Асан Ісенаджиєв — медик бригади “Азов”, він рятував поранених під час боїв за Маріуполь. Чоловік дістав поранення під час теракту в Оленівці і тампонував побратимам рани одягом. Під час боїв на “Азовсталі” він записав звернення до президента Туреччини, а зараз проходить реабілітацію і проводить тренінги з тактичної медицини.
Про медицину в умовах війни, психологічну реабілітацію військових та власний досвід Асан Ісенаджиєв розповів в інтерв’ю Вільному радіо.
Асан Ісенаджиєв — кримський татарин, родом з Генічеська. Медик у четвертому поколінні, закінчив у Сімферополі медико-біологічний ліцей та медучилище за фахом фельдшера. Після навчання розпочав службу у Держприкордонслужбі. Служив у Бердянському, Краматорському загонах, згодом — у Маріупольському 23 загоні морської охорони. У 2018 році долучився до “Азову”.
Коли перед інтерв’ю я питаю в Асана про психологічний стан і його готовність згадувати травматичні події, він абсолютно спокійно погоджується: “Про умови в полоні не скажу, бо побратими досі там. А решта — без проблем. Я, знаєте, після всього пережитого втратив якусь чутливість чи що, у мене ПТСР. Інколи здається, що я розповідаю це все трохи відсторонено, наче не зі мною було”. Впродовж розмови він не раз наголосить на необхідності обов’язкової психологічної реабілітації для військових.
Фото закривавлених рук Асана, складених у формі серця, минулоріч облетіло українські ЗМІ. Його він опублікував, перебуваючи на “Азовсталі”.
“До служби, до першого контракту я захоплювався мопедами, скутерами комп’ютерними іграми. Я був доволі закритою дитиною. У мене не було багато друзів. Зараз моя публічність з одного боку приносить користь для підрозділу, ми доволі швидко закриваємо збори, з іншого боку я не звик до медійності. Думаю, це не моє. Я не розумію, як деякі люди можуть вести одночасно інстаграм, телеграм, твіттер, щось там ще, я за однією соцмережею не встигаю”, — каже Асан.
Медійність Асана почалась, коли він, перебуваючи на “Азовсталі” опублікував фото поранених та записав звернення з проханням посприяти їхній екстрадиції до президента Туреччини Реджепа Ердогана. На відео медик розповів, в яких умовах перебували військові та цивільні на “Азовсталі”
“Я вірив, що процедура екстракшену (переміщення особистого складу з території, що знаходиться під контролем противника, в безпечну зону — ред.) можлива, і нас заберуть. Це відчай, але відчай з надією. Росіяни на нас кинули дуже великі сили, бо Маріуполь став просто як символ, що потрібно взяти за будь-яку ціну. Ми виграли час для всієї країни. Ця орда, яка намагалась вбити нас, не підсилювала їхні підрозділи на інших напрямках.
Там віриш у що завгодно. Просто в якийсь момент перестаєш бути атеїстом. І починаєш вірити, що не може бути так, що ось так все закінчиться. І починаєш смикати за кожну ниточку, яка може подарувати тобі життя. Мій друг сказав: “Я верю в чудо, но не жду счастливого конца”, — говорить Асан.
Перед початком повномасштабного вторгнення “азовці” проводили у Маріуполі вишколи з тактичної медицини.
“Ми навчали цивільних, для поліції проводили оновлення знань з такмеду. У 20-х числах [лютого 2022 року — ред.] командир мого підрозділу призначив мене старшим медичного екіпажа протидесантної оборони. І я був, так би мовити, у гарячому режимі на початок вторгнення.
З 24 лютого до 1 квітня я був на “еваках” — їздив на евакуації, також працював на стабпункті. Доводилось переїжджати, стабілізували поранених у підвалі школи, у військовій частині, у торгівельному центрі “Примор’є”, там була міні-операційна. Дуже багато ліків хлопці нам привозили, шовний матеріал поліція привезла”, — розповідає Асан.
Ми робили якісь там міні-операції. Те, що вміли, робили. Якісь дрібні ушкодження м’яких тканин, де нема загрози сильної кровотечі, ми їх витягали. Коли не вистачало навичок та знань, щоб це робити, просто намагалися стабілізувати поранених і стабілізованих вже направляли до шпиталю. Спочатку на “Нептуні” [військовий госпіталь в районі басейну “Нептун” — ред.], коли шпиталь розбомбили, він переїхав на територію “Азовсталі”.
Для довідки: Під час відкритої війни у 2022 році українські захисники обороняли Маріуполь 86 днів. 82 з них — у повному оточенні. За даними з різних джерел, під час боїв за Маріуполь загинули понад 100 тисяч цивільних, точна кількість полеглих військових невідома. Майже 2,5 тисячі українських захисників опинились у полоні росіян, більшість з них вийшла з території заводу “Азовсталь”.
30 березня під час чергової евакуації поранених Асан потрапив під щільний авіаобстріл, з 1 квітня вже працював в азовсталівському шпиталі.
“Питання септики-асептики взагалі не існувало. Ми намагалися робити все максимально швидко, щоб не викликати додаткового інфікування”, — говорить чоловік.
В таких умовах, які були у Маріуполі, цивільна медицина взагалі не працює. Там працює лише ентузіазм і власне імпровізація. Тобто ти знаєш як працює організм, де йдуть судини, як там все влаштовано, і якось намагаєшся від цього відштовхуватись і якось імпровізувати. Хлопці з 555-го [555 військовий шпиталь — ред.].., пам’ятаю, коли закінчився шовний матеріал, вони вже шили мідною проволокою. З катушки витягли дріт, продезінфікували й шили цим. Багато чого було, що в голові не вкладається.
Коли я питаю, про його поранення, Асан відмахується, каже на фоні цілодобових бомбардувань йому “пощастило”:
Я ж відносно цілий, дрібні уламкові є. Але от хлопці, які були поранені, їм приносили їжу, щоб організм мав будівельний матеріал для відновлення тканин. І було дуже важко дивитись на хлопців, які просто гниють, бо немає достатнього харчування, щоб вони нормально одужували. Все, що можна придумати, аби людина нормально не одужала, це все там було.
“Справа була в медикаментах, в їжі, воді, повітрі. До моменту, поки авіаційною бомбою не пробили шпиталь, там було дуже важке повітря. Знаєте, запах смерті: порох, труп і гній, бо ампутовані кінцівки з часом гниють. Коли заходиш в шпиталь, там такий самий запах, тільки замість пороху сеча і кал, і “надихано” — дуже висока вологість. Ми звісно прибирали, але цей важкий запах все одно був”, — розповідає медик.
Попри складні фізичні умови: постійні обстріли, брак їжі й води, складніше було перенести це все психологічно.
“Фізичний голод, те, що ти хочеш їсти, в якийсь момент пропадає, бо організм адаптується. Ти втрачаєш вагу, але ти розумієш, що якщо ти не рухаєшся, то ти скоріш за все помреш не від голоду, а від “прильоту” якогось”, — каже чоловік.
Я якимось дивом привіз з собою навушники на “Азовсталь”, вмикав музику і просто уявляв собі, що це все сон. На якийсь момент я просто переносив себе в інший всесвіт. Мабуть, це психологічна капсула, в якийсь момент просто перестаєш відчувати й просто робиш те, що маєш робити. Якщо ти не працюєш, то твою голову заповнюють якісь дурні думки. А коли ти просто працюєш, паніки та депресії такої немає, ти не звертаєш на це уваги, бо десь в глибині душі змирився, що сьогодні чи завтра твій день настане. От ти наче кожного дня спілкуєшся з людиною, а через пів години його вже приносять, а він вже мертвий. Не бачились півдня, а кожна зустріч була, наче не бачились років 10.
Асан згадує вихід з “Азовсталі” так: “Найперші думки: “Ми виживемо, ми не згниємо тут, все буде нормально, наше життя не закінчиться тут”.
Чоловік разом з побратимами потрапив в Оленівку: спочатку там не міг звикнути до відносної тиші, бо не було масованих обстрілів.
“Мені було незвично, що нічого не стріляє, нічого не летить, нічого не свистить. А ще було трохи незвично знаходитись на поверхні. Я згорів тоді на сонці. Я довго сонця не бачив, на “Азовсталі” у шпиталі я майже не виходив, лише зустрічав евакуації. А приїхав до Оленівки, травень, сонечко і я згорів, було круто”, — ухмиляється медик.
А потім потрапив до бараку, який підірвали під час теракту 29 липня 2022 року.
Я взагалі не знаю, як я там вижив. Бо поруч зі мною лежав хлопець, у нього дірка в голові як футбольний м’яч. А у мене уламки під ребра зайшли, у руки, ноги, я цілий.
Чоловік згадує, рятуючись, полонені вибігали з залишків будівлі через стіну вогню.
“Кожен, хто міг бігти, хапав з собою тих, у кого важчі поранення. Я біг, побачив знайомого, він кульгав дуже сильно, зрозумів, що він не пройде через цю стіну сам, я його підхопив і ми разом вибігли з бараку. Усі побігли до воріт. Там почали надавати медичну допомогу, кому могли”, — згадує Асан.
У нас нічого не було: ані медикаментів, ні перев’язочного матеріалу, нічого. Банально просто знімали з себе одяг, футболки, штани, труси, робили цим перев’язки, тампонували рани, імпровізували як могли. Години за 3-4 пустили медиків, стало легше, у них були медикаменти. О 6 ранку поранених вивезли у шпиталі. За військовою градацією поранених ділять на “зелених”, “жовтих”, “червоних”. До шпиталю відправляли “жовтих” і “червоних”. Десь 75 хлопців ми відправили, деякі з них не дожили й померли під час транспортування. А тих, хто вижив, нас перевели до іншого бараку, дівчата з 555-го шпиталю робили нам перев’язки.
Для довідки: 29 липня 2022 року на тимчасово окупованій частині Донеччини в Оленівці обстріляли колонію, де перебували полонені українські захисники, у тому числі бійці полку “Азов”. Тоді загинули щонайменше 40 українських бійців та отримали поранення ще 130.
“Мама дізналась, що я в Оленівці, бо на відео впізнала почерк”
У мене зв’язку з близькими не було. Мама дізналась, що я був “на бараку”, коли побачила відео, що росіяни виклали в мережу, там було видно таблички “хворі”, “в строю”… І мама впізнала мій почерк на тих табличках, їх писав я.
Вона знала, що я не загинув, бо мене не було у списках загиблих в Оленівці, вірила, що я живий. Але поспілкуватись вдалося вже після повернення.
“Інформації не було. Сидиш, тобі кажуть “Запорожье наше, Днепр наш, Киев пал”. Якийсь час грало радіо, слухали новини по радіо та аналізували”, — згадує чоловік.
Асан Ісенаджиєв повернувся в Україну за обміном 31 грудня 2022 року. Згадує, думав, що це етапування у Сибір.
“Речі дали в рандомному порядку, мені дісталась “цифра” — російська форма. І росіяни усю дорогу мене питали з “наїздом”, звідки у тебе ця форма, ти хоч знаєш, чия вона тощо… Планів після повернення було багато: поїсти смачно, мечеть, Коран, став більш віруючим”, — розповідає чоловік.
Асан спокійно розповідає про бойові дії та операції під бомбами, але ні слова не каже про те, що довелось пережити в полоні.
“Є така фраза: “Все, що було в Лас-Вегасі, має залишитись в Лас-Вегасі”. З полоном так само. Зараз не час розповідати про умови, я б це не афішував. Це треба буде робити після закінчення “двіжух”.
Я в полоні був відносно медійним, і на мене “звертали увагу”, скажімо так. Думаю, зайвий раз привертати увагу до конкретної людини не варто. Якби нагадування про імена конкретних полонених якось впливало на обмінний процес, я би кричав імена всіх своїх друзів постійно”, — каже медик.
Зараз Асан відновлюється після поранень у Маріуполі та Оленівці. І наголошує на важливості психологічної реабілітації для військових.
“Відносно багатьох хлопців я цілий. Численні акубаротравми [контузії — ред.], бо ракетами били, уламкові дрібні. Більш серйозно це вдарило по психічному здоров’ю. Фізичне можна відносно швидко відновити. Психологічні питання страшніші. Апатія, ПТСР — це не жарти”, — розмірковує чоловік.
Треба розуміти, що війна закінчиться, і військовим треба буде реабілітація в першу чергу психологічна. І, на мою думку, перед поверненням на фронт після поранень чи полону теж треба звертати увагу на психологічний стан. Не всі однакові. У нас є хлопці, які зараз без руки чи ноги, але морально стійкі, і повертаються на фронт як обмежено придатні. Є такі, що ловлять ступор. Людина має розуміти, чи може продовжити службу. Є люди, які більше не вивезуть. І через це вбити можуть не тільки його, він може підвести підрозділ. Не кожна людина має міцний стрижень, було б непогано дати їм вибір чи продовжувати службу. Є багато людей, які продовжують допомагати, але вже не в складі формування.
Зараз Асан проводить курси з тактичної медицини для охочих.
“Коли мене обміняли, ракета прилетіла до Дніпра, і там було багато загиблих. Я подумав, що було б непогано провести тренінги для цивільних з першої меддопомоги. Перший тренінг був в Києві за донати. Потім я їздив на реабілітацію в Трускавець, паралельно там проводив тренінг. Зараз ми навчаємо медиків нашої бригади, інших підрозділів.
На жаль, ракета може прилетіти куди завгодно, бо у них там з прицілом проблеми, і може ці знання допоможуть когось врятувати. Є валіза знань, валіза досвіду і не ділитись цим досвідом, на мій погляд, — це злочин”, — каже медик.
Нагадаємо, 6 липня з полону російських загарбників повернули ще 43 українських захисників, серед них оборонці Маріуполя.
В редакцію “Вільного радіо” звертаються родичі полонених, і ми продовжуємо збирати їхні історії, аби показати обличчя тих, хто боровся за Україну, а тепер потребує боротьби за них. Якщо ваша близька людина потрапила у полон і ви готові про неї розповісти, пишіть нам через форму зворотного зв’язку на сайті або у соцмережах: Telegram, Instagram, Facebook.