Михайло Жарков — командир взводу спецпризначення бригади “Азов”. Чоловік родом з Луганська, з початку повномасштабного вторгнення боронив Маріуполь. Після боїв на “Азовсталі” провів в полоні чотири місяці, був свідком теракту в Оленівці. З полону Михайла чекали дружина і дві доньки. Зараз чоловік чекає на повернення своїх побратимів.
Він розповів Вільному радіо про свій досвід і про те, як варто говорити про українських полонених, аби їм не нашкодити.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, разом з дружиною та двома доньками Михайло жив у Маріуполі. Сім’ї вдалося виїхати з міста, а чоловік залишився в обороні. Він брав участь у боях у центрі міста, у Кальміуському та Лівобережному районах. З території “Азовсталі” вийшов одним з останніх, 20 травня 2022 року.
“Хто що з нас зробив добре чи не добре — покаже час. У нас було дуже багато поранених, вже критичних. Десь за тиждень до виконання наказу з виходу з “Азовсталі” я заїжджав на “залізяку” — наш бункер, де знаходились поранені, і просто був в шоці, там людям наживу робили ампутації.
Коли виходили, нам сказали, що це полон. 21 числа я вже був в Оленівці. Там дуже багато людей. У мене в бараці було більше 300 чоловік, а барак розрахований на 78. Військових поділили по підрозділах, окремо були бараки з цивільними — це ті, хто колись проходив строкову службу, або служив за контрактом”, — розповідає Михайло.
День в Оленівській колонії починався з прослуховування гімну РФ, згадує Михайло. О 6 ранку його вмикали на шикуванні. Потім між прийомами їжі — допити.
“Допити проводили і росіяни, і “ДНР-івці”, ФСБ-шники, слідчій комітет. Питали про вбивства цивільних, про руйнацію міста, деяким пропонували співпрацю — підписати контракт з РФ. У них була стаття за вбивство журналістки якоїсь, я взагалі не знаю, що вона і де робила, і хто її вбив. І ще вбивство якоїсь вагітної жінки, у якої на животі начебто свастику намалювали. Багато у чому звинувачували”, — каже чоловік.
Доступу до українських новин у полонених немає. Росіяни створюють інформаційний вакуум, і джерела новин дуже обмежені.
“Усі новини були лиш з російського радіо та те, що нам казали на допитах. Розповідали фейки. Мені показували роздрукований список на обмін, казали, от бачиш, ми хочемо тебе поміняти, а твоя держава тебе викреслює”, — каже чоловік.
Михайло розповідає, що до українських полонених було різне ставлення через, наприклад, татуювання чи підрозділ.
“У мене більше сорока татуювань, є язичницькі. Є руна Одал — для мене це символ єдності зі своїми духовними предками і захист потомства, нічого поганого в цьому немає. А для них це — третя танкова дивізія СС. Хоча я піхотинець, і до танків стосунку не маю”, — каже чоловік.
Під час теракту в Оленівській колонії, коли вибухнув один з бараків і загинули українські полонені, Михайло був в іншому приміщенні. Він згадує, як напередодні вибуху туди росіяни переселили понад сотню “азовців”.
“Хлопці, які там були, кажуть, що барак, в який переводили, не був готовий взагалі для життя. Потім приїхав РСЗО “ Град” під мій барак. Я спав на другому поверсі ліжка. В тюрмах кілька парканів. Цей “Град” під’їжджає під один з них — це метрів 30 від мого вікна. Починає відправляти касету в сторону українських військ, там де позиція. З вікна з другого поверху ми бачили, коли там були бої. Наші гелікоптери пролітали, російські. Ось туди і відправляє касети “Град”. Я собі прокинувся, думаю: “От г*ндон!” і ліг спати далі. Потім чую два вибухи, виходжу на вулицю подивитися. Бачу, а там горить все, палає. І хлопці кричать там, заживо помирають”, — згадує Михайло.
Чоловік розповідає, що медиків на місце вибуху одразу не допускали.
“Навіть наших полонених медиків. Дві-три години не пускали, і на жаль, дуже багато хлопців, тільки з мого батальйону троє, загинули через це. Перша нормальна допомога почалася через три години. Добре, що азовців дуже сильно муштрують щодо медицини. Бо там йшло в допомогу все: починаючи від футболок, тампонада шкарпетками і подібне”, — каже військовий.
Михайло повернувся з полону за обміном 21 вересня 2022 року. Зранку росіяни наказали “з речами на вихід”, порахували, перевірили полонених, зібрали підписи про те, що не мають претензій до умов в Оленівській колонії. Михайло зізнається, думав, що це етапування вглиб РФ.
“Ми зайшли на плац, просиділи там до 6 години вечора на “кортанах”. Потім приїхали три вантажівки, по 50 людей в одну машину, зв’язали руки, закрили обличчя. Приїхали, чуємо — аеродром. Там вперше промайнула надія, що це обмін. Уявляв, от зараз український літак нас забере і додому [сміється – ред]. А потім тебе витягають за ноги, заново замотують стяжкою руки. Ти бачиш, що там прапор Росії на шевроні, і думаєш: “ага, ніфіга”. Сідаємо в літак, і думаю, що це 100% якесь етапування”, — розповідає Михайло.
Серед полонених почали ходити чутки, що їх мають обміняти у Туреччині.
“Приземляємось, холодно. Думаю: ні, не Туреччина. Дозаправка. Потім прилітаємо далі, там ще холодніше. Вже точно не Туреччина. Після літака — автобус. Там у мене вкрали класний спальник. З’явилась надія на обмін. Їхали ще 6 годин, в туалет за всю дорогу не пустили”, — каже чоловік.
“Ти такий: “Ого!”. Виводять, знімають стяжку, скотч. Вже було темно. Йдемо. Кажуть, 50 метрів правіше — там вже Україна. Коли йшов з Білорусі, там висів білборд “вас вітає Україна”. Йду, у мене сльози накочуються, починаю, як дитина, плакати [посміхається – ред.] І думаю: ні, я далі не піду, поки не заспокоюся. Заспокоївся, тільки потім пішов” — ділиться Михайло.
На кордоні українських військових зустріли медики й волонтери. Михайло зізнається, спочатку не хотів повідомляти дружині про своє повернення, доки не поліпшить стан здоров’я — бойові дії та полон далися взнаки. Сестрі Михайла подзвонила волонтерка, яка зустріла їх на кордоні.
“Я не знав, що держава оприлюднить списки обміняних. І вирішив телефонувати не дружині, а сестрі. Пані Галина бере набирає мою сестру, її також звати Галина, і каже: “Я телефоную вам з приводу вашого брата, я стою біля нього, його обміняли”. Я чую, як починає плакати сестра, у мене ком в горлі. Кажу, що все добре, я вдома, не кажи Ані, я хочу привести себе до ладу, набрати вагу, щоб загоїлись рани і після того вже приїхати. Але не вийшло”, — посміхаючись розповідає чоловік.
Молодша донька Михайла народилась 27 січня 2022 року. На питання, що перше хотілось зробити після полону, він не замислюючись каже: побачити малечу.
Після лікування та психологічної реабілітації Михайло повернувся на службу. Багато його побратимів досі у полоні. Чоловік каже, що розголос потрібний, втім розповідати про полонених треба обережно. Це стосується і журналістів, і родичів, і тих, хто вже вийшов з полону.
“Ми й так знаємо, які росіяни. Наголошувати на цьому зайвий раз не варто. Бо ніколи не знаєш, яка буде реакція. Одна неправильна фраза може нашкодити людям, які ще в полоні. Потрібно дуже ретельно підбирати слова”, — каже Михайло.
“З одного боку не можна мовчати, з іншого — коли якісь медійні особистості казали “Звільніть Азовсталь”, то у мене на допиті було, що декілька разів приклалися фізично зі словами: “Як же ви за*бали”. Але мені здається, що так, що так люди знаходяться в їхній повній владі. Якщо вони захочуть, зможуть нанести якісь фізичні ушкодження і так” — згадує чоловік.
Нагадаємо, 6 липня з полону російських загарбників повернули ще 43 українських захисника, серед них оборонці Маріуполя.