“Про полонених треба говорити ретельно підбираючи слова”: як згадує повернення з полону азовець з “Азовсталі”
Михайло Жарков — командир взводу спецпризначення бригади “Азов”. Чоловік родом з Луганська, з початку повномасштабного вторгнення боронив Маріуполь. Після боїв на “Азовсталі” провів в полоні чотири місяці, був свідком теракту в Оленівці. З полону Михайла чекали дружина і дві доньки. Зараз чоловік чекає на повернення своїх побратимів.
Він розповів Вільному радіо про свій досвід і про те, як варто говорити про українських полонених, аби їм не нашкодити.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, разом з дружиною та двома доньками Михайло жив у Маріуполі. Сім’ї вдалося виїхати з міста, а чоловік залишився в обороні. Він брав участь у боях у центрі міста, у Кальміуському та Лівобережному районах. З території “Азовсталі” вийшов одним з останніх, 20 травня 2022 року.
“Хто що з нас зробив добре чи не добре — покаже час. У нас було дуже багато поранених, вже критичних. Десь за тиждень до виконання наказу з виходу з “Азовсталі” я заїжджав на “залізяку” — наш бункер, де знаходились поранені, і просто був в шоці, там людям наживу робили ампутації.
Коли виходили, нам сказали, що це полон. 21 числа я вже був в Оленівці. Там дуже багато людей. У мене в бараці було більше 300 чоловік, а барак розрахований на 78. Військових поділили по підрозділах, окремо були бараки з цивільними — це ті, хто колись проходив строкову службу, або служив за контрактом”, — розповідає Михайло.
Змушували слухати гімн РФ і розглядали татуювання
День в Оленівській колонії починався з прослуховування гімну РФ, згадує Михайло. О 6 ранку його вмикали на шикуванні. Потім між прийомами їжі — допити.
“Допити проводили і росіяни, і “ДНР-івці”, ФСБ-шники, слідчій комітет. Питали про вбивства цивільних, про руйнацію міста, деяким пропонували співпрацю — підписати контракт з РФ. У них була стаття за вбивство журналістки якоїсь, я взагалі не знаю, що вона і де робила, і хто її вбив. І ще вбивство якоїсь вагітної жінки, у якої на животі начебто свастику намалювали. Багато у чому звинувачували”, — каже чоловік.
Доступу до українських новин у полонених немає. Росіяни створюють інформаційний вакуум, і джерела новин дуже обмежені.
“Усі новини були лиш з російського радіо та те, що нам казали на допитах. Розповідали фейки. Мені показували роздрукований список на обмін, казали, от бачиш, ми хочемо тебе поміняти, а твоя держава тебе викреслює”, — каже чоловік.
Михайло розповідає, що до українських полонених було різне ставлення через, наприклад, татуювання чи підрозділ.
“У мене більше сорока татуювань, є язичницькі. Є руна Одал — для мене це символ єдності зі своїми духовними предками і захист потомства, нічого поганого в цьому немає. А для них це — третя танкова дивізія СС. Хоча я піхотинець, і до танків стосунку не маю”, — каже чоловік.
Після вибуху в Оленівці до поранених не пускали медиків
Під час теракту в Оленівській колонії, коли вибухнув один з бараків і загинули українські полонені, Михайло був в іншому приміщенні. Він згадує, як напередодні вибуху туди росіяни переселили понад сотню “азовців”.
“Хлопці, які там були, кажуть, що барак, в який переводили, не був готовий взагалі для життя. Потім приїхав РСЗО “ Град” під мій барак. Я спав на другому поверсі ліжка. В тюрмах кілька парканів. Цей “Град” під’їжджає під один з них — це метрів 30 від мого вікна. Починає відправляти касету в сторону українських військ, там де позиція. З вікна з другого поверху ми бачили, коли там були бої. Наші гелікоптери пролітали, російські. Ось туди і відправляє касети “Град”. Я собі прокинувся, думаю: “От г*ндон!” і ліг спати далі. Потім чую два вибухи, виходжу на вулицю подивитися. Бачу, а там горить все, палає. І хлопці кричать там, заживо помирають”, — згадує Михайло.
Чоловік розповідає, що медиків на місце вибуху одразу не допускали.
“Навіть наших полонених медиків. Дві-три години не пускали, і на жаль, дуже багато хлопців, тільки з мого батальйону троє, загинули через це. Перша нормальна допомога почалася через три години. Добре, що азовців дуже сильно муштрують щодо медицини. Бо там йшло в допомогу все: починаючи від футболок, тампонада шкарпетками і подібне”, — каже військовий.
Не знав куди везуть: на обмін чи етап
Михайло повернувся з полону за обміном 21 вересня 2022 року. Зранку росіяни наказали “з речами на вихід”, порахували, перевірили полонених, зібрали підписи про те, що не мають претензій до умов в Оленівській колонії. Михайло зізнається, думав, що це етапування вглиб РФ.
“Ми зайшли на плац, просиділи там до 6 години вечора на “кортанах”. Потім приїхали три вантажівки, по 50 людей в одну машину, зв’язали руки, закрили обличчя. Приїхали, чуємо — аеродром. Там вперше промайнула надія, що це обмін. Уявляв, от зараз український літак нас забере і додому [сміється – ред]. А потім тебе витягають за ноги, заново замотують стяжкою руки. Ти бачиш, що там прапор Росії на шевроні, і думаєш: “ага, ніфіга”. Сідаємо в літак, і думаю, що це 100% якесь етапування”, — розповідає Михайло.
Серед полонених почали ходити чутки, що їх мають обміняти у Туреччині.
“Приземляємось, холодно. Думаю: ні, не Туреччина. Дозаправка. Потім прилітаємо далі, там ще холодніше. Вже точно не Туреччина. Після літака — автобус. Там у мене вкрали класний спальник. З’явилась надія на обмін. Їхали ще 6 годин, в туалет за всю дорогу не пустили”, — каже чоловік.
“Ти такий: “Ого!”. Виводять, знімають стяжку, скотч. Вже було темно. Йдемо. Кажуть, 50 метрів правіше — там вже Україна. Коли йшов з Білорусі, там висів білборд “вас вітає Україна”. Йду, у мене сльози накочуються, починаю, як дитина, плакати [посміхається – ред.] І думаю: ні, я далі не піду, поки не заспокоюся. Заспокоївся, тільки потім пішов” — ділиться Михайло.
Не хотів казати дружині про обмін, доки не відновиться
На кордоні українських військових зустріли медики й волонтери. Михайло зізнається, спочатку не хотів повідомляти дружині про своє повернення, доки не поліпшить стан здоров’я — бойові дії та полон далися взнаки. Сестрі Михайла подзвонила волонтерка, яка зустріла їх на кордоні.
“Я не знав, що держава оприлюднить списки обміняних. І вирішив телефонувати не дружині, а сестрі. Пані Галина бере набирає мою сестру, її також звати Галина, і каже: “Я телефоную вам з приводу вашого брата, я стою біля нього, його обміняли”. Я чую, як починає плакати сестра, у мене ком в горлі. Кажу, що все добре, я вдома, не кажи Ані, я хочу привести себе до ладу, набрати вагу, щоб загоїлись рани і після того вже приїхати. Але не вийшло”, — посміхаючись розповідає чоловік.
Молодша донька Михайла народилась 27 січня 2022 року. На питання, що перше хотілось зробити після полону, він не замислюючись каже: побачити малечу.
Після лікування та психологічної реабілітації Михайло повернувся на службу. Багато його побратимів досі у полоні. Чоловік каже, що розголос потрібний, втім розповідати про полонених треба обережно. Це стосується і журналістів, і родичів, і тих, хто вже вийшов з полону.
“Ми й так знаємо, які росіяни. Наголошувати на цьому зайвий раз не варто. Бо ніколи не знаєш, яка буде реакція. Одна неправильна фраза може нашкодити людям, які ще в полоні. Потрібно дуже ретельно підбирати слова”, — каже Михайло.
“З одного боку не можна мовчати, з іншого — коли якісь медійні особистості казали “Звільніть Азовсталь”, то у мене на допиті було, що декілька разів приклалися фізично зі словами: “Як же ви за*бали”. Але мені здається, що так, що так люди знаходяться в їхній повній владі. Якщо вони захочуть, зможуть нанести якісь фізичні ушкодження і так” — згадує чоловік.
Нагадаємо, 6 липня з полону російських загарбників повернули ще 43 українських захисника, серед них оборонці Маріуполя.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.