Говоримо про людей та події, які варто знати й пам’ятати.
30 вересня в Україні відзначають День бібліотек, а 29-го, рівно 36 років тому, відкрилася дитяча бібліотека у Сіверську. Тут яскраві меблі, сучасна техніка, багато нових книжок та ініціатив.
“У нас все красиво — 50% приміщення відновлено. Комп’ютерний клас та клас кінопоказів. І лаундж-зона, яку ми торік реалізували — з яскравими жовтими диванами, новими полицями та класною літературою! Тут можна пограти в теніс, скористуватися інтернетом, почитати свіжу періодику, пограти в настільні ігри та головоломки”, — розповідає голова централізованої бібліотечної системи Сіверської громади Віра Котинська.
В бібліотеці проводять комп’ютерні курси, де діти навчаються програмування. А нещодавно завдяки програмі ПРООН тут з’явилися роботи. Вистачає й сучасних книг.
“Фонд оновлений на 70%, завдяки меценату та Українському інституту книги. Особливо діти люблять комікси — це те, що серед дітей дуже має попит”, — розповідає Віра Котинська.
Зараз тут планують підлаштувати графік роботи під вільний час дітей.
“Діти приходять туди повчити домашнє завдання. На жаль, у нас не всі діти мають вдома комп’ютер, інтернет або смартфон. Підлітки приходять навіть для того, щоб випити чаю, поспілкуватися. Найактивніші читачі нашої бібліотеки можуть тут відзначити своє свято в колі друзів. Щосуботи ми проводимо кінопокази”, — каже Віра Котинська.
У жовтні 1934-го в Артемівську радянська влада знищила українську редакцію робітничого літературного журналу “Забой”. Редактора журналу розстріляли, а його заступника та інших співробітників та літераторів репресували.
“Це величезний для Бахмута символ “Розстріляного Відродження”. Адже тут воно дійсно було розстріляне: головного редактора журналу Григорія Баглюка розстріляли, а заступники, члени редколегії, редактори були репресовані, — розповідає краєзнавець, журналіст, уродженець Бахмута Володимир Березін.
Для довідки:Журнал “Забой” започаткували 2 жовтня 1923 року як літературний додаток до газети “Всероссийская кочегарка”. Ця газета виходила в Артемівську, тодішньому адміністративному центрі Донецької губернії (у яку входили Донецька, Луганська та частково Ростовська області). На сторінках “Забою” виходили твори Михайла Зощенка, Ісаака Бабеля, Миколи Чуковського та інших відомих на той час літераторів.
Але журнал ставив своїм завданням залучати більше місцевих літераторів, і згодом на сторінках журналу “Забой” почали з’являтися твори Володимира Сосюри, Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Василя Гайворонського, Юрія Жукова, Павла Безпощадного, Павла Байдебури, Юрія Чорного-Діденка та багатьох інших.
Журнал виходив українською та російською мовами. Тоді в УРСР керівною була політика українізації, розпочата у 1920-х.
Але Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України, а почувши гасло поета Миколи Хвильового “Геть від Москви!”, невдовзі почала гальмувати та згортати українізацію (а самого Хвильового довела до самогубства).
Вже у 1928—1929 роках прокотилася хвиля ліквідації літературних організацій та журналів, почалося переслідування українських неокласиків. Остаточно «українізація» закінчилася з призначенням у січні 1933-го Павла Постишева секретарем Центрального комітету Компартії України.
“Буквально вчора все було нормально: “Давайте, давайте, по-українськи, за комуністичну партію!” А потім просто з Москви приїхала група, всіх арештувала, і замість української редакції привезли московську”, — каже Володимир Березін.
За його словами, у суспільному просторі прізвища літераторів розгромленого “Забою” увічнені недостатньо.
“Вулиця Гайворонського є в Бахмуті, а от про Баглюка ніде у світі немає згадки! Ковалевський Фелікс, Краматорський, Чулков та інші потужні діячі українського відродження. Ця історія абсолютно знищена”, — розповідає бахмутський краєзнавець.
Володимир Березін розповідає: в Бахмуті навіть є будівля, яка є символом репресованої редакції “Забою”. Вона розташована на перехресті нинішніх вулиць Миру та Горбатова. Зараз у ній працює Комбінат комунальних підприємств.
“Чи як раз у цій будівлі була репресована ця українська редакція — це дискусійне питання. Але вона може буде символом “Забою”, адже це старовинна будівля. І тому, я вважаю, там можна було б зробити якийсь символічний знак чи дошку пам’яті знищеній українській редакції “Забою”, — зазначає співрозмовник.
У роки Другої світової цей літературний журнал не виходів. Пізніше його відродили та перейменували на “Літературний Донбас”, а у 1958-му – просто на “Донбас”, він виходив і донедавна, але лише періодично за браком фінансування.
Журнал “Забой” можна погортати онлайн. Його примірники за деякі роки донині зберігаються в архівах та бібліотеках, зокрема в Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого. 12 примірників за 1931 рік викладені онлайн на ресурсі “Електронна бібліотека “Культура України”.
Також певна кількість примірників “Забою” зберігають й у Бахмутському краєзнавчому музеї.
Канал будували 4 роки. Частина його проходить землями Бахмутського району. Споруду добре видно в районі Часів Яра.
“Канал “Сіверський Донець-Донбас”, збудований у 1950-ті роки, — це штучний водогін, який вирішив великою мірою питання водопостачання Донбасу і технічною, і питною водою. На повну потужність канал запрацював з 1961 року”, — розповідає науковий співробітник Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.
Для довідки:Канал проходить у басейні ріки Сіверський Донець, по водорозділах рік Казенний Торець, Бахмутка, Кривий Торець та інші. Його загальна довжина — понад 133 км. По трасі каналу (для гарантування безперебійної роботи в разі аварії) є 5 резервних водосховищ: Карлівське, Волинцівське, Артемівське, Горлівське і Верхньо-Кальміуське, які утримують близько 64-х мільйонів кубометрів води.
У 1979-му році канал реконструювали, тому що тривала експлуатація призвела до часткового руйнування бетонної обшивки.
Відтоді минуло вже понад 40 років, і канал потребує нової масштабної реконструкції.
“В останні роки з’явились численні проблеми з експлуатацією каналу, який проходить як по підконтрольній, так і по непідконтрольній українській території. Питання пов’язані з обстрілами, від яких зокрема страждали насосні станції”, — розповідає представник Бахмутського краєзнавчого музею.
“І хто сказав, хто знову розпустив,
Що байка —
Лиш безпідставна й жовчна лайка,
Всього лиш примітивний негатив,
Що за сміттям вона не бачить дивних див
І що, мовляв, усе хороше
Лиш очорнити може?!
Я хочу спростувать чутки такі…”
І автору цих рядків, Анатолію Косматенку, це вдалося. Відомий український поет-байкар народився рівно століття тому, 3 жовтня 1921 року, у селі Времівка Больше-Янісольського (нині — Великоновосілківського) району Донеччини.
Батьки поета все своє життя пропрацювали в колгоспі. У них було четверо дітей, і всі так чи інакше присвятили себе “служінню слову”. Одна з сестер поета працювала бібліотекаркою, а дві інші викладали українську мову та літературу.
У 1939-му, коли Анатолію Косматенку було 18 років, його призвали до лав Червоної Армії, де він прослужив до 1947 року.
Зазначимо, за даними порталу “Память народа”, Анатолій Косматенко був лейтенантом в одній з військових частин 296-го Московського полку Міністерства держбезпеки. Інформації про його бойовий шлях, поранення, подвиги та нагороди на порталі немає.
Після демобілізації він 2 роки пропрацював учителем української мови та літератури в середній школі у Нескучному. А у 1953 році Анатолій Денисович закінчив філологічний факультет Київського університету. Працював у «Літературній Україні», видавництві «Радянський письменник», журналі «Дніпро».
Його поезії почали друкувати з 1947 року. Найбільше він працював у жанрі байки. Всього за 30 років вийшло 12 його книжок. Помер байкар у 53 роки в Києві. Там його й поховали.
За даними “Книги пам’яті” полеглих за Україну, цього тижня за всі роки російсько-української війни на Донбасі загинув 61 захисник України. Серед них — єдина жінка, 21-річна мешканка Попасної, що на Луганщині, Анастасія Олександрівна Вітовська на псевдо «Стелла».
Анастасія загинула в ніч на 27 вересня 2019-го на ротному опорному пункті біля Залізного Бахмутського району. Жінка померла від множинних осколкових поранень.
Про Анастасію Вітовську відомо, що вона народилася 31 березня 1998 року у Казахстані. Вона служила кухарем у 24-му окремому штурмовому батальйоні «Айдар» 53-ї окремої механізованої бригади. Її поховали у Попасній на Луганщині. У захисниці залишилися батько, мачуха та маленький син.
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
