Тоді вже тривала війна, й він розповідав, що йому треба було пройти строкову службу, щоб надалі піти служити на війну”, — розповідає Марина.
Півтора року Володимир прослужив комірником на Житомирщині, але далі не пішов — казав, що його не взяли. Після повернення до Рівного роботи на заводі для нього вже не було, тож чоловік вирішив спробувати щось нове та влаштувався на підприємство з реклами й дизайну. Певний час він допомагав встановлювати вивіски, а потім ще кілька разів змінював роботу в пошуках кращої зарплати й професійного розвитку.
Після початку повномасштабної війни Володимир Пилипей, як хотів, усе ж потрапив до армії, та сталося це не одразу. З березня він кілька разів приходив до військкомату, але чоловіка відмовлялися брати на службу через проблеми зі здоровʼям. Лише у другій половині травня, коли він буквально вмовив комісію, розповівши, що хоче захищати країну, швидко вчиться й уже проходив строкову службу, Володимир став до лав ЗСУ.
Служити чоловіка взяли в 95 десантно-штурмову Поліську бригаду — саме туди він і намагався потрапити, бо йому подобалася репутація підрозділу. Разом із ним Володимир пройшов бої за Кремінну, Купʼянськ, Терни й Торецьк, а ще недовго був на Курщині. За словами дружини, військовий не боявся гарячих напрямків і навіть сам навпаки рвався туди.
“Він розповів мені одну історію, як у Тернах розрахунок міномета було знищено й загинули два його товариші. Він був шокований, але далі сам ще три дні виконував завдання на тій позиції. Потім допомагав вивезти хлопців звідти. Його ще Сирський нагороджував”, — каже Марина.
Протягом служби Володимир змінив кілька спеціалізацій: спершу був штурмовиком, потім мінометником, а тоді навідником гармати. За словами дружини, побратими називали чоловіка найкращим навідником 95 бригади. Між завданнями за можливості Володимир любив рибалити, а ще майстрував душові, туалети й навіть альтанки. Це все він робив із дощок від ящиків для боєкомплектів.
“Хлопці ще сміялися: «Там де Вова був, на тих напрямках є бесідка, туалет, душова і полички по всіх кімнатах в хаті»”, — ділиться Марина.
Сімʼю Володимир Пилипей створив через кілька років служби — із майбутньою дружиною його познайомив рідний брат жінки Роман. З осені 2022-го чоловіки служили разом у піхоті 95 бригади й поступово потоваришували. І хоч пізніше вони виконували різні завдання, але служили поруч і продовжували спілкуватися. Роман був старший за Володимира, тож часом нагадував йому носити каску й бронежилет. Той же віджартовувався, що везучий.
“Він завжди його повчав, змушував їсти, бо Вова постійно відмовлявся. То Рома йому наготує й каже: «Вова, я тебе чекаю. Приготував твої улюблені пельмені». Він дуже любив пельмені. І вони один до одного ходили, бо жили поруч, але не разом”, — розповідає про дружбу чоловіків Марина.
У січні 2025 року побратими приїхали святкувати День народження Романа в Житомир, і тоді майбутня пара вперше зустрілася. Володимир дуже сподобався семирічній дочці Марини Владиславі. Пізніше дівчинка часто просила “передавати привіт дяді Вові”, тож, коли жінка спілкувалася з братом, могла перекинутися кількома словами з Володимиром.
“У вересні я говорила з Ромою, але він уже мав іти, і Вова спитав: «Анатоліївно, ти не проти зі мною поспілкуватися?» Він спершу мене ще так називав. І ми з ним проговорили до ранку. Так почали спілкуватися кожен день до ранку. Потім я проводжала його на позицію по відеозвʼязку, а в листопаді він вже приїхав до мене у відпустку”, — згадує жінка.
Часто відпустки Володимиру брати не вдавалося, тож, коли він мав кілька днів між виїздами на позиції, Марина приїжджала до нього у Краматорськ, а потім, коли військового перевели служити між Дніпропетровщиною і Запоріжжям, — у Павлоград. Там у березні 2026-го Володимир освідчився коханій. Пара планувала провести весілля й обвінчатися під час відпустки військового в липні. Але на початку квітня, в день народження чоловіка Марина дізналася, що вагітна.
“Я дізналася вранці, і надіслала йому тест. Він дуже зрадів! Хотів, щоб дитина мала його прізвище, то сказав: «Мене в Житомир не відпускають. Приїжджай до мене в Павлоград — тут розпишемося». Ми одружилися 29 квітня, але все одно хотіли ще повінчатися, коли він приїде у відпустку. Мав бути 1 липня, але вже не приїхав”, — каже Марина.
5 червня 2026 року Володимир Пилипей загинув поблизу Новоселівки на Дніпропетровщині. Тоді військові другий день шукали нову позицію, аби підібратися ближче до укріплень росіян. Цього разу знайти нове місце вдалося, але потрібно було повернутися на старе, щоб зібрати все необхідне. Поки командир передавав локацію, Володимир продовжив перевіряти, чи там безпечно. Та відійшовши трохи далі, захисник натрапив на міну.
Поховали військового в його рідному селі.
Аби вшанувати памʼять Володимира, рідні просять надати йому звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна памʼять.