Дві мами-переселенки з Донбасу, які цьогоріч віддають своїх першачків до школи, розказали журналістам Вільного радіо про підготовку до 1 вересня в Україні та Німеччині. А також про перший дзвоник, який вже був за кордоном та має пролунати в Україні.
7-річна Софія Царик збирається до першого класу у Німеччині. Дівчинка півтора року живе з мамою у німецькому містечку Гальстенбек, що біля Гамбурга. Цьогоріч Софія мала б піти до першого класу школи № 18 у її рідному Бахмуті.
“Щодня ми ходили до дитсадка повз цю школу, бачили, як її ремонтують. Софія зростала з цією думкою та мріями — піти саме туди, вона за 5 хвилин ходьби від нашого будинку, з друзями, рідною мовою. Це і моя рідна школа. Для нас це великий біль, що р*сня знищила і наш квартал, і наш будинок, і нашу школу. А наш садочок закидали тими страшними запалювальними снарядами, “люстрами”, — каже мама дівчинки Наталя Царик.
Мама дівчинки каже: з літа 2022-го року дівчинка ходила до української групи дошкільнят при цій школі, проте заняття були більше схожі на дитячий садок. А тепер почалася “справжня школа”.
Як й дітям, які йдуть до школи в Україні, першачкам в Німеччині треба закупити великий перелік речей, каже Наталя Царик. Ось основні з них:
За словами мами першокласниці, усе це без пеналів коштувало близько 70 євро. Також близько 80 євро витратили на шкільний ранець. На думку жінки, такі ранці — дуже тяжкі, як для першачків.
“Вони з каркасом всередині та з відкидною кришкою — дуже тяжкі у порівнянні з нашими. Німці хваляться, що це ергономічні ранці — найкраще, що тільки промисловість Німеччини могла виробити для своїх дітей, та що вони практичні. Я не розумію нащо спини дітей так навантажувати. І це ще без речей всередині. Пишуть, що в них дитині легко орієнтуватись – що де лежить. Так туди і не потрібно поки носити підручники та зошити, лише пенал та ланчбокс”, — міркує українка.
Також треба здати 100 євро на рік на зошити та книжки. Але уряд Німеччини допомагає з виплатами на дітей, тож цього вистачає, аби придбати все, каже українка.
“А ще треба давати пляшку з водою, і діти люблять тут спеціальні, досить громіздкі та тяжкі у порівнянні зі звичайною пластиковою пляшкою. Але вони протікають, якщо пляшка стоїть у ранці нерівно. Ця непрактичність у практичних німців мене дивує — нащо це?”, — розповідає Наталя Царик.
Так само до першого класу готується й Гліб Дашко. Його родина до повномасштабного вторгнення жила у Сєвєродонецьку. Але після початку відкритої війни, вони були змушені виїхати у Дніпро, де й живуть. Як розповідає його мама Анастасія, у грудні хлопчику має виповнитися 7 років, тож вона вирішила віддати його до першого класу.
Вибір пав на одну з місцевих шкіл. Як зізнається Анастасія, приблизно у квітні вона просто пошукала найближчі школи та зупинила свій вибір на тій, що була дуже близько від їхнього дому.
“Зателефонувала, мені відповіла вчителька, яка набирає 1-й клас. Я її послухала, мені вона здалася приємною. Спитала, чи можна прийти подивитись? Коли я прийшла, зі мною поспілкувалася. Вона дуже була приязна, я написала заяву, що “я прошу свою дитину прийняти до 1-го класу”. І все, більше там жодних питань не було”, — згадує Анастасія.
Після цього, як розповідає мати Гліба, були підготовці заняття для першачків. А вже ближче до кінця літа батьків попросили написати заяву щодо форми навчання: очної чи дистанційної.
“Я дуже хочу очну [форму навчання], бо я вважаю, що дистанційне навчання — це не дуже “ок”, тим паче для першого класу. Тому я просто “руками й ногами” була за звичайне очне навчання”, — каже мати першачка.
Трохи згодом відбулися батьківські збори, де батькам розповідали, як проходитиме навчання. Крім того, батьки-переселенці могли написати заяви на безкоштовне харчування у школі.
“Крім мене ще дві родини переселенців є у класі, а клас взагалі невеликий — десь 16 дітей. Ми написали заяви і ще до цих заяв треба було копії документів: мого паспорта, моєї довідки переселенця та довідки переселенця дитини”, — каже Анастасія.
Як зізнається мама Гліба, підготувати дитину до школи не було якимось надважким завданням. Поки вони тільки придбали деякі елементи одягу, а канцелярські приналежності родина отримала ще взимку із гуманітарною допомогою.
“Поки що нічого не купували, бо там прям (у гуманітарній допомозі, — ред.) реально багато всього: і альбом, фарби. Ми купили рюкзачок, дитина побачила в магазині, який їй візуально сподобався. Він щось 400 гривень коштував. Для 1-го вересня в нас є вишиванка, тобто ми нічого такого поки що не купували. А ще там з одягу купили джинси, купили кофту, трошки речей. Це теж близько 800 грн. Поки все, нічого більше не купували, витратити наразі близько 1200 гривень”, — каже співрозмовниця.
У школі так само не проводили великі збори. Як розповідає Анастасія, вони здали трохи менше 150 гривень: 40 грн на “стрічку першокласника” та по 50 грн у фонд класу та школи.
“Це якийсь скромні суми. Просто в мене, наприклад, подруга в іншу школу [віддала дитину], там вже більше просили. Знову ж таки, в нас обґрунтували, що з цих 50 гривень на місяць треба купити, наприклад, паперові рушнички, щоб діти там мили руки. Якихось великих поборів немає — не треба дорогих підручників, як мені також казали знайомі, що їм треба [купляти] якісь зошити з англійської мови. Тобто у нас все скромно, якщо можна так сказати”, — каже мати першачка.
Перший дзвоник у Німеччині пройшов 30 серпня. Як розповідає Наталя Царик, свято для першачків дуже відрізняється від того, до чого звикли в Україні.
“У перший день навчання тут не було нічого з того, що зазвичай організують для дітей в Україні. Не було ані довгих шкільних лінійок та загального шикування усіх класів на шкільному плаці, не було довгих речей дорослих та концертів з танцями, піснями та віршами. Не було й шкільної форми та квітів для вчителів”, — каже Наталя Царик.
О 08:30 батьків та школярів запрошували до місцевої церкви, поруч зі школою. Службу провадили жінка-священниця та священник-чоловік. Відвідувати церкву чи ні — було за бажанням дорослих.
“До церкви прийшли близько 15 першачків з батьками та бабусями-дідусями. Була проповідь про мрії, піснеспіви про бога загалом, а потім покликали усіх першачків до вівтаря, кожного особисто благословили на добре навчання”, — розповідає Наталя Царик.
Відрізнити першачків від решти школярів можна по величезному пакету з подарунками у формі конуса — “шультюте” (в перекладі з німецької — “шкільна сумка”).
“Її заздалегідь купляють батьки, вони різних кольорів, і батьки мають її наповнити якимись подарунками – зазвичай шкільним приладдям, іграшками та солодощами”, — каже співрозмовниця.
Як зазначає мама Софії, лінійок для першачків не проводили, крім того, вона сумнівається, що їх проводили для учнів інших класів.
“Урочисту зустріч призначили у шкільній їдальні, з якої прибрали лавки та столи. У коридорі школи на вході по обидва боки вишикувалися учні 3-5 класів з вчителями, вони співали якусь шкільну пісню, плескали в долоні, махали саморобними прапорцями та вітали першачків та їхніх близьких, які заходили. Це був такий собі “вітальний коридор”. Я не могла стримати сліз, все нахлинуло — що наша дитина йде до першого класу так далеко від усіх рідних, близьких та друзів”, — каже Наталя.
У їдальні теж не було довгих речей та офіціозу, додає жінка.
“Найперше, що сказала зі сцени представниця школи – це про “датеншютц” — захист особистих даних. Мовляв, не можна нікого в школі фотографувати. “Фотографуйте лише того, хто хоче бути сфотографованим”, сказала з посмішкою вчителька. Та зазначила, що можливість сфотографувати перший клас у батьків буде наприкінці заходу”, — каже Наталя Царик.
Під час церемонії другокласники показали дві невеликі вистави. Після того першачків запросили на сцену, під музику посадили їх на лаву та дозволили сфотографувати. “Потім їх забрала перша вчителька на перший урок, який тривав хвилин 40. У цей час батьки пили каву на дворі та їли тістечка, їх обслуговували декілька учнів та вчителька. Це було формально безкоштовно, але неподалік стояла велика скарбничка для пожертв”, — розповідає мама школярки.
Згодом батькам дозволили зайти до класу, де вчитимуться їхні діти.
“В класі було десь близько 15-20 дітей, парти стояли у формі літери “П”, а не рядами — можливо, це лише у перший день навчання? Вчителька роздала дітям зошити та щоденники, вони своїми каракульками підписали їх як змогли. На дошці — величезна інтерактивна дошка, на якій можна малювати пальцями. Це все, що я встигла помітити”, — каже мати першокласниці.
За її словами, відрізняється й годування дітей у школі.
“Дітей там годують у їдальні лише обідом — близько 12-ти. Українська громада у містечку не розуміє: нащо дітей годувати перед тим, як їх вже забирати додому? Годували б о 09:00-09:30 десь, як у нас. Але ж ні, діти мусять приносити з дому коробочки з бутербродами, фруктами — хто що. А в Україні стараються, годують дітей двічі. Багато в яких українських школах ще самі готують, печуть запашні булочки — попри майже 10 років війни в регіоні та економіку не таку заможну, як німецька”, — розповідає бахмутянка.
Про перший день у школі сама першокласниця розповідає таке:
“Мені сподобались цукерки, а ще бути на уроці — це мій перший-перший клас! Ми там на листочку морозивко плюс морозивко складали. А ще ми мусили знайти своє ім’я на аркуші, щоб сісти за свою парту. Я підняла руку та знайшла своє. Мені було не тяжко, добре. Я не все розуміла, що казала вчителька, але я дивилася на дітей та знала що треба робити. І Тимофій мені іноді підказував. А ще нам показали власні скриньки”, — каже Софія.
Як розповідає Анастасія Дашко, заняття молодших класів в їхній школі мають проходити очно. Під час повітряних тривог діти ховатимуться у бомбосховищі.
“Для таких першачків та учнів початкових класів буде по п’ять уроків з 8:00 до 11:45. Якщо тривога — будуть спускатися у сховище. Сховище в цій школі, де буде навчатися моя дитина, дуже велике. Там був “пункт незламності” взимку, тобто там прям дуже стара будівля декілька кімнат, вони великі. Тобто там прям таке конкретне сховище. Вони будуть туди спускатися, за можливості, там з ними будуть проводити уроки: там є і стільці є навіть дошка — мені це все показували, коли я вперше прийшла подивитися школу”, — розповідає мама першачка.
Для першачків 1-го вересня мали влаштувати свято та посвяту. Але після нещодавньої ракетної атаки по Дніпру (розмову з Анастасією ми записували наприкінці серпня, — ред.), мати Гліба поки не знає, як проходитиме свято для дітей.
“До ракетної атаки нам казали, що буде для дітей квест. До речі, у сховищі, за мотивами пригод у печері, щось таке. Планували це зробити, але тепер я навіть не знаю, чи буде, чи ні. Планували таке свято для малюків, якісь загадки, якісь там може ігри. І також мала бути невелика посвята: старшокласники діткам мали повісити оці стрічки з написом “Першокласник”, таке мало бути”, — каже співрозмовниця.
Крім того, у всіх дітей, які ходитимуть на навчання, мають бути із собою “тривожні валізки” — новий атрибут, якій з’явився через повномасштабне вторгнення.
“А з такого незвичного, як на мене, сказали, що треба зібрати “тривожний рюкзачок” для дитини. Там має бути водичка, декілька енергетичних батончиків, а також папірець, де написано ім’я і прізвище дитини, контакти родичів, дата народження дитини і група крові. Коли буде тривога, діти братимуть ці рюкзачки, з ними будуть йти у сховище і там будуть сидіти. Це таке, чого не було в школі, коли я навчалася, що мене так трошки здивувало, але то, мабуть, логічно”, — ділиться Анастасія Дашко.
***
Нагадаємо, на Донеччині цьогоріч до освітнього процесу планують долучитися близько 92 тисяч школярів. Навчатимуть дітлахів у 275 школах області. Навчальний рік триватиме з 1 вересня по 28 червня та проходитиме онлайн. Однак подекуди функціонуватимуть освітні пункти — там можна буде отримати консультації та підручники.