Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Павло Городько все життя відпрацював у в’язниці. Як тільки вийшов на пенсію — почалась війна. Чоловік одним з перших добровольців пішов боронити державу у 2014 році. У 2016-му він дістав поранення на службі, і його привезли помирати додому. Так він встиг поділитись останніми спогадами про війну.
Про життєвий шлях Павла Города Вільному радіо розповів його син Павло.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Павло народився 3 червня 1968 року у Борисполі, що на Київщині. Після школи юнак відразу пішов на військову строкову службу.
“Служив у Москві в радянській армії (у підрозділі, який обслуговував якісь секретні об’єкти). Він займався спортом, був дуже активним, фізично здоровим і тому його тоді розподілили у Москву. В них навіть дембельського альбому не було звідти — все секретно було і він нічого не розповідав про службу”, — говорить син.
Після строкової служби Павло повернувся в Україну попри умови залишитись у Москві та вступити у командне училище. На Батьківщині чоловік вивчився у транспортному коледжі на водія. А після все ж захотів долучитись до силових структур та вступив до тодішньої школи міліції. Потім працював у виправній колонії у структурі МВС.
“На той час йому рік за півтора зараховувався у стаж, і він доволі рано вийшов на військову пенсію”, — додає син Павла.
Вільний час чоловік присвячував спорту, але до народження сина. Потім головним захопленням стала риболовля.
“Він буквально за пів року до початку цих подій (війни в України, — ред.) купив собі там повний риболовний комплект: і вудки, і спінінги, і так далі. Але так вони досі й лежать. Тобто він любив риболовлю, але ця любов закінчувалась на каналі Discovery. Постійно дивився там передачі про риболовлю, навіть перед смертю в останні дні дивився ці передачі”, — пригадує Павло Городько молодший.
Як раз у момент, коли Павло вийшов на пенсію, — в України почалась Антитерористична операція (АТО).
“Він одразу сам пішов добровільно та став на облік у військкомат. Як тільки був указ про мобілізацію (17 березня 2014 року, — ред.), йому одразу ж прийшла повістка, бо в нього був військовий досвід. Він же працював у структурі МВС та мав навички володіння зброєю. Військове звання в нього тоді було: старший сержант”, — згадує співрозмовник.
Так, 46-річний старший сержант був одним з перших, хто під час АТО добровільно боронив державу від бойовиків, яким допомагали росіяни.
“В мене була повага максимальна до батька, тому що прийняти таке рішення особисто — не кожен здатний. Часто буває “починає спина боліти, ще щось болить”, — додає син.
Військовий встиг пройти дві ротації в АТО у лавах 72-ї бригади ЗСУ імені Чорних Запорожців на посаді кулеметника.
“Він пройшов навчання, спецвишкіл та у складі цієї бригади вирушив на Луганщину. І потім я вперше почув його через чотири місяці. Коли він потрапив у шпиталь з першим пораненням. Він тоді тиждень пролежав, поки осколки витягли з живота та ноги, і все”, — каже син військового.
Оскільки у 2014-2016 роках у ЗСУ не було систем супутникового інтернету Starlink, зв’язок з близькими тримати було важко. Боєць ЗСУ міг подзвонити близьким раз на три місяці. Для близьких це було непросто, бо постійно був страх, що замість дзвінка прийде т.з. “похоронка”.
“З підрозділу залишилися пару його бойових товаришів і вони розповідали, що їхній підрозділ складався з людей 45+. Молодих взагалі майже не було”, — відзначає син.
Крім цього часи АТО запам’ятались сину скрутною ситуацією з військовою амуніцією.
“Він служив у гумових капцях, тільняшці та російській [військовій] формі. В Україні ж тоді з формою та забезпеченням ситуація була “нульова”. В нас ще родичі були звідти (з Росії, — ред.), і ось їх гарно дуже забезпечували. Так вони ще нам форму передавали йому, щоб він не купляв. Це потім вже почалося волонтерство та хоч якесь забезпечення”, — сміється співрозмовник.
Боротьба військового закінчилась 12 квітня 2016 року.
“Останнє місце, де він був та дістав найтяжче поранення, — Зеленопілля [Луганської області]. Село було під нашим контролем у той час і залишалися останні дні активних боїв тоді. Тоді не встигали будувати окопи та якісь укріплення. Він був на передку, де штурмові бригади працюють. Їхня робота полягала приблизно у тому, що йде та штурмує спереду спецпідрозділ, а вони займають ці позиції та утримують. Він дістав поранення та помер вдома вже. Це був обстріл з [РСЗВ] “Град” чи “Ураган”, і йому тоді гарно “насипало” — у голову, шию”, — сумує Павло.
Захисника евакуювали з поля бою, але лікарі не наважились оперувати та витягати осколки. Вони запропонували військовому вибір з шансами 50/50.
“Почався запалювальний процес і через пізню реакцію вже просто не було, що лікувати. Осколки були в щитоподібній залозі та біля легенів. Лікарі сказали, що якщо почнуть оперувати, він одразу помре. Тому, можливо, він довше проживе без операції. Бо буває, що тіло само у шкіряну оболонку покриває ці осколки та люди живуть ще потім. Йому дали вибір: “оперувати чи як Бог дасть?”. Він сказав: “як Бог дасть”. Так, на прохання батька його відпустили додому. Він ще 5 днів пролежав та помер вдома”, — згадує син.
В останні дні свого життя військовий багато злився.
“Він дуже злився на молодих, які з’їздили в АТО на один-два дні та отримували статус учасника бойових дій. Наприклад, зоною АТО вважався Краматорськ, але ж там нічого взагалі не відбувалося. Також він ненавидів тих, хто ходить вулицями у військовий формі. Одразу виникало питання: “Чому не на службі?”. Ще він як “у воду дивився” та казав, що окупанти полізуть ще більше, і навіть на Київ. Так воно через 5 років й сталось”, — ділиться Павло молодший.
Чоловіку було 48 років. Поховали захисника у рідному Борисполі. У нього залишився тільки єдиний син — дружина та рідний брат померли.
“Це самодостатня та дуже добра людина, яка любила тварин. Він ніколи в житті на мене не кричав. Якщо мама могла дати мені запотиличника, а ось батько мене пальцем ніколи не чіпав. В нього були три справжніх друга з самого дитинства, і він дуже цінував їх. Проста людина, без пафосів, без амбіцій. Часто згадував Радянський Союз та казав, що треба було поїхати у Москву працювати, бо там справжні гроші є. А коли почалося вторгнення, у нього стався переворот [у голові], що він перетворився на справжнього “бандерівця”, — згадує батька син.
Світла пам’ять.