Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Петра Нізелюка. Чоловік долучився до армії в березні 2022 року й відтоді служив розвідником на Запоріжжі, Харківщині й Донеччині, виконував бойові завдання на Курщині. У 2025 році Петро переніс операцію на спині, але після реабілітації повернувся на передову як оператор БпЛА.
Про Петра Нізелюка Вільному Радіо розповіла його сестра Марія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Петро Нізелюк народився 12 липня 1992 року в селищі Зарічне на Рівненщині. Із дитинства він допомагав рідним по господарству: копав картоплю, заготовляв сіно. Коли мав вільну хвилинку, любив проводити час на природі. Збирав гриби та ягоди в лісі біля селища, ловив рибу в річці й завжди брав із собою на три роки молодшу сестру Марію.
“Ми постійно були разом. Коли купив собі мотоцикл, міг прийти і сказати: «Поїхали». І я навіть не питала, куди, — просто вдягалася й сідала до нього. Він до лісу, до баби часто любив їздити, поки вона не померла. Приїжджав її провідати й мене із собою брав”, — каже Марія.
За словами сестри, у школі її не могли образити, бо знали, що матимуть справу з Петром. Він був невисоким, але мав міцну статуру й постійно долучався до спортивних заходів. Вчився хлопець посередньо, та вчителі його любили. Він теж їх поважав і навіть дарував на згадку свої роботи.
“У нас мама дуже багато вишивала рушників, і я маленька просила її мене навчити. Вона показувала, а Петро зацікавився. То більше зимою, коли немає ніякої роботи в полі, вони з мамою сиділи й вишивали під грубою. Він любив вишивати ікони хрестиком, великі такі. І перша взагалі його робота висить у першій школі, де він вчився до девʼятого класу. Він її почав шити на трудовому навчанні, завершив і подарував школі”, — розповідає Марія.
Середню освіту Петро Нізелюк здобував у рідному селищі — до девʼятого класу вчився в одній школі, а завершував навчання в іншій. Після випуску далі вчитися хлопець не пішов: йому вже давно подобалася військова справа, тож він чекав повноліття й повістки. Доти ж допомагав батькові з роботою в місцевому лісгоспі. Та спершу потрапити до армії Петру не вдалося — через плоскостопість його не взяли.
“Він тоді дуже засмутився. Почав робити вправи, щоб це виправити. І потім, коли час пройшов, поїхав із татом у Рівне в іншу лікарню комісію проходити. Там якось йому вдалося її переконати. Сказав, що дуже хоче служити, і його визнали придатним. Він тоді дуже радий повернувся! Восени все село було на його випровадинах”, — згадує сестра Петра.
Наступний рік хлопець провів в Одесі в силах ППО. За цей час мав можливість один раз зʼїздити у відпустку до рідних, але йому так подобалося служити, що він нею не скористався. Додому Петро повернувся вже після завершення строку. Йому пропонували вступити одразу на другий курс академії міліції, але бути правоохоронцем він не схотів. Натомість влаштувався на місцевий молокозавод, щоб допомагати батькам.
З того часу Петро був дотичний до військової справи лише раз, коли його викликали на навчання у 2019 році. Тоді він провів півтора місяця на полігоні в Тучині, опановуючи бойову підготовку. І всі нові знання, каже сестра, він поглинав із захватом. Тоді він ще не знав, що навчатися йому знову доведеться, але вивчене вже буде відшліфовувати на передовій.
Із початком повномасштабного вторгнення Петро Нізелюк розумів, що потрапить до армії, і повістка — лише питання часу. Зранку 17 березня 2022 року йому подзвонили й сказали, що документ чекатиме його на роботі. Тоді чоловік одразу пішов до ТЦК, відмовився від лікарської комісії й буквально за три години вже прямував до військової частини.
Петра розподілили до 23 інженерно-позиційного полку, і приблизно пів року він провів на базі підрозділу в місті Дубно. Тоді чоловік ще навчався і час від часу міг навідуватися до сімʼї. А потім уже вирушив на передову — із перервою на місячне навчання в Чехії як розвідник виконував завдання на Запоріжжі, Харківщині й Донеччині. Рідним конкретні місця служби не називав.
“Ми знали тільки регіони. От йому дзвониш, а він відповідає: «Я не можу сказати місцезнаходження». Навіть як пішов на останнє завдання, коли я спитала, де він, відповів мемом типу «Ой, такие вопросы. Не могу ответить». Телефоном ніколи не казав, де він, навіть після завдань. Тільки коли приїжджав, міг татові трохи розповісти, де був”, — каже Марія.
Саме татові Петро розповів, як зі своєю групою врятував поранених військових на Донеччині. Пізніше більш детально про цей випадок сестрі розповіли його побратими. Під час завдання розвідгрупа Петра натрапила на захисників, по яких вдарили російські дрони. Попри обстріли разом із двома побратимами військовий вивів поранених з-під вогню й допоміг дістатися безпечного місця. Але дезорієнтовані захисники виявили, що серед них не вистачає сімох людей. І тоді рятівники відшукали їх і також привели до точки евакуації. За кілька днів це місце вже окупували росіяни.
Наприкінці 2024-го Петро Нізелюк приїхав до рідних. Того року в нього саме народилася племінниця Яринка, і сестра дуже хотіла, щоб саме він став її хрещеним батьком, але йому все ніяк не вдавалося піти у відпустку. Утім, чоловік постійно просив Марію надсилати йому фотографії дитини й питав про її самопочуття. І загалом, каже жінка, був чудовим дядьком.
“Він дуже боявся взяти дитинку на руки, але, коли вперше взяв, так і полюбив. Потім ще він був на реабілітації перед Пасхою. Ми з мамою готувалися, пекли пасочки, а він гледів мені Яринку. Я навіть не знала, що він так вміє з дітками. У нього ж не було дітей, у мене це перша дитина, але він дуже гарно з нею справлявся, дуже полюбив її. Взагалі я тоді цілий день навіть не переживала, бо він був із нею”, — розповідає сестра.
Наступного року він востаннє провів із родиною кілька місяців, бо лікував кісту куприкових ходів. Тільки щоб отримати те лікування, каже Марія, Петру довелося піти в СЗЧ. У січні 2025 року чоловіка перевели до 82 окремої десантно-штурмової бригади. З нею він служив на Сумщині й виконував завдання навідника в Курській області. Та через постійне навантаження на спину й переохолодження в нього загострилася хвороба.
Уже маючи відкриту рану, в лютому Петро звернувся в госпіталь. Там йому сказали, що кісту треба видаляти, але відправили це робити у звичайну лікарню. Там же, коли з другого разу чоловік все ж потрапив на прийом, його відправили за направленням від командира. І тоді знесилений захисник не витримав: здав зброю, попередив про відʼїзд і подався до Києва. Там сестра відвезла його до лікарні, де Петру трохи зняли запалення.
“Хоча він попередив командира, його все одно мусили подати в СЗЧ, бо він залишив частину. Але ж він не просто так пішов, а шукав медичну допомогу. Казав, що обовʼязково повернеться до своїх хлопців, постійно тримав із ними звʼязок. Але спершу нам треба було зняти статус СЗЧ. Ми звернулися до адвоката, і він підказав, як це зробити. І тоді вже його проліковували й дали направлення на операцію”, — каже Марія.
У березні 2025 року Петра Нізелюка прооперували вдома. До кінця червня він перебував на реабілітації, а потім поїхав на базу військової частини в Чернівці, де проходив ВЛК і паралельно заступав на чергування. Сестра чоловіка зізнається: він думав, що тепер буде допомагати війську поза боями, але комісія визнала його повністю придатним за всіма статтями й відправила на Донеччину, де вже кілька місяців служила його бригада.
Через потребу в операторах БпЛА Петро пройшов навчання й мав вирушити на перше завдання. Перед ним він зʼїздив до Краматорська, де зокрема купив собі новий ніж. Тоді Марія ще здивувалася, нащо він брату, адже той тільки нещодавно купував собі новий разом із речами.
“Сказав, що, як хлопці йшли на позиції, він їм своє віддавав. Ножик теж віддав побратиму, бо той його попросив: «Дай мені на памʼять про тебе». Тоді сказав: «На, [згадуватимеш], що в тебе був такий друг Петруха». Я ще відповіла: «В сенсі був?» Тоді сказав, що щось обмовився”, — згадує сестра захисника.
22 серпня 2025 року Петро загинув поблизу Шахового. Уже 1 вересня захисника ховали в Зарічному. І тоді, згадує Марія, у школах зупиняли лінійки й діти, повз яких проїжджала машина з труною, ставали на коліна перед військовим. Пізніше сестрі розповіли, що на іконі, яку Петро подарував рідній школі, тріснуло скло.
Протягом служби військового нагородили відзнакою президента “За оборону України”, медалями “За надійний захист у бою” і “Ветеран війни”, а вже посмертно — орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Рідні також просять надати Петру звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна памʼять.