Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Миколу Головного. Чоловік народився і виріс на Вінниччині, але більшу частину життя провів на Харківщині. У перші дні відкритої війни село, в якому він жив із сімʼєю, опинилося під окупацією. Коли Миколі вдалося звідти виїхати, він одразу долучився до війська.
Про Миколу Головного Вільному Радіо розповіла його дружина Альона.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Микола Головний народився 6 вересня 1981 року в селі Вільшанка на Вінниччині. Хлопець був третьою дитиною в сімʼї. Він любив гуляти з друзями, майструвати й загалом ріс спокійним.
“Він мені сам розповідав, що вони з друзями вигадували собі подорожі. У дитинстві уявляли, що вони дослідники чогось, і розвідували це там, де гуляли”, — переповідає дружина чоловіка Альона.
Навчався Микола в Трибусівській загальноосвітній школі. Після її закінчення вступив до Тульчинського фахового коледжу ветеринарної медицини, але життя з галуззю не повʼязав.
Здобувши освіту, Микола отримав повістку й пішов на строкову службу в лавах Нацгвардії. Її він проходив у Донецьку і, каже дружина, військова справа так сподобалася чоловіку, що він вирішив підписати контракт, але вже з іншою частиною. Так із 2001 по 2005 рік Микола прослужив у Харкові — в області на той момент уже жили його брат, сестра й тітка.
Після завершення контракту Микола Головний залишився в Харкові. Спершу він працював на виробництві напоїв у Чугуєві, а потім на Харківському плитковому заводі. У вільний час чоловік любив рибалити на Немишлянському карʼєрі в місті, а ще грати в футбол.
“Йому подобалось грати й так, і у відеоігри, коли була погана погода. Він дуже часто ходив із друзями на “Металіст” (футбольний стадіон у Харкові, де зокрема грав однойменний футбольний клуб, — ред.), на ігри”, — розповідає про захоплення Миколи його дружина.
Також чоловік часто навідував своїх рідних на Харківщині. Так через кілька років після служби він познайомився з майбутньою дружиною Альоною. Жінка була падчеркою його старшого брата й сестрою похресниці Миколи. Із роками між парою завʼязалися стосунки, і в 2011 році в них народився син Сергій.
“[Чоловік] був люблячим. Завжди з ним говорив: розповідав, що і як треба робити, допомагав, підказував. Усе, що має робити батько, він робив”, — ділиться жінка.
Разом із сімʼєю Микола Головний жив у селі Семенівка Купʼянського району на Харківщині, де народилася його дружина. Подружжя мріяло колись купити будиночок в іншому регіоні та побувати в Карпатах. Але у 2022 році життя сімʼї різко змінилося — уже 25 лютого село опинилося під російською окупацією.
Альона розповідає, що, зайшовши в село, загарбники оглядали чоловіків, намагаючись знайти патріотичні татуювання. У Миколи ж була лише літера “К” на лівій руці — як перша літера його імені російською. Він розповідав, що набив її “замолоду по дурості”. Хоч раніше чоловік і служив, росіян цей факт не збентежив, адже в армії Микола був до 2014 року. Але брат Альони воював в АТО, і тому лишатися в селі сімʼї було особливо лячно.
Спершу Семенівку залишили дружина й син Миколи, а він виїхав за ними слідом через тиждень. Це був кінець липня 2022 року, а вже 3 серпня чоловік мобілізувався. Його розподілили до 5 Слобожанської бригади.
“Казав: «Чому я повинен сидіти вдома, коли мої брати воюють?» Коли окупували село Іванівка, теж десь 25–26 лютого, вони змогли пішки чи як дістатися Чугуївського військкомату й пішли [в армію] з перших днів повномасштабного”, — розповідає про рішення захисника дружина.
Спершу Микола Головний воював на Купʼянському напрямку й був у Балаклії. За словами Альони, військовому хотілося служити недалеко від дому, аби частіше навідуватися до сімʼї — його дружина й син жили в Харкові, а після деокупації Семенівки повернулися в село, бо жінка працювала діловодом у місцевій громаді. Але вперше побачитися з рідними Миколі вдалося вже перед відʼїздом до Серебрянського лісу на початку 2023 року, а наступні три місяці й поговорити з ними виходило не завжди.
Після Серебрянського лісу захисник воював на Донеччині: у Кліщіївці поблизу Бахмута й Неліпівці неподалік від Торецька. Та в яких би гарячих точках не був, він завжди оберігав дружину й сина від війни. Особливо просив Альону зайвий раз не хвилюватися, коли жінка завагітніла дочкою Аріною. Миколу знову перевели на Харківщину, й коли у 2024 році дівчинка народилася, йому вдалося на годину вибратися в пологовий, щоб побачити її та дружину.
Утім, навіть поруч із сім’єю Микола не міг відпочити від думок про службу. Ще на початку служби чоловік обрав собі позивний Пастор, бо вірив у бога й після війни навіть думав стати священником. На передовій же він давав настанови іншим захисникам серед своїх підлеглих, учив їх “вмикати голову, а не бігти навпростець”.
26 липня 2026 року на позиціях військового мав замінити інший командир. Та коли Микола виходив звідти, поблизу села Малі Проходи він натрапив на невідомий вибуховий пристрій. Чоловіку довго не могли зупинити кров, щоб перевезти його до лікарні в Харкові. Там він переніс дві операції, а потім мав ще одну в Києві. Лікарі казали, що Микола може вижити, але організм чоловіка не витримав — 12 серпня захисник помер.
Поховали військового на Алеї Слави 18 кладовища в Харкові.
За життя Миколу Головного нагородили орденом “За мужність ІІІ ступеня”, відзнакою “За оборону України” та медаллю “За оборону міста-героя Харкова”. Аби вшанувати його памʼять, рідні також просять надати йому звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна памʼять.