У часи Другої світової війни на Донеччині діяли загони партизанів. Вони своїм прикладом доводили, що воювати можна не лише на передовій, а й залишаючись непоміченим. А неподалік від Бахмута існувала підпільна організація, заснована дітьми – Каровська спілка піонерів. 12 каровців чим могли допомагали партизанам. Що саме вони робили? Як склалося їхнє життя після війни? Чи змогли б нинішні діти організувати таку ж спілку? Про це ми розпитали в останньої з каровців – Олени Пилипівни Чернишової (Нікуліної).
Де Ви жили, коли почалася війна?
Я народилася й весь час жила у селі Покровському. Воно було велике, 12 кілометрів. А тоді нас роз’єднали, і я потрапила в село Бахмутське, тут зробили сільраду. Під час війни тут жила, і після війни, і зараз тут живу, у батьківській хаті.
Як Ви пригадуєте початок війни? Як дізналися про неї?
Як і всі, по радіо передавали. 1939 року мені 9 років було, школяркою я була. А в 1942 році вже заступили німці до нас, в наше село Покровське.
Хтось із Вашої сім’ї воював?
Ну а як же. Брат мій загинув, безвісно зник. 1920 року народження, молодий хлопець був, забрали 11 червня, а 22 — війна. Загинув мій брат, нема. Я одна.
У селі Покровському в 1942 році діяла “Каровська спілка піонерів”, що це за організація?
Вася Носаков писав повість, і в одного з героїв там було прізвище Каров. Звідти й назва “Каровська спілка піонерів”. Ми працювали підпільно, були пов’язані з партизанським загоном. Збирали зброю, передавали їм, відомості про розташування німців передавали, розклеювали листівки, різали німецькі дроти, зв’язок їхній.
Збиралися у Васі Носакова вдома, ніхто з сусідів не помічав. Вони просто думали, що ми там збираємось гуляти – молодь, дітвора. А ми потайки рили печеру. Там був такий ярок, весь зарослий терником, а поряд протікала річка, німці коней в ній купали. А ми печеру рили, відрами тягали глину.
Під час війни у нас староста був на вулиці. Коли дівчат забирали у Німеччину, він повідомляв про це своєму онуку, Володі Моруженку (він теж був у нашій спілці). Каже йому: “Володя, сьогодні вночі буде облава, будуть дівчат забирати у Німеччину”. І ми ходили по всіх хатах і казали дівчатам ховатися. У печері їх і ховали. Двох поранених солдатів теж там рятували. Знайшли їх у посадці, забрали, рани їм перев’язували, годували.
Ви вступили до спілки першою з дівчат. Скільки Вам тоді було років?
Ще й 12 не було мені, а може й було. Я була найменшою, я 1930 року, інші дівчата були старші за мене. Надя Гордієнко, Оля Циганкова та Ніна Погребняк були 1929 року, а Варя Ковальова 1927 року. Дівчат було 5, а хлопців 7, разом виходить 12.
Партизанська діяльність – це постійний ризик бути викритим. У вашій спілці траплялись такі ситуації? Розкажіть про них.
Якось у нас закінчився папір для листівок, мені тоді було 12 років. Толя Ковальов жив в Артемівську, і треба було комусь піти туди. А поряд німці навкруги були. Обрали мене, бо я була найменша, і я пішки 12 кілометрів грейдерною дорогою йшла. Доходжу до яру, дивлюся – обоз німецький їде. Один з німців підійшов до мене й питає німецькою куди я йду. А я кажу: “До бабусі в місто”. Ми одне одного не зрозуміли – він до мене своєю мовою, я до нього своєю. Він вихопив у мене з рук вузлик зі шматочком хліба й сала – це навмисне мені зав’язали. Німець подивився, кинув мені сало, і я пішла.
Якби теперішні люди були в ті часи, нас би не було. А тоді були люди… Всі бачили, що ми ходили. А коли вже все викрили, до нас стали приїздити і з Москви, і з Києва, і з Донецька, і з інших областей. Бувало, як приїдуть автобуси, не перелічити. Стільки кореспондентів було.
А у 1946 році на стадіоні в Донецьку був піонерський зліт, і нас там нагороджували першою медаллю “Партизану Вітчизняної війни” І ступеня.
Страшно було партизанити?
Тоді не страшно було, а згодом страшно. Повісили б нас і все. А коли вони вішали людину, то не знімали місяць і більше. В місті вішали біля пам’ятника Артему, і цілий місяць вони там гойдалися. Вітер їх хитав, крутив. У нас в селі один хлопець вкрав цигарку в німців, і його повісили просто надворі. І ще місяць не давали його знімати або навіть підходити. Цілий місяць висів перед очима в матері.
Як склалося життя інших каровців?
П’ятеро загинули, а двоє залишились. Один безвісно зник, Боря Метельов, його в армію забрали раніше, він 1926 року. Так він і не повернувся. А Прокопенко Толя повернувся. А ті всі п’ятеро – Моруженко, Лагерь, Погребняк, Циганенко й Носаков – усі загинули.
Дівчата всі теж вже померли. Немає нікого, ні хлопців, ні дівчат, одна я залишилась.
Чим Ви займалися після того, як Покровське звільнили?
Я з 15 років пішла у колгосп, бо нема на що було жити. У матері була вада серця, а батько інвалід ІІ групи. І я пішла у ланку полоти зі старшими, з іншими матерями, сестрами. Спочатку з конем пололи, а потім ми під палючим сонцем тяпкували бур’яни. Працювали за трудодень, а як будеш менше працювати – судитимуть. А в кінці року за той трудодень давали 20 копійок і пів кілограма зерна. Зараз кажуть: “Ой, як бідно живемо”. Як підеш у школу, коли запросять – не надивишся на тих дітей, як вони вдягнені. А як ми ходили? В чуваляних (з грубого матеріалу, схожого на мішковину, – ред.) спідницях. Чувал тонкий, мама пофарбувала чорною фарбою, спідницю пошила – і ходиш. Така біднота була, нічого ніде не було.
Село, де Ви жили, сильно постраждало від бойових дій?
А як же воно не страждало, коли німці спалили всі склади з пшеницею. Як же люди не страждали.
Довго його потім відбудовували?
Довго відбудовували, колгоспи будувати почали. Німці ж спалили вітряки, склади, перед війною вивезли всю скотину. А потім люди знов почали будувати сараї, організовувати колгоспи. По 5-10 корів і коней розводили. А спочатку були воли, коровами орали, сіяли вручну. Хіба так, як зараз? Ні, не так. На своїх городах сіяли вручну пшеницю, серпами жали, ціпами молотили, на млинку своєму крутили. Так і жили.
Ви відчували, що Ваше дитинство забрала війна?
Звісно, відчувала. А як пройшло наше дитинство? У холоді, в голоді, в нужді. Ляжеш, почнеш думати як пройшла молодість… Бувало, треба взимку піти в поле, наламати соняшників, щоб піч розтопити. Мамині черевики надягаєш і йдеш. Підошва відстає, прямуєш по багнюці.
Як Ви вважаєте, нинішні діти могли б самотужки організувати таку ж спілку?
Ні! Зараз діти нікудишні. Є й хороші, але більшість погані. Які з них організатори? Сиджу на лавці, а повз ідуть шестеро школярів, другий чи третій клас. Йдуть і лаються матом, як дорослі чоловіки. Я їм кажу: “Ви ж ще школярі, хіба ж можна?” А вони мене на три літери послали. І сиджу тоді, як обпльована. Ні-ні-ні, з тих дітей нічого підпільного не вийде.
А як Ви виховували Ваших дітей?
У мене діти хороші, я своїх дітей виховала добре, вивчила. Одна інститут закінчила, інша технікум. Я ніколи до школи через зауваження не ходила. Навпаки, як зустріну директора школи чи керівника класу, мені дякували за моїх дітей. І в них діти такі ж. Я не хвалю, а кажу правду.
У Вас є ордени та медалі. Розкажіть про них.
Я їх всі навіть перелічити не зможу, у мене одних медалей штук 12. Є в мене медаль “Партизану Вітчизняної війни” І ступеня, а ця медаль видається не всім партизанам. Рідко вона видається.
Ви сприймаєте те, що зараз відбувається на Донбасі, як війну?
Звісно, війна, а що ж це? Мирних жителів б’ють, розбивають усе. Справжня війна. Мене зараз як приїжджають провідувати, запитують: “Олено Пилипівно, а Ви думали, що доживете до війни на Донбасі?” Ні, не думала. Було мирно, заміж повиходили, діти народилися, радість. Онуки, правнуки. А тепер що це? Війна.
Як ви ставитеся до декомунізації, яка зараз триває в Україні?
Вулиця, де я живу, раніше називалася вулицею Піонерської слави. А зараз перейменували на вулицю Дружби. І я, звичайно, проти. Зараз у Бахмуті, коли звертаєшся до деяких організацій, скажеш їм “вулиця Дружби”, вони питають: “Це колишня Піонерської слави?” Відповідаю: “Так”. “Ну це ми знаємо”. Нащо їх перейменовувати було? Ну й хай перейменовують. Вони ж молода влада, хай що хочуть, те й роблять.
Для Вас 9 травня це більше свято чи день пам’яті?
День пам’яті загиблих і друзів. У нас хіба святкують День Перемоги? Ні. Для мене це образа. Стільки загинуло народу, залишилися живі, нема нікому ніякої пам’яті. Сумку принесуть з крупою, хіба це пам’ять? Все одно ми святкуємо цей день. Святкуємо і плачемо. Шкода, звичайно. Скільки молодих хлопців загинуло, ніхто не повернувся. По двоє, по троє з дому забирали, і ніхто не повернувся. З нашої вулиці чоловік 40 молоді загинуло.
Вам хотілося б, щоб у цей день проходив масштабний парад військової техніки?
Хай виходить той парад, головне, щоб війни не було.
Зараз деякі люди використовують фразу “Можемо повторити”. Що б Ви сказали таким людям?
А щоб я їм сказала? Вони б і не пішли туди. Тільки язиком тріпають. Не знають вони, що це таке, вони не бачили смаленого вовка. Війна – це страшна річ. Це голодовка, нещастя, ненависть. Хай війна не вертається, щоб не бачити те, що бачили ми дітьми.