“Мінно-вибухова травма — це не апендицит, інший догляд, інші умови, доводиться навчатись роботи в нових реаліях”, — розповідає медична сестра Олеся Солонська. Вже два роки вона піклується про поранених у Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. Мечникова, де рятують цивільних і військових зі сходу. До Дніпра вона переїхала з дітьми з окупованого Бердянська, поки чоловік боронив Донеччину на фронті.
Про найбільші страхи на роботі, розмови “на вушко” з пораненими, джерело натхнення на роботі й колекцію медичних костюмів Олеся розповіла в інтерв’ю Вільному радіо до Міжнародного дня медичної сестри.
Зараз Олеся Солонська працює у центрі хірургії ускладнень та у приймальному відділенні Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова. Вона асистує на операціях, зустрічає поранених — в основному з Донеччини та Запоріжжя, робить перев’язки, працює в реанімаційній залі й травмпункті.
Починала роботу медсестрою Олеся у 2009 році у хірургії Бердянського територіального медичного об’єднання. Туди прийшла після закінчення Бердянського медичного коледжу.
Чоловік Олесі до відкритої війни працював будівельником, а у квітні 2022-го виїхав з окупованого Бердянська, аби долучитися до ЗСУ. Він брав участь у боях на Авдіївському напрямку.
Згодом із рідного міста виїхала й Олеся з дітьми. Новим прихистком жінка обрала Дніпро, а новим місцем роботи — Дніпровську лікарню, де рятують поранених з початку російської агресії. У такий спосіб хотіла теж бути корисною тут, у тилу.
“Коли ми виїхали в Дніпро, на Донеччині були такі запеклі бої, йому (чоловікові, — ред.) було надзвичайно важко тоді, його бригаді. І мені, певно, хотілося якось розділити його труд, його навантаження фізично і морально, щоб ми робили це вдвох… Це був найкращий з усіх варіантів, щоб не сидіти, просто чекаючи і страждаючи. Тут, у лікарні, робота майже безперервна, так не маєш жодної хвилини на якісь тривожні роздуми. Тут я отримувала більше енергії, чим витрачала б її на очікування”, — згадує Олеся.
А ще Олеся знала, що найважчих поранених зі сходу везуть сюди. Дуже боялася, що одного дня сюди привезуть і її чоловіка, але, якби це сталося, вона могла б бути поряд.
“Про лікарню Мечникова чула ще в Бердянську до повномасштабної війни. Запам’ятався Іловайський котел. В нашу лікарню (бердянську, — ред.) привозили з поля бою. Ми сортували поранених, до нас тоді привозили стабілізованих, а інших відправляли в [лікарню] Мечникова. У мене склалося враження, що це лікарня, в якій працює дуже талановитий персонал.
І я чомусь собі в голову заклала, що, якщо, мій чоловік на Донеччині, він там дістане поранення, то я чекатиму його тут, на ремзалі (у реанімаційній залі, — ред.). З ним тут ми, дякувати Богу, не зустрілись. Але сюди привозили інших моїх земляків”, — розповідає жінка.
Одному з поранених земляків медсестра допомогла з’язатися з рідними, які були в окупації. Через поранення чоловік не міг говорити, але на прохання Олесі написав свою адресу. Через знайомих вона передала мамі військового звістку від нього, а та потім приїхала до сина.
Я бачила на власні очі, яких привозять, звідки привозять, як там (на фронті — ред.) складно. Моє перше питання до бійців було на вушко: “З якого ви напрямку?” Переживала, думала, може, вони з того ж напрямку, де мій чоловік. Щоб знати обстановку. Мені хотілося максимально допомагати побратимам свого чоловіка. У мене ще й куми, брат служать. Я хотіла максимально приносити користь і працювати також заради перемоги.
До відкритої війни Олеся працювала у хірургії з “цивільними” травмами і хворобами. Тепер більшість її пацієнтів мають мінно-вибухові травми. Медикиня розповідає, що доводиться пристосовуватись до нових реалій, адже догляд і лікування таких травм інший.
“Війна диктує свої правила. Змінюється специфіка роботи. Зникають оці “цивільні” хвороби, з якими ми до війни працювали: апендицити, кровотечі шлунково-кишкові, панкреатити. Ця ж лікарня 10 років вже приймає поранених. Тут люди, які тут давно працюють, адаптувалися. А мені довелося довчитися у своїх старших колег, — каже Олеся. Мінно-вибухова рана одразу інфікована. Тобто це вже рана, за якою інший догляд. Політравма — це відділення інтенсивної терапії, там, де люди лікуються з пораненнями багатьох частин тіла. Це могло раніше бути ДТП чи падіння з висоти. А зараз у політравмах, у реанімаціях лікуються в основному люди, які зазнали поранення від боєприпасів, масоване. Це можуть бути одночасно всі кінцівки або потрощенні, або ампутовані. Це може бути одночасно поранення [декількох] внутрішніх органів, множинні рани.
Олеся зізнається, що не лякається і не дивується, коли бачить важкі поранення і травми. Та водночас переймається, як не втратити співчуття і не стати черствою. Жінка згадує операцію, яка дуже її вразила — видалення очей.
“До рук, до ніг уже звикли, що їх ампутують. А коли очі видаляли, для мене це було таким здивуванням, таким болем. Коли працював лікар, я в цей момент асистувала і думала про те, як ця людина далі буде жити”, — розповідає медсестра.
Люди приїжджають з серйозними пораненнями. Там просто шматків немає, шматка спини нема, шматка сідниці нема, вирвані, розірвані руки. Стирчать кістки, витікає мозок з вух. Страшно, що ми до цього почали звикати. У мене немає шоку, є лиш досада і біль. Особливо, коли дивишся на дату народження, наприклад, 2004 рік. В мене дитина старша 2009 року народження. А тут молоді хлопці без кінцівок або навіть без двох, або навіть без трьох.
Робочі зміни Олесі — 16 або 24 годин. Поранених приймають три бригади лікарів. У кожній з бригад по кілька медиків: хірурги, нейрохірурги, отоларингологи, офтальмологи. І на всі три бригади — лише одна медсестра, яка допомагає кожному з лікарів. Інколи не вистачає часу на обід чи похід у туалет — така вже робота медиків, посміхається Олеся. Коли в лікарні масові надходження постраждалих, співробітників можуть викликати у вихідний. Торік у відпустці жінка була 10 днів.
“У приймальному відділенні взагалі не відчувається час доби. Чи то ранок, чи то ніч глибока. Поки привозять хворих, ніхто не спить, усі працюють. Я пам’ятаю максимум мій особистий, коли за зміну поступили понад сотня поранених. У хірургії асистую на операціях та доглядаю за пацієнтами. Маніпуляції, крапельниці, ін’єкції, перев’язки. Щоб поранені чисті були, доглянуті, перестелені. Бо це запорука швидшого одужання”, — розповідає Олеся про свою роботу.
У приймальному відділені вона зустрічає поранених.
“Зараз лікарня найбільше спрямовує свої ресурси і свої сили на порятунок людей, які постраждали від війни. Це не лише військові, через обстріли надходять і багато цивільних. І пацієнти тут найважчі, бо, зазвичай вони без свідомості до нас надходять. Дорогою в реанімобілях їх вводять у медикаментозний сон, щоб людина дорогою не страждала.
Якщо травми дуже серйозні, людину беруть в операційну. Якщо ні, то на ремзалі робимо первинну хірургічну обробку рани. Це коли прибирають некротичні ділянки, там можуть зупиняти судинні кровотечі, роблять травматологічні операції”, — Олеся детально описує роботу з колегами у приймальному відділенні.
Олеся розповідає, що найбільше часу з пацієнтами проводить медсестра. І тому важлива не лише професійність і вміння фізично правильно виконати свою роботу, а й чуйність, настрій, підтримка. Жінка впевнена, що в медицині люди можуть працювати лише за покликанням.
“Доводиться бути посередником між пацієнтом і лікарем. Випадає така участь більше спілкуватися з пацієнтами, брати на себе, скажімо так, всю енергію від хворих людей, і вона не завжди позитивна. І треба її якось трансформувати. Брати на себе негатив, а повертати позитив, і при цьому всьому треба зберегти себе також”, — ділиться медсестра.
Професія медсестри зараз дуже затребувана, каже Олеся. І додає, що її тішить і підтримує, коли пацієнти дякують, а керівництво цінує.
“Ти приходиш на роботу, комусь болить, зробив знеболення. Відчуваєш, полегшення, бо розумієш, що за стільки-то хвилин людині стане легше. Зробиш перев’язку, чисті бинти. І людина вже тобі говорить, що після перев’язки наче в душ сходила. І тобі вже легше. Бо ти робиш іншим добре”, — розповідає жінка.
Вільний час Олеся намагається проводити з дітьми, яких у неї троє. Часто разом гуляють парком.
“Буває, що і балакати не хочеться, з дітьми хочеться просто посидіти в тиші, щоб у тебе ніхто нічого не питав і не чіпав. Через це певною мірою почуваю себе поганою мамою. Медикам рідко вдається роботу лишати на роботі, не думати про неї вдома і не транслювати свої емоції на рідних. Мої діти, дякувати Богу, не ховались у підвалах від обстрілів, але вони мають знати, яка цьому ціна! Я часто розповідаю історії деяких поранених. Певно, ніхто так, як медики, не бачить ціну стримання наших кордонів, нашої свободи. Війна і медицина йдуть поруч”, — додає Олеся.
Очистити думки від негативу допомагає й шопінг, зізнається співрозмовниця. От тільки купує вона не сукні, а професійне вбрання.
“Часу ходити кудись плаття “вигулювати” немає, тому я купую медичні костюми. В мене їх багато. Я обожнюю красиві наряди медичні, — посміхається жінка. — Пацієнтам приємно, коли медсестра охайна, і у мене настрій покращується. Мене завжди надихали медсестри. Граційні, турботливі, такі легкі, стерильні, в плані, чисті, як янголи. І я хотіла також бути такою”.
На питання, чи не думала змінити таку нелегку професію, медсестра швидко і впевнено відповідає: “ні”.
“Нам важко працювати і жити в Україні у стані війни, але я б не змінила ані професію, ані лікарню (хоча тут у медиків величезне навантаження), ані країну. Хіба що додому з задоволенням би поїхала”, — каже Олеся.
Нагадаємо, раніше ми розповідали історію медика з Азовсталі Асана Ісенаджиєва, який рятував побратимів та пережив теракт в Оленівці.