Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Василь Луцьків з перших днів повномасштабної війни долучився до лав прикордонників та боронив Донеччину, Луганщину і Харківщину. Заслуги захисника відзначав президент в одному зі звернень, а сам він плакав після повернення з Часового Яру. Загинув чоловік, коли пораненим намагався допомогти побратиму.
Про життєвий шлях Василю Вільному радіо розповіла його дружина Галина Луцьків.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Василь народився 25 грудня 1974 року у селі Бутини Львівської області. Після школи він вивчився на кранівника, а потім відслужив строкову службу у Криму.
“Далі він пішов працювати на будівництво й так було до повномасштабної війни. Робив ремонти людям будь-яких складнощів від штукатурки до електрики. Міг самотужки побудувати хату чи котедж з нуля — був майстром на всі руки”, — говорить дружина.
Між ремонтами чоловік любив розбирати та ремонтувати мотоцикли. З технікою до нього приходили й знайомі, які просили розібратися.
Коли почалось повномасштабне вторгнення чоловік добровольцем пішов до лав ЗСУ. Офіційну службу почав з 28 листопада 2022 року.
“Він з першого дня хотів йти, але я його не відпустила та сховала від нього документи. А потім ми сварилися і я не мала вже сил його стримувати, він пішов у військкомат. Він сказав, що пішов захищати нас, щоб вони не дійшли до нас і вдома не було, як потім було у Бучі. Якось потім він питав дочку: “хто йде на Пасху?”. Вона відповіла:”я, мама та сестра” — “Молодці, я пишаюсь вами та маю за кого воювати”, — ділиться Галина.
Добровольця зарахували механіком-водієм до лав 4-го прикордонного загону бригади “Помста”.
“Але спеціальність в нього була доволі формальною, бо він разом з іншими ходив у штурми. Останнє відео перед загибеллю, яке мені показували побратими, було як він знайшов якийсь старий Мінськ (мотоцикл, — ред.) і він каже: “Згадав дитинство, зробив той мотоцикл та поїхав на ньому радий, як мала дитина”, — переказує вдова.
За час повномасштабної війни Василь боронив державу в Донецькій, Луганській та Харківській областях.
“На Луганщині вони боронили Новоєгорівку, а потім Білогорівку, Серебрянський ліс, Синьківку та Діброву на Харківщині, він багато де був… Потім у 2024 році ось у Часовому Ярі були. Там була така ситуація, що вони у двох відбивали позиції, бо багато хто не дійшов. Командир потім за це подавав їх на нагороду, але так ці документи десь й не дійшли. Після Часового Яру його відпустили додому і він плакав, казав, що не знає, як звідти вийшов взагалі. А там же стільки відказників було, які й досі живі”, — згадує дружина.
30 квітня 2024 року у своєму відеозвернення президент України Володимир Зеленський відмітив Василя Луцька та його побратимів за службу.
“Хочу особливо відзначити підрозділи та воїнів нашої Державної прикордонної служби України, які саме цими тижнями проявили себе у боях. Луганський прикордонний загін, бригада “Помста”, і особливо — старший сержант Василь Луцьків, сержант Антон Кирилов та старший лейтенант Сергій Незговоров. Дякую, хлопці!”, — сказав Володимир Зеленський.
Між службою чоловік не забув про родину та підтримував їх.
“У доньки випускний був і він своїм коштом оплатив живу музику. Йому казали, що не треба під час війни, коли хлопці гинуть. А він сказав: “В мене також гинуть, але я так хочу”, — ділиться Галина.
У вересні 2024 року загін прикордонника допомагав стримувати росіян на Харківщині, у селі Піщане. Вони боролись три доби, а 7 вересня 2024 року захисник загинув.
“Їх тоді закидали мінами й від вибуху однієї з них осколок влучив йому у шию. Так ще пішов допомагати побратиму, якого також поранило, але поки допомагав йому — сам впав, що й допомогу не встигли надати”, — переказує дружина розповідь побратимів, але додає, що не вірить в неї.
Поховали Василя Луцьківа у рідному селі Бутини через 6 днів, 13 вересня.
Побратими казали рідним, що він був сміливим, відважним, вірним товаришем, завжди допомагав, давав поради та не покидав у біді.
“Командир казав, що завжди міг сподіватися на Василя, який не мав страху. Він стільки витягав поранених хлопців на евакуацію, особливо у Часовому Ярі, але потім його самого не вивезли. Хоча до війни він дуже боявся крові, але зміг перебороти це в собі”, — переказує вдова.
У чоловіка залишилась дружина, двоє дочок та син.
“Ми прожили разом 21 рік. Він був людиною слова, чесним, мав добре серце, був безжальним до ворога, але люблячим і турботливим до своїх рідних та друзів. В нього був позивний “Вуя” і я після його загибелі купила собі маленького йорка (собаку, — ред.) та назвала його “Вуя”, — додає Галина.
Родина прагне, аби Василю надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.