10 років майбутня поетеса та громадська діячка Галина Гордасевич із Тернопільщини мала провести у таборах. Таке “покарання” за радянських часів 16-річна дівчина отримала за листівку та декілька слів у вірші. Отримавши амністію, Галина зареклася більше не писати. Через що вона порушила цю обіцянку, як минули 35 років життя на Донеччині та яку поезію Гордасевич вважають феміністичною — розповідаємо далі.
Дізнатися більше про поетесу Вільному радіо допомогла кандидатка історичних наук, доцентка кафедри вітчизняної та зарубіжної історії Горлівського інституту іноземних мов ДВНЗ “Донбаський державний педагогічний університет” Юлія Стуканова.
Галина Гордасевич народилася 31 березня 1935 року на Тернопільщині у родині священника та політв’язня Леоніда Гордасевича. Її батька радянський режим ув’язнив до 10 років за відмову порушувати таємницю сповіді. Поки він відбував термін, Галина, її мати та сестра бідували.
Після школи майбутня поетеса навчалася в Острозькому та Костопільському педучилищах. Та згодом на неї звернули увагу радянські спецслужби.
“Коли Галина Гордасевич вступала до педучилища, вона приховала, що її батько священник і відбуває покарання. Як вона згадує, коли про цей факт стало відомо, її не виключили з педучилища, однак, як вона усвідомила пізніше, організували стеження. А оскільки вона була зовсім сама, то часом потрапляла у дещо підозрілі, для зовнішнього ока, ситуації: то добиралася на канікули до матері, а квиток брала до іншого міста (оскільки не мала достатньо коштів на потрібний квиток), то годинами гуляла у лісі наодинці… Все це посіяло у працівників спецслужб підозри, що вона зв’язкова ОУН”, — каже Юлія Стуканова.
У 1952-му 16-річну Галину Гордасевич арештували, звинувативши у крадіжці, якої не було. Під час обшуку в неї знайшли щоденники та вірші.
“У віршах був рядочок про те, що вона любить життя і не знає, що її чекає в майбутньому. Слідчий причепився до цього рядка, перекрутивши його зміст. Мовляв, як це ви не знаєте, що вас чекає в майбутньому, якщо всі знають, що чекає комунізм. Доказів її причетності до ОУНівського руху не існувало. Сама Галина вважала, що працівники міліції боялися відпустити її після того, як впродовж кількох років витрачалися кошти на стеження. Зрозуміло, що в часи сталінізму фабрикація звинувачень у політичних злочинах була повсякчасною практикою”, — говорить історикиня.
“Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі”, — ось рядок, за який засудили Галину Гордасевич.
У зв’язках із підпіллям Галину Гордасевич не звинуватили, натомість винесли інший вирок — десять років таборів — “за складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів”.
“Як говорить сама Гордасевич, 10 років у ті часи був “дитячий” строк. Відбувала покарання у таборі неподалік Чернігова. Коли стала повнолітньою, вже після смерті Сталіна, її перевели в Одесу, де вона шила білизну для солдатів. У вересні 1953 року потрапила на Куйбишевський будівельний завод. Як згадує Галина, фізично дуже важкі були умови, зокрема, їй, юній дівчині, довелося розвантажувати вагони з цементом і щебенем, класти асфальт на дорогах”, — зазначає співрозмовниця.
Завдяки амністії Галина Гордасевич відбула неповних три роки “покарання”: 23 грудня 1954 року як малолітню її звільнили. Та повертатися не було куди: мати з сестрою поїхали жити до батька в Сибір, а Галині їхати до них не дозволили.
Дівчина вирушила працювати на Донеччину, де й минула більша частина її життя.
“Донбас — це було місце, де можна було сховатись. Завжди там потрібні були робочі руки. І на Донеччину часто тікали люди з кримінальним або політичним, крамольним минулим”, — пояснює співрозмовниця.
Спершу Галина Гордасевич заробляла на життя різноробочою на будівництві у Сталіно (сучасний Донецьк).
У 1958 році дівчина повернулася до навчання: відвідувала вечірнє відділення Макіївської філії Донецького індустріального інституту та театральне відділення Макіївського культосвітнього училища. Згодом влаштувалася на труболиварний завод у Макіївці.
“Гордасевич згадувала, що у неї в перші роки перебування на Донеччині було таке скрутне становище, що навіть не було власного зимового одягу. На виробництві їм видавали робочий теплий одяг — Галина змушена була носити його скрізь, у тому числі й приходила на заняття до вечірньої школи. Їй, як юній дівчині, було ніяково, тому вона вдавала, що не встигає переодягнутися після роботи та одразу йде на навчання”, — говорить Юлія Стуканова.
Пізніше поетеса працювала друкаркою у Донецькій обласній друкарні, а також керувала драмгуртком у шахтарському селищі Ханжонкове.
“Гордасевич зізнавалася у спогадах, що лише в 30 років змогла купити собі наручний годинник. Цим поетеса хотіла показати, що їй було доволі непросто, адже вона опинилася зовсім одна, доводилося докладати значних зусиль, щоб прожити. Гордасевич була одружена, народила сина. З чоловіком через деякий час розлучилася”, — каже історикиня.
“Життя складалось надто складно, часто голодувала, побутові умови були жахливі. Та вона не падала духом, загартувалася у таборі, де панував режим невільника. Жила самотньо, не знаходила справжніх друзів. Не склалося й особисте життя. Вона, як сама зізнається, залишалась “молодим дівчам, наївним і безпорадним”, — так долю Гордасевич описують у нарисі Донецької обласної бібліотеки для дітей.
З середини 1960-х років Галина Гордасевич почала активно писати вірші, а пізніше і прозу.
“На початку 60-х Галина Гордасевич випадково потрапила на одне з засідань літературного об’єднання “Обрій”. “Обрій” — доволі відома сьогодні сторінка художнього життя Донецька, адже його відвідував молодий Василь Стус до вступу в аспірантуру і переїзду до Києва. Також з цього об’єднання вийшла ціла плеяда талановитих україномовних і російськомовних поетів. Так от, коли Галина Гордасевич побувала на зібранні молодих письменників, то вірші (як вона сама згадує) почали з неї просто “фонтаном бити”. І це при тому, що, коли її засудили за невинний рядок, вона зареклася ніколи більше не писати, і навіть професію планувала вже здобувати, пов’язану з точними науками”, — ділиться співрозмовниця.
У 1966 році вийшла друком перша збірка віршів Галини Гордасевич “Веселки на тротуарах”, а у 1971 році поетеса завершила заочне навчання у Московському літературному інституті.
“Перші вірші Гордасевич та інших “обрійців” на початку 60-х друкувалися в рубриці “Літературні сходи” в альманасі “Донбас” (колишній “Забой”, що належав Донецькій філії Спілки радянських письменників України). А вже у 1965 році у видавництві Донецька готувалася окрема збірка її поезій “Мажорні гами”. Проте розгром київських поетів-шістдесятників відповідним чином позначився й на придушенні творчої діяльності “обрійців”, і набір збірки “Мажорні гами” був розсипаний. Але показово, що в Києві наступного року збірка поезій Гордасевич таки вийшла. Думаю, можна говорити про обережність місцевої еліти. Загалом три збірки її поезій впродовж другої половини 1960-х – початку 1970-х рр. були розсипані, ці дані надають дослідники”, — розповідає Юлія Стуканова.
Літературний хист поетеси, додає історикиня, тоді помітили й інші письменники та видатна художниця-шістдесятниця Алла Горська.
“Цікавий факт, пов’язаний з біографією Галини Гордасевич, — те, що вона в цей період випадково познайомилася та затоваришувала з Аллою Горською, Надією Світличною, Віктором Зарецьким та їхньою творчою групою, коли вони влітку 1965 року працювали над створенням відомих мозаїк для п’ятої школи Донецька. І вони високо оцінили її літературний талант. Галина приїздила до Києва, там познайомилася з В’ячеславом Чорноволом, Іваном Дзюбою та іншими “шістдесятниками” і дисидентами”, — каже співрозмовниця.
Життя україномовних письменників на сході України було важким. Ще Василь Стус писав: “Я знаю нещасних українських прозаїків, які живуть у Донецьку й змушені самі “збирати” собі тираж, ідучи з однієї книгарні до іншої, бо їхні твори, бачите, не прибуткові”.
“Загалом саме поняття “дисидент” є широким і досі має різні трактування. Якщо вважати дисидентами усіх, хто входив в опозицію до радянського режиму, тоді Галину Гордасевич також можна до них віднести. На сайті “Віртуальний музей “Дисидентський рух в Україні” вона входить до таких персоналій. Відзначу, що у неї була чітка позиція, вона не йшла на компроміс з сумлінням і ніколи не писала ідеологічних творів. Скажімо, Гордасевич не писала віршів про Леніна і партію, хоча у ті часи, якщо ти хотів, щоб вийшла твоя збірка віршів, то хоча би один-два вірші на початку повинні були бути про партію або робітників. До Спілки письменників її прийняли лише з третього разу: тричі відмовляли”, — розповідає Юлія Стуканова.
“Пішло довгих 17 років на те, щоб Галину Гордасевич врешті-решт було прийнято до членів Спілки письменників у 1983 р. Над нею тяжіло огидне тавро “сочинительки националистических стихотворений”, — йдеться у нарисі Донецької обласної бібліотеки для дітей.
Гордасевич, за словами історикині, не входить до переліку відомих письменників-“шістдесятників”, але до цього покоління її все ж можна віднести.
“Треба розуміти, що ми маємо певний загальновизнаний пантеон імен покоління “шістдесятників”, однак вони не вичерпують цього феномену. В кожному регіоні можна зустріти представників шістдесятництва. Адже для цього явища характерні такі риси, як захист особистісного, “внутрішнього виміру”, бунт проти сприйняття людини як “гвинтика системи”. Тому немає сумнівів, що образи, характерні для поезії “шістдесятників”, близькі й для творчості Гордасевич. Це оспівування внутрішнього життя ліричної героїні, щирих почуттів, краси природи та єднання з нею. Тобто таке повернення до щирості, індивідуальності. До речі, Юлія Москвич відносить лірику Гордасевич до філософського напрямку”, — додає співрозмовниця.
Люблю життя, яке воно не є.
Люблю життя.
Це так прекрасно — жити,
Надіятись, любити і дружити,
І кожним днем прожитим дорожити,
І слухати, як в грудях серце б’є.
Люблю життя, яке воно не є…
Рядки з поезії Галини Гордасевич “Люблю життя, яке воно не є”
На Донеччині поетеса прожила 35 років.
“В цілому, відверто кажучи, Донеччина не була для мене “ніжною матір’ю”, а скоріше “суворою мачухою”, але тепер я їй вдячна…”, — так Галина Гордасевич описувала своє ставлення до цього краю в інтерв’ю газеті “Східний часопис” у 1995 році.
У 1984 році Галина Гордасевич остаточно перейшла до творчої та письменницької роботи, займалася перекладами. Володіла всіма слов’янськими мовами, латиною, англійською, італійською та іспанською.
Поетеса активно долучалася до громадської діяльності. За інформацією Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, у серпні 1989 році Гордасевич була членкинею ініціативної групи зі створення Товариства української мови на Донеччині. У червні 1990 року увійшла до оргкомітету зі створення НРУ (Народного Руху України), а в серпні 1990-го взяла участь в установчій конференції зі створення Донецької Крайової організації НРУ, де її обрали до обласного Проводу.
Минули дні поразок й перемог,
Верхів’я щастя й урвища розпачні.
За кожен день, який тобі дарує Бог,
Будь вдячний.
Що влада? Натовпи німих нікчем!
Що слава? Заздрість, схована під усміхом!
Той, що укрився за твоїм плечем,
Твоїм не порадіє успіхам.
Це все, відомо, суєта суєт.
Не називай цього ні горем, ні бідою.
Якщо не віршомаз ти, а поет, —
Їж черствий хліб і запивай водою.
І хай тебе штовхають у юрбі,
Пускають плітки й дотепи солоні, —
Відкрий вночі вікно — і Бог тобі
Найкращу зірку покладе в долоні…
Вірш Галини Гордасевич “Доля поета”
Деякі вірші Галини Гордасевич можна назвати феміністичними.
“У неї, як на мене, виражений гендерний аспект, присутні феміністичні мотиви. У її поезіях лірична героїня дієва, рішуча, активна. Наприклад, у неї є вірш ще 60-х років, де лірична героїня проявляє себе протилежно патріархальним стереотипам. Вона не пасивно чекає на коханого, а діє:“Я до тебе іду! Хай там біль, я іду! Хай там горе — іду! Я до тебе іду, чуєш!”. Також вона збирала інформацію та в 90-ті мала публікації, присвячені жінкам, які стали жертвами радянської тоталітарної системи”, — каже Юлія Стуканова.
На думку історикині, найбільш виражені феміністичні мотиви в поезії Галини Гордасевич проявилися у збірці віршів “І сказав Ісус”.
“Це була квінтесенція її осмислення духовного досвіду, адже Галина Гордасевич була донькою священника у третьому поколінні. І суттєво те, що у своїх віршах на біблійні сюжети поетеса переосмислює патріархальні трактовки поведінки, вчинків, мотивів жінок Старого і Нового Заповіту. Тут можна проводити аналогії з таким науковим напрямом, як феміністська теологія, яка найкраще розроблена якраз щодо християнства. Тільки у Гордасевич це втілено в поетичній формі”, — пояснює співрозмовниця.
Та коли у дівчат були перші побачення,
Коли їм хлопці почали всміхатися, —
Я заповнювала блоки бетоном,
Я розвантажувала баржі з цементом.
Я бережу свої згадки, як ордени,
Найстрашніша із зрад — це себе зрадити.
І якщо я все це разом з країною
Змогла перетерпіти і подолати,
Значить, стала я мудрою,
Значить, стала я сильною,
Значить, в світі ще мушу зробити багато.
Рядки з вірша Галини Гордасевич “Для мене “культ” — не абстрактне поняття…”
У творчості поетеси помітні й роздуми над минулим і сучасним, погляд у майбутнє, а також любов до рідної землі та патріотизм.
Ця земля суха —
Засушив її суховій.
Відійди від гріха,
Коли ти цьому краю не свій…
Це наша земля!
Зазіхати на неї дарма
Зблизька чи здаля,
Бо земля ця не для ярма…
Рядки з вірша Галини Гордасевич “Донецький кряж”
У 1990 році письменниця переїхала з Донецька до Львова. 11 травня 1992-го її офіційно реабілітувала прокуратура Рівненської області.
Після переїзду Гордасевич повністю поринула у творчість. За роки Незалежності України вона написала півтори сотні публіцистичних статей, а також чимало віршів і повістей, зокрема, повісті “Ноїв ковчег” і “Соло для дівочого голосу”, спомини “Із сімейного альбому” та документальну розвідку “Степан Бандера: людина і міф”.
Померла поетеса передчасно від інсульту у 67 років — 11 березня 2001 року.
Раніше ми розповідали про “шістдесятника” з Краматорська Олега Плуталова. За його антисталінське оповідання “Я люблю тебе так…” письменника, ймовірно, не раз допитували.