16 січня в Україні вшановують День пам’яті захисників Донецького аеропорту. Віталій Пясецький з позивним “Турист” — один з них, він тримав оборону на другому поверсі термінала та поділився спогадами, як з побратимами рятувався від спраги “смокчучи лід”, про наслідки газової атаки та інші складнощі. Боєць зберіг з того часу не лише спогади, а й фото.
Віталій Пясецький родом з Ковеля, що на Волині. Чоловік власник рекламного бізнесу і військового досвіду. Однак, у 2014 році долучився добровольцем до лав ЗСУ, щоб встати на захист держави від окупантів.
“Тоді це всі ще називали “ВДВ війська”, а потім вони стали ДШВ (десантно-штурмові війська)”, — уточнює співрозмовник.
З 19 серпня 2014 року чоловіка офіційно мобілізували, а вперше у зону АТО він потрапив у листопаді. Добровольцю тоді було 32 роки.
“Частина наших підрозділів вже тоді виїжджали на ротації у Донецький аеропорт. А частково наші підрозділи виїжджали на охорону позицій, артилерії та мінометних батарей на околицях аеропорту. Прямих бойових зіткнень тоді не було ще. Моя рота охороняла зерносховище на околицях Опитного”, — згадує Віталій Пясецький
Коли Віталій Пясецький починав службу у лавах ЗСУ, то мав позивний “Філософ”. Але не довго.
“У мене тоді був фотоапарат, який я носив на шиї і коли ми приїхали в АТО, то мені сказали: “Який же ти філософ? Ти турист”. І все, так мене після цього й називали”, — сміється співрозмовник.
Фотоапарат військовий взяв з собою у рюкзак коли їхав у Донецький аеропорт. Там він провів 5 діб: з 14 по 18 січня. Ці дні в його житті він досі пам’ятає майже погодинно.
“Я у руках грів батарейки, вставляв, робив пару кадрів, знову грів у руках. Мені ще тоді казали: “Нікуди їх не викладай”. А я відповідав: “Колись ти у мене ще сам їх попросиш”. Реально, це була така серія знімків, де були хлопці, які потім загинули. Це були їхні останні прижиттєві фото. Я вважаю, це найкраще, що я там зробив”, — ділиться співрозмовник.
“Ми потрапили як раз на завершальну стадію боїв за аеропорт. Тоді вже почались доволі активні наступальні дії з боку противника”, — згадує чоловік.
За його спогадами, у Донецький аеропорт їхали тільки добровольці. Більшість з них були молодими чоловіками від 25 до 30 років. Лише пару військових була старші 40 років.
“Початково я мав зайняти позиції у диспетчерській вежі. Однак, як раз 13 січня її зруйнували — вона впала, наші понесли втрати, і я був у новому терміналі. Моя позиція була на першому поверсі у багажному відділенні”, — уточнює співрозмовник.
Позиція, яку тримав батальйон Віталія, називалась “Ромео”, а поряд була ще одна — “Калітка”, яку тримали бійці 93-ї бригади.
“Нам показали звідки можуть йти та стріляти і все. Ти дивишся та працюєш на вогневе подавлення. Навпроти нас був готель “Польот” звідки по нас активно працювали і РПГ прилітали. Між нами було десь 300-400 метрів. І ось ти розумієш, що з цього приміщення по тобі щось летить — туди пустив пару куль, в те вікно пустив”, — ділиться військовий.
Так пройшли 13 та 14 січня у Віталія. Ці дні він згадує як “лайтовий режим” без активних штурмів.
З 15 січня окупанти почали активніші штурми.
“Виїжджав танк та висаджував весь боєкомплект по верхніх поверхах, по нижніх та руйнував перекриття. В таких умовах неможливо було виставити той самий ПТУР чи СПГ (протитанкову зброю, — ред.). А потім піхота йшла у наступ, але я їх майже не бачив. Лише один раз я бачив коли мелькнула якась тінь. Тобто, масованих м’ясних штурмів, які зараз відбуваються (під час повномасштабної війни, — ред.), я не спостерігав”, — зазначає захисник.
Сховатися від вогню танків було майже ніде, згадує Віталій.
“В нас не було ніяких бетонних стін. Для будування захисних споруд в нас тягнулося все! Захисна позиція зазвичай прив’язувалась до бетонної колони в обхваті з метр. І на ці барикади ми тягнули будівельне сміття, обладнання та навіть ящики з боєкомплектом — просто брали ящики з патронами і ставили на барикаду, щоб хоч щось захистило тебе від осколків та куль”, — говорить військовий.
З боєприпасами нестачі не було — завдяки героїчній роботі водіїв МТЛБ.
“Вночі на термінали просто по-бойовому залітала МТЛБ та розвантажувала боєкомплект. Тому БК в нас було дуже багато”, — з гордістю говорить чоловік.
Щодо їжі було складніше, але в таких умовах у захисника майже не було апетиту.
“В нас тоді були сухпайки українського зразка, але скажу відверто — їсти особливо не хотілося. За всі чотири дні я з’їв тільки пачку [печива] “Галетне”, які в сухпайку йдуть, і два паштети печінкових. Ще згадав, у мене була палка ковбаси, яку ми різали на шматочки і роздавали хлопцям”, — згадує боєць.
З водою ситуація була значно гірше.
“Тоді були сильні морози і проблема була у тому, що вся вода була у твердому стані — померзла. Пригадую в нас було таке приміщення технічного характеру, де була буржуйка. Вона не гріла, бо палити не було чим, але на ній стояла каструля з брилою льоду, яка топилася. Взагалі проблема з водою була до 18 січня. Тоді підбили нашу МТЛБ, яка їхала на евакуацію, в ній ще загинув механік-водій, і в ній нам везли воду. З 18-го почали спадати морози і ми з хлопцем до неї дібралися вночі та взяли пару баклажок води. Бо її реально вже зовсім не було — довбали та смоктали лід”, — ділиться Віталій Пясецький.
Поспати в умовах постійних боїв було важко, але можливо, згадує військовий.
“Який це був відпочинок? Купа людей лежали у маленькому приміщенні. Заходиш, шукаєш між кимось місце, де хоча б боком можеш влізти, заліз, спальником накрився та дрімаєш. 16 числа взагалі ніхто не спав — нас видавили ж тоді, було багато поранених, загиблих, не до сну було. 17 числа теж були ще важчі бої, нас закидували газовими та звичайними гранатами. Ще влучили у БК, де були гранатомети, постріли до гранатометів, патрони, гранати і воно горіло, вибухало. Тоді командування взяла на себе така легендарна людина як Іван Зубков — Герой України. Я вже тоді був відверто деморалізований і він сказав нам: “хлопці, вставайте, треба щось робити інакше нас всіх переб’ють”. Нас тоді було чоловік 20-25, які ще могли тримати зброю. Він розподілив нас на сектори по 4 чоловіки й ми почали знову будувати барикади — тягнули ящики з боєприпасами, все, що було. Тоді стало спокійніше трохи, ми зробили для себе куточок, де можна сісти, піджати ноги і з головою спальником накритися. Так почали ділитися по дві людини і по черзі забуватися на 2-3 години”, — розповідає кіборг.
“Якщо дивитися зі сторони злітної смуги — ми тримали перший поверх приміщення термінала. А якщо дивитися зі сторони міста, виходить, що ми тримали другий поверх і під нами був підвал-парковка, який був замінований. Але терористи потихеньку підходили та розміновували його керованими вибухами та закидували кішок, якими стягували розтяжки. Так вони змогли зайти туди”, — пояснює боєць.
Потім Віталій був свідком того, як окупанти змогли зайти зайняти поверх у терміналах над ними — сталося це через щільний вогонь окупантів.
“На поверх над нами вони змогли зайти коли за допомогою танків вибили наші позиції. А потім піднялися над нами на третій поверх. Тобто ми втратили контроль над південно-східною частиною термінала. І на кінець дня, 15 січня, вони там щільно закріпилися”, — уточнює Віталій Пясецький.
Та навіть в умовах коли українські захисники та окупанти були в одній споруді — побачити один одного не уявлялось можливим.
“Ми лише чули як вони нам кричали щось з підвалу та відчували гранати, які нам прилітали. Вночі 15 січня ми побачили перші невеличкі отвори в стелі, які були як раз за спиною наших позицій. Ми постійно туди в тепловізор дивилися. Вже вранці 16 січня ці отвори розширили і звідти почали активно закидувати фугасні та осколкові гранати”, — розповідає співрозмовник.
Найважчим моментом тих боїв Віталій для себе вважає газову атаку їхніх позицій:
“Складний момент був, бо в нас протигазів не було у достатній кількості. Коли нам закидували звичайні гранати — ти заліг за барикаду, відлежався і все. А коли кидають газову гранату — це була реальна паніка. Бо ти не розумієш, що з тобою відбувається — ригаєш, і слина, і сльози, і все з тебе виходило. Це було складно. І я пам’ятаю як 17 січня вони закидували нас гранатами у черговий раз, піднялась хмара ядучого диму і в якийсь момент піднявся вітерець та подув у південну частину, тобто у бік терористів”.
На той момент майже усе приміщення з українськими захисниками було заповнено отруйним газом.
“Нам тоді пощастило, що в нас був такий п’ятачок метрів 20 на 30, який був щось ніби балкона між поверхами. І туди вони не могли закинути гранати, тому просто кидали якомога ближче до нас. І відповідно як це було — вітер у наш бік — нам погано, вітер від нас — і все це пішло на них. Якби не той балкон та вітер — епопея з терміналом закінчилась б ще 17 січня”, — вважає Пясецький.
Свій моральний стан у Донецькому аеропорті боєць описує двома словами: “плачеш та стріляєш”.
“Усвідомлюючи всю важкість ситуації, розумієш, що, ймовірно, ти загинеш, і твоя дружина залишиться вдовою, а твої діти — сиротами. У такі моменти ти плачеш — просто реально біжать сльози. Але тим не менш заряджаєш БК і стріляєш. За час, що я там був, тричі з’являлася надія на виживання. Це була примарна надія, яка швидко руйнувалася, а потім знову з’являлася. В якийсь момент я просто змирився з тим, що молитви близьких — мами, дружини — не матимуть сили, і, напевно, Бог вирішив, що я маю тут залишитися: “Чувак, змирись і роби свою роботу”. І ось тоді мені стало легше”, — зізнається Віталій.
Потім до пригніченого стану додалися ще поранення.
“Було легке поранення — осколки від гранати в лівій нозі та був осколок від гранати у вилиці (парна кістка лицевого черепа, — ред.). Але я був повністю боєздатний і саме через це мене потім мучила думка: “чи мав я право евакуюватися?”, — досі питає себе військовий.
У ніч між 17 та 18 січня до захисників все ж прорвалась МТЛБ прямо під термінал. В ній везли поповнення бійцями та воду, а назад забрали поранених захисників.
Евакуюватися з Донецького аеропорту чоловіку вдалося наступної ночі з 18 на 19 січня. Бійці знали, що до них буде їхати МТЛБ.
“Коли вона прорвалась до нас — по ній так почали жорстко працювали, що навіть серед хлопців з 90 батальйону, які заїхали до нас підкріпленням, були і загиблі, і поранені. З цими пораненими ми потягнули з хлопцем важкого 300-го (якого не забрали у попередню ніч, — ред.). Нам допомогло те, що вийшло двоє бійців та відкрили вогонь на подавлення по верхньому поверху. І коли всіх завантажили — там було ще одне місце. Оскільки я був 300-й — прийняв рішення, що можу виїхати. Бо за мною охочих виїхати більше не було. Для товариша, якого я витягнув тоді, я був “квитком” завдяки якому він вижив. А він став для мене теж “квитком”, який дозволив мені вижити”, — тверезо оцінює ту ситуацію боєць.
Хоча й зазначає, що якби не поранення, не мав би морального права зайняти останнє місце у МТЛБ.
“Поранених було так багато, що двері МТЛБ просто не зачинялися. Тому ми просто підтягнули їх до себе і я сидів тримав її рукою. Було чутно як кулі та осколки влучають у броню. Коли ми приїхали, це було щось — нас просто за руки та ноги витягували з неї”, — тепер вже з посмішкою згадує військовий.
Та це не єдине, що він досі прокручує у голові, як плівку.
“Найчастіше я згадую, як у мене на очах загинув військовослужбовець. Його звати Владислав Остапенко з 93 бригади. Він загинув в мене на очах 16 січня — я сидів за барикадою, тут прильот, він стояв поряд і все, людина загинула. Поранення несумісне з життям. У нього з собою був телефон на який потім телефонували, але ніхто не міг взяти слухавку. Це важкий момент був”, — ділиться Віталій Пясецький.
Вже після реабілітації та повернення до цивільного життя Віталій Пясецький став співавтором добірки історій про бої за Донецький аеропорт. Розширеніше його історію тепер можна почитати у збірці “Голоси війни”.
Нагадаємо, журналісти Вільного радіо також говорили з добровольцем, який захищав метеостанцію у Донецькому аеропорту. Там проходила “дорога життя” до терміналів. Від нього та його побратимів тоді залежав весь гарнізон оборонців.