Фермери з Бахмутського району Вадим та Ірина кілька тижнів пробули в полоні через двох бойовиків, які захотіли вкрасти їхню машину. Коли їх викинули просто в поле, їм довелося кілька днів йти пішки окупованою територією, щоб вийти на підконтрольну. Але їх знову затримали та на цей раз — допомогли. Історію повернення додому фермерів читайте далі.
Вадим Смолянінов та його племінниця Ірина Чепуріна ще 12 липня поїхали в рідну Стряпівку, щоб забрати речі та евакуювати худобу. То була остання із серії поїздок, але цього разу вони потрапили у полон.
Тоді їхні родичі дізналися про це з відео, яке опублікували у російському державному ЗМІ. Загарбники тоді звинувачували фермерів у коригуванні вогню по позиціях РФ та розвідці.
Більше про те, як вони провели тижні “на підвалі”, чому їх взагалі затримали і як поводились з ними — читайте в першій частині цього інтерв’ю.
В другій частині ми поговоримо про те, що було після цього.
Зазначимо, в цій розмові співрозмовник згадує волонтерів, які допомагають депортованим українцям повернутися додому. Однак ми не вказуємо їхні імена та назву організації, щоб не нашкодити їм. Про найбільш відомі організації, які в цьому допомагають, ми писали в цьому матеріалі.
— Коли окупанти вас поставили на коліна та порахували до 100, що відбулося далі?
Руки були ж зав’язані пластиковими стяжками. Я руки напружив, розсунув і вони полопалися. Коли звільнилися, то почали одразу шукати документи. Шукали-шукали, а їх немає. Нас це дуже налякало, бо я кажу Ірині “нам нічого хорошого від людей краще не чекати”.
Я знав, що ми в Алчевську. Я по сонцю зорієнтувався, що вже був вечір, де сонце сідало. На додачу, мені доводилося їздити по Луганській області, тому трохи населені пункти знав.
Ну ми й пішли, намагалися ховатися від людей. Я прийняв рішення, що Первомайськ, Стаханов, Брянку треба обійти. Тож ми пішли на південь, потім на захід і піднялися на північ.
Перші дві доби ми йшли лише ночами. Потім в мене з’явився спокій, що особливо на нас ніхто не звертав увагу. Людей мало було, багато закинутих будинків. Там така похмурість, така сірість. А потім ми спробували йти вдень. Ну і так вийшло, що ми ті великі міста обійшли, і був вже степ, кілька сіл, і боятися вже не було кого. Але все одно старалися не потрапляти людям в очі. Якщо чули, що машина їде, то в лісопосадку йшли.
Ви йшли кілька діб. Як ви спали, що їли та пили?
Їли ми то аличу, бо зріти почала, то абрикос, який ще не встиг опасти, то груші. В основному з дерев щось їли. Дуже пощастило з водою. Таке враження, що за нас усі молилися, турбувалися, і саме тому нас Бог беріг. То ми на колодязь натрапимо, то кілька разів джерела знайдемо. Ось коли шукати будеш — не знайдеш.
В перший день цього “походу” хтось викинув сміття у мішку, ми те сміття витрусили, і взяли їх несли з собою. Коли відпочивати — розгорнемо ті мішки. Не гола земля та й добре. І на диво ні я, ні Ірина не захворіли.
І куди ви так дійшли?
Направлялися ми до Стряповки, адже я той район чудово знаю, і я був впевнений, що якщо тривають десь бойові дії, то я зможу там обійти, я був в цьому впевнений. Ми йшли конкретно на підконтрольну територію. Все інше я сприймав якщо не як ворожу, то як не дружню територію. Тому ми йшли з побоюванням. І коли до передової підходили, то вже і зброю чули.
Ми вийшли між Попасною, Покровським та Шевченко. Якщо з Бахмута їхати до Попасної, то перед мостом залізничним є селище Розівка ліворуч. Ми ось десь там вийшли.
Вийшло так, що ми йшли біля лісопосадки, була накатана дорога, і я йду, і бачу самохідну артилерійську установку, зрівнявся вже з нею. А Ірина за мною йде. Повертатися назад — означає дати привід задуматися про нашу поведінку. Тому я Ірині кажу “йдемо далі”. А через 10 метрів ще САУ стоїть. І дуже чудово маскуються. Помічав їх, коли вже зрівнявся з ними.
І ось нас “лнрівці” помітили і знову затримали. Не дивлячись на те, що нас поклали в землю обличчям, руки поклали за спину, зав’язали очі, щоб ми не бачили, до нас людяно ставилися.
Як ви пояснили, хто ви, і що з вами сталося бойовикам?
Нас посадили в машину, і почали допитувати. Ніхто спочатку не вірив, що ті люди в Алчевську спочатку побили, потім відвезли в поле, поставили на коліна, що в нас забрали машину, документи.
А Ірині я до цього про всяк випадок говорив, що якщо нас затримають, то треба говорити правду. Бо якщо буде легенда і нас в різні сторони розведуть, то ми можемо десь проколотися. І “ЛНР-івцям” дійсно було неприємно чути цю правду, їм не вірилося. Співбесідник один навіть казав: “щоб наші так поступили з цивільними, та бути такого не може”.
В нас також спитали, що ми востаннє їли. Я розповів про абрикоси, показав аличу, яка в мене ще в кишенях залишилася. Спитали “а нормально коли ви їли?”, а я відповів “ну днів 5 тому”. І ось нам зробили по бутерброду, по огірку дали, соком напоїли.
Далі один військовий іншому сказав: “Хай оті двоє бійців йдуть яму копати”. В мене одразу думка, що для нас копати.
В мене питають: “Чого ти затих?”.
Ну я і відповів: “А що говорити, якщо для нас яму копають”.
А він каже: “Та ні, ні, то не для вас”.
Найжахливіше для мене було, щоб нас не повернули в Алчевськ. Я боявся зустрітися ще раз з тим чоловіком (який бив та погрожував Ірині — ред.), адже в нас майбутнього не було б. Але нас привезли у Первомайськ у “міський відділ поліції”. Там вже їхня “поліція”. Нас помістили у камеру, щоб ми там переночували, поїли, помилися. А я завжди хотів, щоб Ірина була поруч, бо я за неї переживав. Ну ось в міськвідділі нам зробили так, щоб ми поруч були.
Ми переночували і на ранок почали за документи вирішувати. “Поліцейські” подзвонили по Viber сестрі, в неї під рукою були наші закордонні паспорти, вона їх відправила. А “поліцейські” роздрукували копії та на ці фотографії поставили свої “штампи” для довідок. І ось це були наші документи.
Що було далі?
Потім нас відправили жити у гуртожиток Первомайська, де жили ті, хто виїхав з Попасної, Володимирівки нашої, ми там наших сусідів зустріли. Там були люди з Яковлівки, Клинового, Покровського. І їх так розподіляли, що ті, хто з Попасної — то будуть “громадяни ЛНР”, а ті хто з Яковлівки, Клинового чи Покровського — то будуть “громадяни ДНР”.
До 16 серпня ми там прожили у кімнаті, яку нам видали. Там нам видали гуманітарні набір: тушонку якусь, каші, цукор, постільну білизну. Дні 4 ми не виходили з кімнати взагалі.
В Ірини ноги були сильно посічені, через те, що довго йшли. Ми гроші там обміняли, що були в кишенях, зайшли в аптеку, купили необхідне, щоб обробити ноги. Перев’язки робили ми.
Ми ж як сусідів по селу зустріли, в них телефон був, встановлений Viber. І ми вже з Галиною спілкувалися майже щодня. Я ж їм тоді відправив нашу фотографію. Я там був вже з бородою. Усі були в сльозах. Побачили нас не такими, як проводжали.
Фото: архів Вадима
Куди вас після гуртожитку відправили?
Тих, хто був з пропискою з Донецької області, відправляли у Шахтарськ. Ще у Первомайську нам сказали: “Завтра у вас буде фільтрація і вас повезуть в Росію”. Я ж спочатку подумав “Слава богу”, адже сестра з братом з Пітера зв’язалася, продумала, як наші закордонні паспорти відправити йому і гроші. Ми ж вже у Шахтарську переночували й цей механізм закрутився.
В один день десь об 11 нас завантажили в автобус і повезли на фільтрацію на кордон з Росією. Там автобус цей нас висадив. На якомусь папірці, з якимись штампами та підписами нам з Іриною написали, що ми пройшли фільтрацію. На самому прикордонному пункті вже були працівники ФСБ Росії, які з нами проводили бесіду. 16 серпня нас одразу відвезли з кордону до Таганрогу на потяг, ешелон. Я у Таганрозі сходив скупився трохи.
А куди цей потяг їхав?
Там були 250 людей з Донецької області, яких направляли в Ульяновськ. Я зв’язався з сестрою, сказав їй про це. І брат вже був готовий їхати туди, запланував дорогу. Ми ж поїхали потягом, і 17 серпня ми проїжджали вузлову станцію Лиски у Воронежській області. А я думаю “Чого ото брату їхати в Ульяновськ? Мабуть, спробуємо вийти тут, ближче”. Я ж підійшов до провідника, і сказав, що “хотів би вийти”. Але вони відправили мене до начальника потягу.
Я пішов до начальника потягу, а він спить. Був його помічник. Він спитав, що я хочу, я ж розповів йому, що хочу в Лисках встати. І він мені “та виходьте”. І я ж такий на радощах. Питаю, а коли ми будемо в Лисках? І він каже “та через півтори години”. Ну я ж бігу до Ірини, ми поїли перед дорогою і нас випустили в Лисках. І ми по суті з цими “фіговими листочками” стояли там (фотографіями закордонних паспортів зі “штампами ЛНР”).
А як вас випустили так просто? Зазвичай же контролюють ці ешелони примусово депортованих?
Та от теж, сестра мені каже, що це диво, що так склалося. Або через те, що начальник потягу спав, або збіг обставин такий. Бог нас оберігав.
Ви далі чекали на брата на вокзалі?
Ну ось ми вийшли ж, і до нас підійшла чергова вокзалу, поліція, і вони наче як лояльно до нас поставилися, і дозволили поселитися в кімнаті відпочинку на вокзалі. Там же я звернувся до людей, вони дали по Viber зв’язатися з сестрою, щоб вона передала брату, де ми. Ми добу чекали, поки брат нам не привіз документи.
Ми ж налаштувалися, що Олександр (брат — ред.) везе нас до Пітера, далі до Нарви й звідти через Балтію, Польщу якось їхати додому, в Україну.
Але тут подзвонив син, розповів, що вони вийшли на волонтерів, які можуть нам допомогти. На номер брата подзвонила жінка, яка сказала “підійдіть до каси, на ваше ім’я замовлені квитки до одного міста, а звідти до іншого”. Ми ж ввечері сіли на потяг, вночі пересіли, вже вдень були на півночі Росії. Там нас зустріли волонтери, поселили у гуртожитку, де були українки. Це був другий момент ейфорії, після того, як нам ще в полоні дали подзвонити родичам. Ми зраділи, що земляків зустріли. Дівчата були з Миколаївської області. Ми настільки були раді… Таке тепло по тілу…
Ці дівчата нам телефон привезли, купили для нього сім-карту, поселили в готелі. Такі добрі люди. Ми ж як тільки приїхали, нам одразу вечерю привезли. Наступного ранку, ми ще не встигли прокинутися, вже дзвонить та жінка, яка дзвонила вперше, і сказала “не лякайтеся, якщо зараз до вас постукають, зараз вам сніданок привезуть”.
І яким маршрутом ви все ж добиралися до України?
Того ж дня нам та жінка сказала “невдовзі приїде машина і повезе вас в Оршу (Білорусь — ред.)”. Водій приїхав, повіз нас до російсько-білоруського кордону і сказав “у вас в телефоні є мій номер, ви пройдете кордон самі, пішки, а потім подзвоните, і я вас одразу підберу”.
Цікаво, що там пункт пропуску спеціально такий, для таких як ми, українців. Цей водій же під’їхав, ми сіли в машину. Дуже гарний водій, відвертий, відкритий.
Він нас привіз в Оршу на потяг до Бреста. Нам також замовили ті квитки. Знову подзвонила та жінка, сказала “В Бресті ви коли вийдете, то вас зустріне така-то машина”. Завдяки волонтерам в нас і запас їжі вже сформувався. Ми поїли, доїхали до Бреста.
Приїхав новий водій, посадив в машину. Він привіз нас до ресторану. Ми хоч і не голодні вже були, але нас все одно нагодували. І ось він нас відвіз на якийсь пункт пропуску під Брестом “Білорусь-Україна”. Саме такий пункт пропуску для таких українців, хто повертається додому. Там вже білоруси подивилися, підходимо на наш кордон і вітаємося “Доброго ранку хлопці, ми з України”. “Ну заходьте, будь ласка, будемо перевіряти ваші документи”.
Нас же коли перевірили, ми вийшли з прикордонного пункту та нас відвезли на таксі в Ковель, що на Рівненщині. Там вже сестра разом з документами передала українську SIM-карту. Ми подзвонили волонтерам, і сказали, що ми вже скоро будемо вдома.
В Ковелі ми кілька годин посиділи, поїхали до Києва, а потім поїхали до сина у Черкаси. Там помилися пообідали і вже разом з дітьми ми поїхали туди, звідки поїхали ще 12 липня. І ось такою в нас була поїздка у Стряпівку тривалістю в 41 день.
Як зараз ваше здоров’я?
Ми дуже схудли. Весь мій одяг або ушивати або новий купувати. Ірина дуже схудла. Зараз від’їдаємося. Ноги набрякають. Але всі хвороби в нас від нервів. Близьких це теж торкнулося… Ми лише тиждень як вдома і зараз по лікарях будемо ходити.
Чи розповідали ви свою історію вже правоохоронцям?
Звісно. Ми спілкувалися з військовими, поділився своїми враженнями, тим, що бачив, і тими фактами. Сподіваюся, що щось корисне їм розповів. Ну і з поліцією спілкувалися. Родичі ж подали нас і машину в розшук. І ось ми спілкуємося з правоохоронцями, вони щось документували.
Але з машиною я вже морально розпрощався. Головне, що ми повернулися.
Зазначимо, завдяки опублікованому російськими пропагандистами відео, у редакції є зображення тих, хто тримав цивільних у полоні фермерів та забрав у них авто. Про ідентифікацію цих людей ми готуємо окремий матеріал.