У часи Другої світової війни на Донеччині діяли загони партизанів. Вони своїм прикладом доводили, що воювати можна не лише на передовій, а й залишаючись непоміченим. А неподалік від Бахмута існувала підпільна організація, заснована дітьми – Каровська спілка піонерів. 12 каровців чим могли допомагали партизанам. Що саме вони робили? Як склалося їхнє життя після війни? Чи змогли б нинішні діти організувати таку ж спілку? Про це ми розпитали в останньої з каровців – Олени Пилипівни Чернишової (Нікуліної).
Де Ви жили, коли почалася війна?
Я народилася й весь час жила у селі Покровському. Воно було велике, 12 кілометрів. А тоді нас роз’єднали, і я потрапила в село Бахмутське, тут зробили сільраду. Під час війни тут жила, і після війни, і зараз тут живу, у батьківській хаті.
Як Ви пригадуєте початок війни? Як дізналися про неї?
Як і всі, по радіо передавали. 1939 року мені 9 років було, школяркою я була. А в 1942 році вже заступили німці до нас, в наше село Покровське.
Хтось із Вашої сім’ї воював?
Ну а як же. Брат мій загинув, безвісно зник. 1920 року народження, молодий хлопець був, забрали 11 червня, а 22 — війна. Загинув мій брат, нема. Я одна.
У селі Покровському в 1942 році діяла “Каровська спілка піонерів”, що це за організація?
Вася Носаков писав повість, і в одного з героїв там було прізвище Каров. Звідти й назва “Каровська спілка піонерів”. Ми працювали підпільно, були пов’язані з партизанським загоном. Збирали зброю, передавали їм, відомості про розташування німців передавали, розклеювали листівки, різали німецькі дроти, зв’язок їхній.
Збиралися у Васі Носакова вдома, ніхто з сусідів не помічав. Вони просто думали, що ми там збираємось гуляти – молодь, дітвора. А ми потайки рили печеру. Там був такий ярок, весь зарослий терником, а поряд протікала річка, німці коней в ній купали. А ми печеру рили, відрами тягали глину.
Під час війни у нас староста був на вулиці. Коли дівчат забирали у Німеччину, він повідомляв про це своєму онуку, Володі Моруженку (він теж був у нашій спілці). Каже йому: “Володя, сьогодні вночі буде облава, будуть дівчат забирати у Німеччину”. І ми ходили по всіх хатах і казали дівчатам ховатися. У печері їх і ховали. Двох поранених солдатів теж там рятували. Знайшли їх у посадці, забрали, рани їм перев’язували, годували.
Ви вступили до спілки першою з дівчат. Скільки Вам тоді було років?
Ще й 12 не було мені, а може й було. Я була найменшою, я 1930 року, інші дівчата були старші за мене. Надя Гордієнко, Оля Циганкова та Ніна Погребняк були 1929 року, а Варя Ковальова 1927 року. Дівчат було 5, а хлопців 7, разом виходить 12.
Партизанська діяльність – це постійний ризик бути викритим. У вашій спілці траплялись такі ситуації? Розкажіть про них.
Якось у нас закінчився папір для листівок, мені тоді було 12 років. Толя Ковальов жив в Артемівську, і треба було комусь піти туди. А поряд німці навкруги були. Обрали мене, бо я була найменша, і я пішки 12 кілометрів грейдерною дорогою йшла. Доходжу до яру, дивлюся – обоз німецький їде. Один з німців підійшов до мене й питає німецькою куди я йду. А я кажу: “До бабусі в місто”. Ми одне одного не зрозуміли – він до мене своєю мовою, я до нього своєю. Він вихопив у мене з рук вузлик зі шматочком хліба й сала – це навмисне мені зав’язали. Німець подивився, кинув мені сало, і я пішла.
Якби теперішні люди були в ті часи, нас би не було. А тоді були люди… Всі бачили, що ми ходили. А коли вже все викрили, до нас стали приїздити і з Москви, і з Києва, і з Донецька, і з інших областей. Бувало, як приїдуть автобуси, не перелічити. Стільки кореспондентів було.
А у 1946 році на стадіоні в Донецьку був піонерський зліт, і нас там нагороджували першою медаллю “Партизану Вітчизняної війни” І ступеня.
Страшно було партизанити?
Тоді не страшно було, а згодом страшно. Повісили б нас і все. А коли вони вішали людину, то не знімали місяць і більше. В місті вішали біля пам’ятника Артему, і цілий місяць вони там гойдалися. Вітер їх хитав, крутив. У нас в селі один хлопець вкрав цигарку в німців, і його повісили просто надворі. І ще місяць не давали його знімати або навіть підходити. Цілий місяць висів перед очима в матері.
Як склалося життя інших каровців?
П’ятеро загинули, а двоє залишились. Один безвісно зник, Боря Метельов, його в армію забрали раніше, він 1926 року. Так він і не повернувся. А Прокопенко Толя повернувся. А ті всі п’ятеро – Моруженко, Лагерь, Погребняк, Циганенко й Носаков – усі загинули.
Дівчата всі теж вже померли. Немає нікого, ні хлопців, ні дівчат, одна я залишилась.
Чим Ви займалися після того, як Покровське звільнили?
Я з 15 років пішла у колгосп, бо нема на що було жити. У матері була вада серця, а батько інвалід ІІ групи. І я пішла у ланку полоти зі старшими, з іншими матерями, сестрами. Спочатку з конем пололи, а потім ми під палючим сонцем тяпкували бур’яни. Працювали за трудодень, а як будеш менше працювати – судитимуть. А в кінці року за той трудодень давали 20 копійок і пів кілограма зерна. Зараз кажуть: “Ой, як бідно живемо”. Як підеш у школу, коли запросять – не надивишся на тих дітей, як вони вдягнені. А як ми ходили? В чуваляних (з грубого матеріалу, схожого на мішковину, – ред.) спідницях. Чувал тонкий, мама пофарбувала чорною фарбою, спідницю пошила – і ходиш. Така біднота була, нічого ніде не було.
Село, де Ви жили, сильно постраждало від бойових дій?
А як же воно не страждало, коли німці спалили всі склади з пшеницею. Як же люди не страждали.
Довго його потім відбудовували?
Довго відбудовували, колгоспи будувати почали. Німці ж спалили вітряки, склади, перед війною вивезли всю скотину. А потім люди знов почали будувати сараї, організовувати колгоспи. По 5-10 корів і коней розводили. А спочатку були воли, коровами орали, сіяли вручну. Хіба так, як зараз? Ні, не так. На своїх городах сіяли вручну пшеницю, серпами жали, ціпами молотили, на млинку своєму крутили. Так і жили.
Ви відчували, що Ваше дитинство забрала війна?
Звісно, відчувала. А як пройшло наше дитинство? У холоді, в голоді, в нужді. Ляжеш, почнеш думати як пройшла молодість… Бувало, треба взимку піти в поле, наламати соняшників, щоб піч розтопити. Мамині черевики надягаєш і йдеш. Підошва відстає, прямуєш по багнюці.
Як Ви вважаєте, нинішні діти могли б самотужки організувати таку ж спілку?
Ні! Зараз діти нікудишні. Є й хороші, але більшість погані. Які з них організатори? Сиджу на лавці, а повз ідуть шестеро школярів, другий чи третій клас. Йдуть і лаються матом, як дорослі чоловіки. Я їм кажу: “Ви ж ще школярі, хіба ж можна?” А вони мене на три літери послали. І сиджу тоді, як обпльована. Ні-ні-ні, з тих дітей нічого підпільного не вийде.
А як Ви виховували Ваших дітей?
У мене діти хороші, я своїх дітей виховала добре, вивчила. Одна інститут закінчила, інша технікум. Я ніколи до школи через зауваження не ходила. Навпаки, як зустріну директора школи чи керівника класу, мені дякували за моїх дітей. І в них діти такі ж. Я не хвалю, а кажу правду.
У Вас є ордени та медалі. Розкажіть про них.
Я їх всі навіть перелічити не зможу, у мене одних медалей штук 12. Є в мене медаль “Партизану Вітчизняної війни” І ступеня, а ця медаль видається не всім партизанам. Рідко вона видається.
Ви сприймаєте те, що зараз відбувається на Донбасі, як війну?
Звісно, війна, а що ж це? Мирних жителів б’ють, розбивають усе. Справжня війна. Мене зараз як приїжджають провідувати, запитують: “Олено Пилипівно, а Ви думали, що доживете до війни на Донбасі?” Ні, не думала. Було мирно, заміж повиходили, діти народилися, радість. Онуки, правнуки. А тепер що це? Війна.
Як ви ставитеся до декомунізації, яка зараз триває в Україні?
Вулиця, де я живу, раніше називалася вулицею Піонерської слави. А зараз перейменували на вулицю Дружби. І я, звичайно, проти. Зараз у Бахмуті, коли звертаєшся до деяких організацій, скажеш їм “вулиця Дружби”, вони питають: “Це колишня Піонерської слави?” Відповідаю: “Так”. “Ну це ми знаємо”. Нащо їх перейменовувати було? Ну й хай перейменовують. Вони ж молода влада, хай що хочуть, те й роблять.
Для Вас 9 травня це більше свято чи день пам’яті?
День пам’яті загиблих і друзів. У нас хіба святкують День Перемоги? Ні. Для мене це образа. Стільки загинуло народу, залишилися живі, нема нікому ніякої пам’яті. Сумку принесуть з крупою, хіба це пам’ять? Все одно ми святкуємо цей день. Святкуємо і плачемо. Шкода, звичайно. Скільки молодих хлопців загинуло, ніхто не повернувся. По двоє, по троє з дому забирали, і ніхто не повернувся. З нашої вулиці чоловік 40 молоді загинуло.
Вам хотілося б, щоб у цей день проходив масштабний парад військової техніки?
Хай виходить той парад, головне, щоб війни не було.
Зараз деякі люди використовують фразу “Можемо повторити”. Що б Ви сказали таким людям?
А щоб я їм сказала? Вони б і не пішли туди. Тільки язиком тріпають. Не знають вони, що це таке, вони не бачили смаленого вовка. Війна – це страшна річ. Це голодовка, нещастя, ненависть. Хай війна не вертається, щоб не бачити те, що бачили ми дітьми.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.