Кілька днів тому 70-річний Олександр Галушка виїхав з селища Опитного, що у південній частині Бахмута. Там він прожив з 1958 року, де тоді оселився його батько-науковець та розбудував там відому на весь СРСР науково-дослідну станцію садівництва. Нині ж за наказами з Москви Опитне та Бахмут знищують, бо не можуть взяти у боях. Олександр розповів, що відбувається в Опитному, де нині проходить лінія фронту з росіянами.
Далі — пряма мова Олександра Галушки.
Опитне зараз — під найбільшою роздачею, на лінії вогню. У нас йде лінія розмежування, по суті йде стрілковий бій вже півтора тижня, з боку Одрадівки, Миколаївки, Зайцевого. В теорії лінія розмежування — це ріка Бахмутка. Але вона в тих місцях завширшки з метр-півтора, її можна перешагнути. Траса [на Майорськ та Горлівку] наполовину наша.
Іванград (село під Бахмутом, — ред.) — у 300 метрах від місця, де я мешкаю. Не пускають нікого ані на Іванград, ані з Іванграда. Росіяни вже захопили Веселу Долину (сусіднє село, — ред.), і напряму лупцюють і лупцюють звідти, з нафтобази, з усього з чого можуть.
Приватного сектору там вже немає, зовсім, починаючи від “П’ятихаток”. Так називають район Гіпросаду — там ще більш-менш. (Гіпросад — це район офісу ТОВ “Умвельт”, тільки з іншого боку дороги, — ред.) А далі йде суцільне пекло. До цієї лінії ще є якась цивілізація, а далі вже ні: ніхто туди не їде, і далі пробратись тяжко, дороги засипані. Там вже місяців зо три нічого не ремонтують, бо немає сенсу: якщо зранку дроти якісь протягнуть, то до обіду їх знову поб’ють, порвуть. І немає жодної цілої будівлі та жодного вцілілого вікна — все вибите.
Зруйновані школа, дитячий садок (в нього влучила авіабомба, і там купа каміння), науковий корпус побитий, всі 3-4-поверхівки пошкоджені.
Я мешкаю по вул. Садовій, там напроти 2 авіабомби влучили, там повністю стояка немає. Офісу “Умвельту” немає вже місяці зо два, по ньому влучали кілька разів. Метеостанція розбита. 2-поверховий лабораторний корпус — в нього було вже 2 влучання, знесло пів стіни. Амбулаторія теж розбита.
Мій батько, Іван Пилипович Галушка, колись організував та побудував там Опитненську дослідну станцію садівництва, був її директором з 1958 до 1976 роки, досить шанованою там людиною. Його скерували сюди у 1958 році для “освоєння та розбудови”. Коли ми туди приїхали, там було лише 2 домівки й більше нічого.
За наступні 15 років станція стала мільйонером, одною з трьох для відвідування туристів в Україні (фахівців, які приїхали на обмін досвідом). Це було дуже потужне господарство! У 38 років він став доктором наук. Єдине, що я вивіз з дому з Опитного, — це фотографії та документи.
Нині Опитне повертається у той стан, яким було до 1958 року. Росіяни утюжать все, оскільки взяти не можуть. Тут розбито все на 80%.
Від міни ще можна заховатись, а оці реактивні снаряди та авіабомби, яких скидають на голови багато… Люди в основному сидять у підвалах, ніхто не виходить. Кожного дня виїжджають, але ще десь людей з 80 є (до вторгнення Росії там було близько 1,5 тисячі мешканців) та ще близько 180 мешканців на Іванграді (там десь 30-40 залишилось, мабуть).
Їжу, воду привозила до “П’ятихаток” велика машина. На гуманітарку склали списки на 130 людей. Готували на грубках-“буржуйках”, на вогні. Там немає зовсім ніякого зв’язку — практично немає де підзарядити телефон. На “П’ятихатках” електрика є.
На превеликий жаль, думку [про тих, хто розпочав війну] ніхто [з місцевих, які залишились] не хоче змінювати. Вони кажуть, що “винуваті “бандерівці”, які прийшли сюди… Якби не прийшли, то війни б не було”. Логіку ніхто не хоче слухати. І така болтовня йде, що “Це ЗСУ, шарять по квартирах, вибивають двері”. Я питав їх “А що можна у ваших домівках узяти, якісь пательні?”
Я — атаман Бахмутського козацького округу, представник гетьмана українського козацтва, голова ради громадських організацій Бахмутського району. Мені казали “Вам треба виїздити, і якщо щось трапиться, ваша проукраїнська позиція [стане приводом для репресій]”.
Ми повністю програли інформаційну, ідеологічну війну — ніхто не займався серйозно цією справою, починаючи від президента і закінчуючи собою. Духовність, патріотизм, любов до рідного краю. Питаю [себе]: “А що ж ти зробив? Це ж з твоєї мовчазної згоди… Там промовчав, там не дав бій, і все воно вийшло як вийшло”. А треба було “мозок вправлять”. А росіяни своїм довбали 30-40 років, і зараз вони – зомбовані фанатики. 8 років йде війна, і займались не тим, чим потрібно.
Щодо Бахмута загалом — там щодня руйнування, простіше сказати вже, що ще не зруйновано. Це вже місяців зо три так. На цій ділянці вони пруть і пруть і пруть, настирливо. Тут стоять оці “вагнерівці” і “Ліга” (бійці ПВК “Вагнер” і відокремленої від неї структури “Ліга”, — ред.), і за ними все інше.
Ці “вагнерівці”, “люди війни”, дуже мотивовані грошима. І я дивуюсь, як їх там досі стримують, це дуже-дуже тяжко. Тижні зо три тому я спілкувався з “вагнерівцем”, італійцем за походженням. Він забіг далі за всіх у наш бік. Жодного слова російською він не розуміє. А я знаю французьку мову, і мене покликали перекласти. Запитали [в нього]: “Яка у вас оплата за ваш “непомірний труд?” Він каже “Тисяча доларів, на день. Ми вмотивовані”.
Кількість артилерії та піхоти [росіян] там не зменшується. Тому гатять і гатять. Чому? Місяць тому Бахмут їм був як Москва: [нацисти під час Другої світової війни] казали: “Москву візьмуть, і вся перемога буде за нами”. Але коли їм дали по морді дуже й дуже добряче, вже візьмуть вони Бахмут чи ні, — обличчя своє вони вже загубили, на світовому рівні.
Бахмут їм потрібен, бо це вода, водозабір. Це прямий шлях від Бахмута до Краматорська на Слов’янськ, це канал Бахмут — Часів Яр (“Сіверський Донець-Донбас”, біля Слов’янська беруть воду для цього каналу, — ред.). Бо Донецьк сидить без води (там вода є 3 години на тиждень), і вони там у дуже й дуже скрутному стані. Взимку без води їм там буде дуже й дуже погано. А Слов’янськ не можуть взяти, бо Ізюм — це вже глибокий тил, і з того боку вже ніяк не підібратись. Тільки один Бахмут.
І в політичному плані: їм треба хоч щось взяти, хоч щось! От його й “довбають”.
Я вважаю, що ця війна могла б закінчитися за годину, якби Україну прийняли у НАТО. Але я думаю, у них (у Заходу, — ред.) цілі й задачі — максимально послабити Росію. Але нашими руками. І тому тягнуть, тягнуть і тягнуть.
Поки я з вами розмовляв, підійшла жінка й каже, що “Іванград вже взяли”. (Такі “вкиди” останнім часом періодично з’являються у сепаратистських та російських джерелах, — ред.) Це вони вже 2 місяці так “беруть”, як і Забахмутку (східний район Бахмута, — ред.).
* * *
Російська армія обстрілює Бахмут щодня. 13 жовтня внаслідок обстрілу вигоріла історична будівля технікуму залізничної інфраструктури, а за день до того значних руйнувань дістав залізничний вокзал. Також у місті зруйновані палац культури імені Мартинова, спорткомплекс “Металург”, практично усі школи міста, десятки житлових будинків та інші цивільні об’єкти.
Читайте також: