Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щоденні спроби видавати світло і тепло під обстрілами російської армії, втрати близьких, пошкоджені домівки — все це реалії життя багатьох працівників Курахівської ТЕС, яка нині окупована. Стрічка про працівників цієї теплоелектростанції стала документальним свідченням життя Донеччини за кілька кілометрів до фронту. В центрі історії — не лише вибухи й пошкоджене обладнання, а й особисті втрати, вимушені евакуації та долі людей, чиє життя розділила війна.
Журналісти Вільного Радіо відвідали кінопоказ фільму “Останній Прометей Донбасу” та поспілкувалися з режисером стрічки.
“Так, це фільм про конкретних людей і конкретну станцію в конкретному місті Донеччини. Але вздовж лінії фронту є інші обʼєкти, інші міста. Їх так само обстрілюють, вони так само зникають, стираються. І за цими обʼєктами й містами — тисячі історій людей. З їхнім болем, відчаєм, прийняттям, боротьбою”, — описує стрічку у розмові з журналістами Вільного Радіо режисер Антон Штука після чергового спецпоказу у кінотеатрі “Жовтень” у Києві.
Водночас, наголошує режисер, для нього було важливо зняти фільм саме про обʼєкт на території Донеччини.
“У форматі документальної розповіді я хотів говорити саме про цей регіон. Після 2014 року я бував [на Донеччині] кілька разів, а вже після початку повномасштабної війни як журналіст і документаліст з міжнародними колегами їздив частіше. Тому через роботу я хотів дослідити для себе та розповісти глядачам історії людей з Донеччини. Про ці території ми говоримо часто, але важливо чути їхніх мешканців”, — переконує Антон Штука.
“Труби димлять — будуть «прильоти»”, — говорить у фільмі одна з працівниць Курахівської теплоелектростанції.
І, справді, однією з ключових тем фільму стала складна моральна дилема, перед якою щодня опинялися працівники Курахівської ТЕС. Кожен запуск станції означав не лише повернення світла для тисяч людей, а й майже гарантований обстріл. Дим із труб слугував орієнтиром для окупантів, і енергетики це добре усвідомлювали.
Перед ними поставав вибір: відновлювати роботу й забезпечувати електроенергією чи зберігати життя та уникати нових руйнувань. Саме навколо цього протиріччя знімальна команда будувала першу, зимову частину стрічки — найнапруженішу за атмосферою.
Обстріли у фільмі були щоденною реальністю станції. Знімальна група працювала в умовах постійної загрози, однак свідомо фіксувала ці моменти, розуміючи їхню документальну цінність. Камера залишається поруч із героями — під час вибухів, у тиші між обстрілами, на обличчях людей, які продовжують роботу попри небезпеку.
Але команда фільму не концентрувалась лише на одному аспекті історії — у стрічку заклали кілька смислових рівнів. Окрім буднів Курахівської ТЕС за кілька кілометрів від фронту, автори додали кадри кінця 1940-х — початку 1950-х. Тому паралельно у фільмі звучать роздуми про знищення Донеччини та парадокс війни: регіон, який після Другої світової відбудовували цілими поколіннями, сьогодні руйнують нащадки тих самих людей.
Окрема тема — рішення людей, які залишаються під загрозою обстрілів і смерті, які виїжджають в інші регіони України або обирають життя за кордоном.
У перервах між обстрілами енергетики Курахівської ТЕС розповідали знімальній групі жарти, готували їсти, разом ховалися в укриттях і ділилися розповідями про своє особисте життя, які стали ще одним виміром фільму.
Один із центральних персонажів фільму на початку повномасштабного вторгнення був із родиною за кордоном. Однак вирішив повернутися до Курахового — міста, де пропрацював більшу частину життя. Після окупації та зупинки ТЕС чоловік залишився без роботи й без дому, перевівся на іншу станцію. Згодом розпався і його шлюб — дружина не підтримала рішення повернутися в Україну та подала на розлучення.
В останній сцені фільму саме цей герой сидить на лавці в центрі міста. На тлі – кінотеатр “Прометей” із барельєфом, де людям дарують вогонь. Режисер під час показу переконує глядачів, що це сталося випадково, хоча кадр і виглядає як постановочний.
Сьогодні Курахівська ТЕС під окупацією, російські війська захопили її у листопаді 2024 року. Хтось з енергетиків залишився в окупованому місті. Серед них — один із героїв фільму, син якого загинув під час обстрілу станції. Чоловік не зміг залишити могилу сина. Частина працівників перевелися за спеціальністю в південні та західні регіони. Важливе обладнання теж продовжує працювати тепер вже на інших українських станціях.
Світова прем’єра “Останнього Прометея Донбасу” відбулася на міжнародному кінофестивалі в Котбусі. Це один із ключових майданчиків для кіно з Центральної та Східної Європи. Показ документальної стрічки в кінотеатрах України стартував 26 лютого.
Раніше ми розповідали, що міська рада Соледара планує створити фільм про місто. Для цього збирають архівні фото та відео. Переселенців з громади запрошують поділитись матеріалами для майбутньої стрічки.