Потрапили в полон, бо окупанти захотіли машину: історія фермерів з Донеччини, які змогли вибратись з окупації

У липні двоє фермерів з Бахмутського району вчергове поїхали у своє рідне село Стряпівку, щоб забрати худобу і речі. Під час поїздки Вадим та його племінниця Ірина потрапили у полон, бо в село зайшли окупанти. Повернутися додому їм вдалося лише через 41 день після тижнів “на підвалі”, кількох діб блукань окупованою територією та депортації в Росію. Детально — в інтерв’ю.

Раніше ми писали про Вадима Смолянінова та Ірину Чепуріну, які потрапили у полон у Стряпівці. Тоді їхні родичі дізналися про це з відео, яке опублікували у російському державному ЗМІ. Загарбники тоді звинувачували фермерів у коригуванні вогню по позиціях РФ та розвідці

Це інтерв’ю ми записали з одним з експолонених фермерів — Вадимом. Його історію ми розбили на кілька частин.

Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?

Між Соледаром та Володимирівкою є невеличке село Стряпівка. В нас там велике господарство. Коли я та моя сестра залишилися без роботи, ми стали цим займатися, ще з 2000 року. Спочатку думали, що буде дача, а виявилось що на цьому можна заробляти. 

В нас на фермі бізнес і робота в одному місці, не виходячи з двору. Ми вирощували птицю та іншу худобу. Торгували й оптом, і вроздріб. У нас за багато років сформувалося своє коло споживачів.

Коли 24 лютого Росія відкрито напала на Україну, ви одразу евакуювалися?

Ми були впевнені в перемозі української армії з самого початку, тому не робили різких рухів. Ми знали, що 8 років наші хлопці стоять на лінії розмежування, на той момент найближче до нас була східна околиця Попасної. Ми були впевнені, що до нас це не дотягнеться і хлопці встоять.

Ми жили звичайним життям, але “тримали руку на пульсі”: прислуховувалися, дивилися новини і завжди були в курсі подій. Та були впевнені, що все буде добре. Але наша впевненість зіграла з нами поганий жарт.

Десь в перших числах травня ми виїхали до сина в Бахмут, а потім через тиждень-два, коли Стряпівка увійшла в “сіру зону”, ми виїхали на Дніпропетровщину між Кривим Рогом та Дніпром.

Навіть після евакуації ви все одно приїжджали до Стряпівки. Скільки разів ви туди їздили та навіщо?

В нас господарство досить велике, тож просто взяти і все кинути важко. Це і свині, і птиця. Кинути цих тварин, позбавити їх життя — це важко. Це досить великі кошти… Шкода було з цим всім розпрощатися, адже досить важко цього досягали.

Сусід взявся допомагати нам, він годував та слідкував за господарством. Але коли й він звідти виїхав, то ми вирішили, що треба спробувати врятувати тварин та гроші. І десь 4 рази ми їздили вивозити птицю. Перша поїздка була, звісно, з нервами, але виявилося все відносно безпечно.

Останню поїздку запланували на  12 липня, бо там птиці залишилося, щоб на один раз забрати. І ось ця остання вилазка виявилася дійсно останньою.

Розкажіть, що сталося в цю поїздку?

12 липня ми з племінницею Іриною рано виїхали з Дніпропетровщини, їхати ж 6 годин. Нам треба було у справах в Бахмут заїхати, ми забрали пралку з квартири. Ми знали, що у Стряпівці зв’язок зникне, бо там його немає, і попередньо подзвонили родичам. Сказали, що з нами все добре, і зараз ми поїдемо в село і подзвонимо, як виїдемо. Ми ж знали, що зв’язку там не буде, не вперше їздили. До цього були 9 липня, і то була “сіра зона”, там не було ні військових, нікого. 

Ми поїхали через Соледар, і вже на виїзді, де проходить дорога Бахмут — Лисичанськ, де ніколи не було ані військових, ані блокпостів, вже стояли наші військові. Вони зупинили нас, спитали документи, подивилися. Один з військових подивився, що в Ірини прописка у Стряпівці. Я ніколи таких питань не ставив, але в цей раз спитав: “Все, ми можемо їхати?”, і він відповів: “Так”. Я перепитав і дивився йому в очі: “Все, ми поїхали?”, і він сказав: “Так, їдьте, звісно”. Я двічі перепитав.

Ми поїхали, та вже за 2 кілометри нас арештували проросійські сили.

Як сталося це затримання? Ви встигли доїхати додому?

Подвір’я нашого господарства на самому початку села. Ми під’їжджаємо, і я бачу біля наших воріт людей в камуфляжі. Я одразу якось не зрозумів. Я подумав: “О, наші тут”. А потім я бачу, а на них червоні стрічки, в кого прив’язані, в кого пришиті чи приклеєні.

Перші слова, які вони сказали — проїжджайте далі в глиб села, бо тут небезпечно, тут обстрілюють. Тобто вони потурбувалися, що ми можемо потрапити під обстріл. Але ми їм кажемо: “Навіщо нам туди, якщо ми ось приїхали до себе, ось наш будинок, ми сюди приїхали”. Але вони наполягали: “Ні, їдьте далі”. А навпроти нашого будинку бачимо, як оселя сусіда догорає. 

До нас в машину сів військовий, в нас одразу забрали телефони, документи усі, паспорти — все забрали. Я спочатку думав, що вони подивляться прописку і відпустять. Але події розгорталися.

Я був за кермом, поруч сидів один з військових, і ми поїхали у Володимирівку. Згодом почали питати нас, нащо ми приїхали, як ми проїхали, чому нас пропустили. Казали, що “ви, мабуть, розвідники чи коригувальники”. В нас в селі кілька людей залишалися, які могли підтвердити, хто ми такі. Ми на тих людей послалися. Далі був чоловік, який нас потім впізнав, сказав: “А, то люди зі Стряпівки, вони там живуть, птицею займаються”.

Ці військові спитали в нас: “Як ви думаєте, хто ми?”. Я ж відповів, що “напевно, росіяни”. Ну і вони сказали: “Ну майже росіяни, “ЛНР”. Ось так вони мені сказали.

Російські ЗМІ публікували відео, на якому бойовики т.з. “ЛНР” звітують про затриманих фермерів у Стряпівці. Родичі тоді впізнали вашу машину та речі на відео. Скажіть, вас затримували ті люди, які були на відео? Ви пам’ятаєте їхні імена чи позивні?

Так, це були вони. Оцей бородатий, я його ідентифікував, як “командира роти”. В нього позивний “Бумер”. А другий, як я зрозумів, був “командиром батальйону” з позивним “Стєкло”.

Насправді вони й стали причиною нашої подальшої історії. Їм сподобалася машина, сподобалося, що було в машині (дуже якісні пилосос та пралка) причіп на машині.

На відео окупанти також сказали: “Ферми вже давно немає, кури подохли, місцеві кажуть, що свиней вивезла українська армія”. Вони дійсно спілкувалися з жителями?

Я не думаю, що місцеві жителі могли сказати таке про нас або про наше господарство. Сенс місцевим жителям щось брехати про мене? Я прожив, пропрацював, людей не ображав. І сенс тим людям на мене наговорювати?  

Про те, що ви начебто “розвідники” та “коригувальники”, бойовики заявляли й на відео. Чому, на ваш погляд, вас вирішили в цьому звинуватити? Вам наводили якісь докази?

Я гадаю, що це було сказано, щоб виправдати свої дії. Їхня жадібність, їхнє бажання “підзаробити” вплинули на нашу долю. Але я одразу зрозумів, що оцим “Бумером” було прийняте рішення нас затримати заради машини. Це я вже зрозумів потім, коли почав аналізувати наші розмови, акценти, що “залиш ключі в машині”.

А це відео взагалі знімали у Стряпівці?

Я не знаю де це. Я нічого впізнаваного на відео не знайшов. Навряд це у Стряпівці було.

Розкажіть, що було далі після того, як вас затримали у Стряпівці.

Коли на тебе направлена зброя, то вже не час для дискусії. Тож я їхні слова сприймав як команди. І по-іншому не міг нічого. Отой “Бумер” з нами поспілкувався, і нас відправили у підвал приватного дому. Першу ніч ми провели у підвалі у Володимирівці.

Вже вранці приїхали “Стєкло” з “Бумером”. Вони поговорили зі мною, з Іриною. І тоді “Бумер” сказав “Стєклу”, мовляв, “нам треба з тобою оглянути машину”. І ось коли вони пішли, тоді, мабуть, вже остаточно ухвалили рішення. 

Потім “Стєкло” посадив нас у машину й відвіз до клубу села Володимирівка. Там в клубі у підвалі в них був штаб батальйону, мабуть. Адже я помітив рух військових та чув щось, про що говорили.

Вже там ми зустрілися з російськими військовими. Один з них сам представився, сказав, що з далекого сходу. Курсанти були російські. “ЛНРівці” були. 

Про що окупанти говорили в тому штабі, пам’ятаєте?

Вони розповідали, що те, що відбувається — це “громадянська війна”. На їхню думку, “Україна приречена”. Я слухав, але я ж знаю зовсім інше.

Ось вас привезли до клубу, що було далі?

Вже 13 липня ввечері нас “Стекло” разом зі своїм, мабуть, заступником, посадили в машину й повезли нас у Первомайськ. Дорогою ми їхали через Попасну, і вони показували місто. Цікаво ще, що понад дорогою у Володимирівці лежали кілька холодильників навпроти дворів — з двору винесли, але ще не завантажили або вже нікуди було вантажити. 

У Попасній ми не побачили жодного вцілілого будинку. І вони запевняли, що “ось, дивіться, що зробила Україна”. Ну знову ж, це не місце для дискусії було. Хотілося б відповісти: “Якби Росія не прийшла, то нічого цього не було б”.

Ось нас привезли у Первомайськ, у якийсь клуб, у підвал нас завели, і ми там ще добу провели. Вже наступного дня ми зустріли ще одного військового, якого й людиною назвати складно. Він або ФСБшник, або “МДБшник”. Хтось із цих структур. Уявіть, чоловік везе на задньому сидінні людей з мішками на голові, і там само на задньому сидінні встановлене крісло для дитини. Тобто в одній машині він, мабуть, возить свою дитину у дитсадок, і в цій самій машині возить полонених, долю яких сам вирішує.

Цей військовий зайшов до нас у підвал, питав, що ми робили у Стряпівці. Дуже Ірину налякав, мовляв, “якщо не будеш говорити, ми дівчину до чеченців відвеземо, там згвалтують, і там залишиться. А тебе до найближчої лісопосадки відвеземо”. 

Ірина тоді знепритомніла, я дуже злякався. В неї ще з народження проблеми із судинною системою, і їй хвилюватися не можна. В мене на очах її обличчя стає зеленого кольору, і вона сповзає. Я б’ю її по щоках, прошу, щоб покликали лікаря. А вони стояли та нічого не робили.

Цей чоловік бив вас?

Нам надягнули маски, і він пройшовся кулаками по мені. І тоді вперше у своєму житті я проїхався у багажнику автомобіля. Мені зв’язали руки. Ірину в салон посадили, а мене у багажник. Я не бачив, тож марку машини оцінити не зміг. Але, мабуть, саме та машина, де дитяче крісло стояло. Це було 14 липня. Нас привезли тоді в Алчевськ у комендатуру.

Як ви дізналися, що це комендатура?

Маски нам зняли вже у камері. Там нам сказали, що ми у комендатурі. Там були 4 цивільних, кажуть, що за пияцтво їх привезли. А потім туди військових почали тягнути. Хто п’яний, хто дезертир. Там були дагестанці, росіяни, самі “ЛНРівці”. Один з росіян кричав: “Я тульський десантник, я Володимирівку звільняв”. Воно мені так врізалося у пам’ять. Від кого він звільняв?

Десь 18 липня до нас у камеру завели дезертира “ЛНРівського”. Одного дня зайшли “працівники” комендатури, вивели цього дезертира, одягають на голову маску, кайдани, і через стінку ми чули, як його били, розпитували. Ірина плакала, бо ми не знали, що на нас очікує. Дезертира потім привели, і він на одну ногу ледь стояв, бо, мабуть, били по одному місцю.

А потім мені маску на голову надягнули, вивели й почали розпитувати, хто я, що я. Мене не били і казали, що “ми з вами так спілкуємося, бо ви старший за нас”.

А цей дезертир говорив, чому він не захотів служити?

Денис, так його звали, не назвав конкретну причину. Розповів, що поїхав до матері додому і не повернувся у частину. Так кілька місяців ховався. Але ось, затримали.

Комендатура — це ж структура для контролю військових. Вам сказали, чого вас туди відвезли?

Можливості з кимось спілкуватися в нас не було. Були “працівники” комендатури. Я з ними говорив, питав, коли наша доля вирішиться. У відповідь — “Не знаємо, це не до нас запитання”. Вони й самі дивувалися, чого нас тут тримають.

Куди вас далі відправили?

Ми десь тиждень були у комендатурі, а потім нас відвезли до якоїсь казарми, де нас помістили у кімнату для зброї. Першими питаннями, які нам поставили, були: “Як ви почуваєтеся? Може, вам ліки потрібні? Ви сьогодні вечеряли?”. Ось на побутовому рівні, такі, що нечасто зустрічаються. Там бували такі моменти, що військові ходили в магазин, морозиво собі купляли, і нам купували. Але як тільки починається тема про війну, про Україну, то одразу бачиш ворога, люди одразу мінялися.

Нам там в казармі дали можливість помитися в душі, попрати свої речі у пральній машинці. 

Коли вам дали подзвонити родичам?

Це було вже після комендатури, коли нас перевели в казарму в Алчевську під приводом “тут небезпечно та очікується обстріл”. Там нам дали чергові подзвонити через Viber додому.

Слухавку взяла моя сестра Галина. Були сльози. Я віддав Ірині слухавку, адже хоч я і чоловік, але в мене голос тремтів. Міцнішою виявилася Ірочка. Тільки вона не плакала. Вони нічого не знали про нас, і їм достатньо було почути, що ми живі. Та й тим, хто дав нам подзвонити, могло щось загрожувати, бо за уставом не можна їм цього робити. Тому розмова тривала десь хвилини дві. Я сказав родичам, що “все буде добре, ми в безпеці, нас годують, треба почекати”.

І от коли нам дали можливість подзвонити додому, в нас така ейфорія була, настільки настрій піднявся, що нам захотілося приємно якось зробити тим, хто нам дав подзвонити. Я ж і кажу “я вам зараз дещо розкажу”. І я починаю розповідати їм, що таке “Рамштайн”, що це коаліція проти Росії, що наші хлопці у Британії навчаються. І ось я їм розповідаю, і вони на мене такі дивляться й кажуть: “Іванович, ти хочеш сказати, що Росія програє?”, і засміялися. 

І ось вони таку інформацію сортують і не приймають, не беруть її до уваги, бо вона не вкладається їм в розум. 

Чи не боялися доносити до окупантів правду?

Я дуже злякався. Я був у такій ейфорії, що нам дали можливість подзвонити, і я захотів їм розкрити очі. Але потім я закрився і ні з ким не спілкувався на ці теми. Я вже потім зрозумів, що ледь собі та Ірині не нашкодив. 

Як загалом з вами поводилися, коли ви були у цих “підвалах”?

Насправді, не враховуючи того чоловіка, дуже лояльно поводилися з нами. Щоправда, не завжди зі мною на “ви” спілкувалися. Нас не ображали, не принижували, не били. Вранці ще у Володимирівці нам чай запропонували, але в нас апетиту не було. Вже у підвалі у клубі місцевому “Стєкло” дав команду нам борщу насипати. В туалет можна було сходити.

Коли вас відпустили?

Ми десь 3-4 дні пробули у казармі тій. Той чоловік, що дав нам подзвонити, прийшов до нас і сказав: “Ось вам маски, вдягайте, за вами вже їдуть”. Я попросив його, щоб він відправив СМС-ку родичам нашим, що почекайте ще трішки, все буде добре.

Коли за нами приїхали, то по голосу і поведінці я зрозумів, що мене веде той чоловік, що мене вдарив до цього у Первомайську, і в машині якого я їхав у багажнику. Він вів мене, намагався все зробити так, щоб я то посковзнувся і на сходах впав, то вдарився об двері. Він посадив мене на заднє сидіння машини, й тоді я ліктем відчув дитяче крісло.

Відносно довго їхали, грала музика, інколи навіть українською мовою. Коли ми приїхали, першою вийшла Іра, потім я, нас поставили на коліна. Мене той чоловік побив знову, по обличчю бив. Руки позаду були зв’язані будівельними стяжками.  Нам сказали “рахуйте до 100”, і ми почули, що машина поїхала.

***

Вже незабаром вийде друга частина інтерв’ю з Вадимом, який разом з племінницею опинився у полоні окупантів. Фермер розповість, як вони без документів пройшли десятки кілометрів окупованою територією, як вдруге потрапили у полон, та як змогли уникнути депортації в Росію та повернутися додому. Матеріал вийде на сайті Вільного радіо в розділі Новини та Інтерв’ю.