Вона виходила на одиночні антиросійські пікети у 2014-му в Бахмуті, місяцями сиділа на зупинці в центрі з фото Путіна, який насміхається з прихильників, і планувала так само зустрічати танки. Олександра Стародубцева буквально билася за свої погляди у свої майже 80 років. Вона залишалася в місті аж до березня, коли потрапила під обстріл та з уламком в спині потрапила на операційний стіл. Як свою боротьбу описує сама жінка та чого прагне тепер — ми розпитали у тепер вже переселенки з Бахмута.
“Як так? У твій дім прийшла така нікчема, робить тут, що хоче. А ви мало того, що не реагуєте на це, та ще й кличете його: “Путін, прийди”. Ну як же можна так зраджувати себе? Ви ж себе зраджуєте! Інших слів та визначень для цього немає”, — обурено говорить про прихильників Путіна та російської агресії в Бахмуті Олександра Стародубцева.
85-річна проукраїнська пенсіонерка популярною стала наприкінці 2014-го, коли вийшла на одиночний антипутінський, антивійськовий пікет. Вона хотіла достукатися до свідомості прихильників “руського міра” і просто байдужих бахмутян.
Щодня по дві години впродовж чотирьох місяців жінка виходила в людне місце. В руках у неї був плакат — портрет Путіна.
“Цей портрет я знайшла в інтернеті. На ньому зображений Путін з бокалом шампанського. Дуже задоволений собою і поряд — його слова: “За дебілів. Без вас не було б мене!”. Уявляєте, скільки у Бахмуті таких дурнів, які приходили і плювали на мене, і били. Навіть побої доводилося знімати. Всього було. І я била. І плакатом била, і палкою, з якою ходжу, бо ноги мене вже не тримають”, — згадує Олександра Стародубцева.
В таких побоїщах жінка розбила кілька палиць. Плакат також постраждав. На заміну йому прийшов інший, а потім ще один, каже бахмутянка.
“І тільки неповний останній місяць начальник поліції Бахмута за моїм проханням дав для охорони поліцейського. Він стояв неподалік. Після цього мене перестали ображати. До того ж я не мала ніякої надії, що до мого протесту хтось доєднається, ні на кого не сподівалася і не розраховувала. Виходила, щоб показати людям свою позицію”, — говорить пенсіонерка.
У 2014-му на Донбасі почалася справжня війна, хоча дехто так не вважав, каже жінка. І це підштовхнуло її вийти на пікет.
“Неможливо було сидіти склавши руки. Це ж настільки природна реакція, щоб показати людям, яким все байдуже, який Путін негідник. Це гієна якась. Як же вони можуть не любити той шматочок землі, де народились? Це я короткий час прожила у Бахмуті. А вони народилися у цьому місті. Тут могили їхніх батьків. Тут народилися їхні діти”, — дивується Олександра Стародубцева.
Жінка переїхала до Бахмута після 2010 року. До цього вона жила у дочки у Вашингтоні, однак весь час сумувала за Україною. Повернувшись, хотіла поселитися десь на Полтавщині, в історичних місцях. Однак син покликав до Бахмута, і вона полюбила його всім серцем.
Олександра Стародубцева завжди підтримувала позицію українського Бахмута. Спілкується вона лише рідною мовою. Професійно вишиває хрестиком рушники й різні картини. Одну з них — портрет загиблого на українському мітингу у Донецьку бахмутянина Дмитра Чернявського — подарувала краєзнавчому музею міста.
Через рік після переїзду до Бахмута саме місцевий музей став місцем знайомства Олександри Михайлівни з однією з майбутніх засновниць організації “Бахмут Український” Світланою Кравченко.
Після відкритого вторгнення Росії Олександра Стародубцева залишилася у Бахмуті. Перемогу хотіла зустріти вдома. З сусідами по багатоповерхівці підготувала підвал про всяк випадок. Однак жодного разу туди не спустилася, попри щоденні обстріли.
“Вікна моєї квартири вилітали щодня. Спочатку люди, які мене підтримували, забивали їх плитами та ДСП. А наступного дня все знову повторювалося. Тож вони так ремонтували-ремонтували та й перестали ходити. Кажуть: “Який сенс щось робити, якщо завтра знову все повилітає”. Так я і спала взимку з вибитими вікнами. Температура у квартирі була така ж, як і на вулиці. Тож треба було якось перетерпіти, пережити”, — розповідає пенсіонерка.
Щоб хоч якось зігрітися жінка купувала дрова або сама їх рубала. Інколи ходила до пункту обігріву, який знаходився біля магазину “Хома” в районі фабрики імені 8 Березня — в зовсім іншому мікрорайоні міста. Там і про людей по-справжньому турбувалися, і нахабних людей з проросійськими поглядами, як у пункті обігріву біля її будинку, не було, каже жінка.
“Однак незважаючи ні на що, я завжди озвучувала свою проукраїнську позицію. Хтось мене слухав. Хтось погрожував, а хтось дивився як на божевільну. По-всякому люди реагували”, — говорить вона.
З особливою повагою до проукраїнської пенсіонерки відносилися і захисники Бахмута. Бійці, як могли, намагалися підтримати літню жінку.
“Вони мені дрова приносили, пелети, водичку. Для мене це була така дорога підтримка. Це ж для серця, для душі! Це ж не для того, щоб напитися води, а для того, щоб побачити — це люди”, — розчулено розповідає Олександра Стародубцева.
Українські військові, яких доля звела з цією жінкою, також говорять про неї лише хороші слова.
“Це дуже гарна людина. Можливо, завдяки таким людям ми ще почуваємо себе українцями. Через таких людей і передається любов до України. Це людина, яка живе за своїми переконаннями. Вона не перефарбовується, не прогинається. Я таких людей дуже поважаю. Мені ця бабуся дуже сподобалася. У мене мами немає, тож треба хоч комусь приємне щось робити — і самому від цього приємно”, — розповідає нашим журналістам командир підрозділу 10-тої окремої гірсько-штурмової бригади Сергій.
Одним із таких переконань, завдяки якому жінка пережила під обстрілами холодну зиму, було бажання зустріти уже з відомим портретом Путіна російських загарбників, якщо вони все ж увійдуть у Бахмут.
Останній екземпляр плаката жінка берегла як реліквію. Його поставила у квартирі до вишитого Ісуса Христа і Тараса Шевченка — 2 зірок, які ведуть її життєвим шляхом, уточнює Олександра Стародубцева.
“Звичайно надіялася, що орки не увійдуть у Бахмут. Попри те передбачала, що може бути й по-іншому. Так і сталося. Я вирішила, якщо вони захватять місто, останнє, що можу зробити, щоб протистояти цьому — вийти з цим плакатом і зустріти росіян. Розказати їм, хто вони такі і як Путін до них ставиться. Він же дебілами їх називає, свою ж армію. Я не боюсь смерті. Я знаю, що мене уб’ють. І це було б логічно і нормально. Я просто нормально закінчила би своє життя”, — розповідає проукраїнська пенсіонерка.
Жінка вірить, що серед росіян могли б бути люди, які в критичні моменти здатні замислитися над тим, що роблять.
“Зараз, коли вони вже відчули запах смерті, коли їх стільки загинуло, у них могло б бути зовсім інше відношення. Тож це останнє, що я могла би зробити для Бахмута”, — додає Олександра Стародубцева.
8 березня жінка підмітала біля свого під’їзду та потрапила під обстріл.
“Я тоді вже підійшла до під’їзду. Біля нього стояв мій проросійський сусід. Ми вже навчились розпізнавати постріли: де наші стріляють, а де орки, як, куди та що летить. Тож треба було скоренько сховатись в під’їзд. Але він не дуже поспішав. Сам встиг заскочити, а я через нього ні. Тож мене в спину і поранило. Пробило двері, одяг — все що на мені тоді було. Все пробило”, — згадує пенсіонерка.
Жінка не розуміла, наскільки складне її поранення. Тільки відчувала, як кров стікає зі спини до п’ят. Щоб перев’язати рану, вона звернулася до військових.
“Там працював фельдшер, що надавав першу медичну допомогу. Він говорить: “Ви маєте негайно виїжджати, вам необхідна операція. Рана невелика, але дуже глибока. Уламок зможуть вилучити тільки хірурги. Я цього зробити не зможу”, — розповідає Олександра Стародубцева.
Виїжджати вона не хотіла. Тож одна машина пішла без неї. Жінка вагалася, не знала що їй робити. Коли приїхала друга автівка, військовий фельдшер без зайвих слів наказав їй сісти в машину. Так Олександру Стародубцеву з одним паспортом, без інших документів і речей вивезли з Бахмута.
“У нас була повна машина поранених. Мене всунули десь коло водія, бо були ще й лежачі. Довезли до мобільного госпіталю, зробили там операцію, переодягли в сухе. Мій одяг викинули, бо він був залитий кров’ю. Після операції привезли до хірургічного відділення в Костянтинівку. Там я вже й лікувалася”, — додає жінка.
Зараз Олександра Стародубцева живе з сином у Києві. Вона шкодує, що не вийшло зробити так, як хотіла.
“Все пішло поза планом. Я розраховувала по-своєму, а Господь по-іншому зробив. Однак у Бахмуті залишилася моя незахищена ніким і нічим квартира. Мабуть же, зайдуть орки туди, а там плакат з Путіним залишився”, — не втрачає надії жінка.
А ще вона вірить в українських воїнів і сподівається на перемогу.
“Що Україна переможе, не треба навіть сумніватися. Тільки так і буде. А от Бахмут. Там така зараз розруха. Але я все одно хочу повернутися туди живою. Побачити свої вікна. А ще я поставила перед собою мету: пережити мерзоту Путіна і обов’язково повернутися в Бахмут. Маю надію, що держава компенсує всі збитки і відновить моє житло. Я не можу забути Бахмут. Я живу Бахмутом”, — ділиться своїми мріями бахмутянка.
* * *
Нагадаємо, в одному із матеріалів Вільного радіо ми розповіли історію про бахмутянку — волонтерку ГО “Бахмут Український” Наталю Роменську. Через небезпеку у прифронтовому Бахмуті більшість представників організації мусили евакуюватись, однак вона залишалась у місті до останнього. Жінка стала зв’язковою між цивільними, військовими та волонтерами.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
