У січні 2015 року тривали найзапекліші бої з російськими окупантами за Донецький аеропорт. Бійці країни-агресорки гатили по укріпленнях українських військових з усіх видів зброї, крім авіації. До Дня пам’яті захисників Донецького аеропорту ми поговорили з добровольцем, який захищав “дорогу життя” до терміналів. Від нього та його побратимів тоді залежав весь гарнізон оборонців.
Про оборону Донецького аеропорту журналісти Вільного радіо поговорили з добровольцем ОУН Борисом Овчаровим.
Борис народився та виріс у Донецьку. Коли йому виповнилось 18, його не взяли на строкову службу через третій ступінь плоскостопості. Тож, коли прийшов час стати на захист Батьківщини, чоловік не мав жодного досвіду на службі. На той час він уже опанував цивільну професію: відучився на фінансиста банківської справи.
“Ніколи не одягав форму, не тримав зброю в руках. Лише одного разу це було: у шкільні часи на військовому вишколу була ДПЮ (допризовна підготовка юнаків, — ред.). Військкерівник вивозив на полігон під Ясинувату та дали три патрони стрільнути. Так до 2014 року жив у Донецьку. На останньому місці роботи був завідувачем складу великої будівельної компанії у Донецьку”, — розповідає Борис Овчаров.
Шлях донеччанина до військової служби почався з участі у Революції Гідності, де він познайомився з однодумцями.
“Я був одним з членів донецького “Правого сектору”. Мій перший військовий вишкіл був на тренувальній базі “Правого сектору”. Офіційну ж службу я почав з “Азову”, — ділиться співрозмовник.
2 травня 2014 року Борис виїхав з Донецька на мобілізаційний пункт “Азову” у Києві. Це був останній раз, коли чоловік бував у рідному місті.
У 32 роки Борис Овчаров став військовим добровольцем. Він служив стрільцем та обрав собі позивний “Дончанин”.
Бойовим хрещенням для добровольця став штурм Маріуполя у червні 2014-го у лавах батальйону “Азов”. Наприкінці літа того року він перейшов у батальйон ОУН, де з 1 жовтня долучився до оборони селища Піски на захід від Донецького аеропорту.
У батальйоні ОУН доброволець також займався внутрішньою безпекою.
“Такий собі замполіт, що слідкує за буклетами, памфлетами, якого ненавидять. У нас з порядком серед добровольців завжди жорстко: ввечері забухав — вранці збирав манатки та їхав”, — каже Борис.
Одного разу Борис Овчаров взяв у полон командира російських окупантів, якого пізніше вигідно обміняли.
“Якось з бійцем з “Дніпра-1” (добровольчого підрозділу поліції, — ред.) Володимиром на псевдо “Таксист” взяли у полон командира відділення батальйону “Восток”[т.з. “ДНР”]. Його потім обміняли на чотирьох наших. Потім ми разом з 93-ю бригадою заходили на шахту “Бутівка”, яку тимчасово захопили окупанти тільки під час повномасштабного вторгнення”, — говорить військовий.
На початку 2015 року доброволець ОУН попросився на захист Донецького аеропорту.
“У 93-й бригаді тоді не вистачало людей. І виходить, що ми з 93-ою заходили у Піски, на “Бутівку” і на аеропорт. Причому серед добровольців навіть билися, хто туди піде. Бо у нас були невеличкі групи, й нам дали тільки певну кількість на захід в аеропорт. Це було сакральне місце, і круто було сказати собі:“Ого, я в ДАПі”, — розповідає доброволець ОУН.
6 січня Борис Овчаров разом із побратимами зайшов у Донецький аеропорт. Вони обороняли територію метеостанції аеропорту, яку ще називали радіолокаційною станцією (РЛС).
“Нас тоді була “збірна солянка”: там були хлопці з 93-ї бригади, “Правий сектор”, ми, ОУНівці, 80-та десантура (80-та окрема десантно-штурмова бригада, — ред.), 3-й полк спецпідрозділу. У цьому будиночку метеостанції нас жило 17 людей”, — згадує захисник.
На метеостанції добровольці захищали дві ключові позиції, які називали “кабінкою” та “північчю”.
“Там стояла якась розбита кабіна від автівки спаленої на пагорбі, й тому вона у нас була “кабінка”. Інша спостережна позиція називалась “північ”, тому що дивилась на північ. Це був трикутник (який боронили добровольці, — ред.). Ми тримали [оборону] від нашої спостережної позиції до пагорба. Від пагорба до диспетчерської вежі в один бік 900 метрів, і ще 1200 метрів до терміналів. Ось ми замикали цей трикутник”, — пояснює військовий.
Позиція для оборони у захисників була не найкраща, згадує Борис. Доводилось витримувати запеклі бої майже без сховищ від обстрілів.
“Станція була огороджена бетонним парканом, і там буквально два об’єкти: будиночок і вежа. Їх видно на мапах. У цьому розбитому будинку ми й жили. Окопів там особливо не було. Були виходи у будиночок та вибиті вікна у необжитих кімнатах”, — каже захисник.
У будинку, який зайняли захисники, майже не було де сховатися.
“Був лише один невеличкий підвал, куди могли забитися четверо, і то тільки стоячи. Ще в нас був бліндаж, де жили 2-3 хлопців, та ще один бліндаж був під землею, але в ньому ми ховали боєприпаси”, — згадує доброволець.
Під час російських штурмів кожен боєць займав свою точку оборони.
“На кожний спостережний пункт була своя нора. Коли починався мінометний або артилерійський обстріл, ми застрибували туди “рибкою” (по-іншому не можна було) та перечікували, поки навколо все падало. У терміналах були бетонні укріплення, а у нас нічого не було — ми там виживали”, — згадує обстріли у ДАПі Борис Овчаров.
Під прикриттям артилерії окупанти підходили до позицій українських бійців на 70-150 метрів, і тоді починався стрілецькій бій.
А ось із забезпеченням проблем у захисників не було — вистачало всього, каже Борис.
“Раз на добу до нас заїжджав джип. Це був або наш батальйонний джип ОУНа, або 93-ої бригади. Робили це тільки у темряві, щоб евакуювати поранених. Тобто логістика була — завозили боєприпаси, їжу та інше”, — зазначає військовий.
Будні бійців проходили так: годину чергуєш, годину працюєш, три години спиш. Сну не заважали навіть постійні обстріли: до них, каже військовий, звикаєш.
“Ти у такому режимі ставав як зомбі. Тобто кожну вільну хвилинку ти намагався падати спати — це головне. Війна навчила, що коли є час спати, треба спати, бо потім часу не буде. Поїсти там навіть бажання не було, якщо чесно. Аби тільки попити кави, щоб цигарки були й все — погнали воювати”, — ділиться спогадами український захисник.
Бої та інтенсивність обстрілів у Донецькому аеропорті були найбільш наближені до подій повномасштабного вторгнення, стверджує захисник. Єдине, чого тоді не було в окупантів, — це авіація та безпілотники.
“У 2022 році з нової для себе артилерії ми побачили в окупантів хіба РСЗВ “Солнцепек”. Тобто все те, що зараз відбувається, ми вже бачили у ДАПі. Ну, звісно, тільки в нас тоді ще армії геть не було. У 2014-2015 роках з нами стояла 93-тя бригада. У них було три БМП: одна їздить, але не стріляє, друга стріляє, але не їздить, а третя не стріляє і не їздить. Ось як хочете, так і воюйте”, — ділиться доброволець.
Проте вже тоді українські бійці дивували окупантів застосуванням безпілотників, яких у російських бойовиків не було.
“У 2014-му Ігор Луценко (народний депутат Верховної Ради з 2014 по 2019 роки, — ред.) привозив нам квадрокоптер “Фантом-2”. Ми дивилися це як на чудо природи: “Фіга собі, ми залітали на Донецьк!”. Ми, добровольці, бачили з неба їхні укріпи (укріпленні позиції окупантів, — ред.) за три кілометри від себе та бачили, як по цьому квадрокоптеру стріляють”, — розповідає доброволець ОУН.
Від утримання метеостанції залежав весь гарнізон Донецького аеропорту, бо цією місцевістю пролягало забезпечення українських захисників.
“Коли окупанти закрили блокпости та перестали давати забирати наших “трьохсотих” (поранених, — ред.) хлопців, то саме РЛС (метеостанція, — ред.) і став “дорогою життя”, яка пролягала у пекло”, — стверджує Борис Овчаров.
Ситуація для захисників цієї “дороги життя” була важкою: через них везли усіх поранених бійців.
“Це були не дуже приємні враження, бо коли “трьохсотих” тягнуть, у тебе під ногами каша червоного кольору — мокрий сніг, перемішаний з кров’ю та всім іншим”, — згадує боєць.
Складнощів додавав і мороз, який у січні 2015 року сягав мінус 24 градусів.
Борис Овчаров покинув Донецький аеропорт 21 січня 2015 року. За час оборони метеостанції він не дістав жодного поранення. Хоча “знаки долі” були.
“У мене була лежанка під стіночкою. Сьогодні я виїжджаю з позиції з ДАПу, а на завтра три прямих влучання з танку в цю стінку. Виходить, що Юрка “Вісімка” тоді вийшов разом з дверима зі своєї кімнати. Хлопці, які залишалися, бачили картину, як вилітають двері, і за цими дверми вилітає Юрчик у коридор. Він тоді дістав важку контузію, а так я б спав на тому місці, куди влучив танк”, — розповідає захисник.
Борис вважає, що продовжувати утримувати Донецький аеропорт було безсенсовною справою.
“Для керівництва держави аеропорт був би гарним плацдармом для заходу у місто Донецьк. У всіх інших варіантах він не мав ніякої стратегічної сили”, — вважає учасник оборони Донецького аеропорту.
Свою позицію він підкріплює думками військових вищої ланки, з якими спілкувався на цю тему.
“Якось розмовляв з полковником, його піхота тримала термінал аеропорту. Він мені сказав: “Дончанин”, як би тобі не було прикро та противно, але аеропорт стратегічної сили не мав ніякої”. Він військовий професіонал і я довіряю його думці. Оці прокляті символізми — це радянщина: “Ми поховаємо купу людей, але це символ, ми ж незламні”. Та нема нічого дорожчого за життя солдата!” — наголошує Борис Овчаров.
Борис Овчаров боронить державу від російських окупантів 10 років зі своїх 42-х. Час від часу він проходить курс підтримки у реабілітаційному центрі під Києвом.
“У мене психолог питав, як я зберіг адекватність за 10 років війни. Я думаю, на це дуже впливає виховання та читання книжок у дитинстві. Тобто моральна підготовка. Плюс як би це не було важко — всі емоції варто по мінімуму пропускати через себе. Я знаю хлопців: майори, капітани, підполковники… Вони плачуть, коли гинуть їхні хлопці. Я давно не плачу, коли гинуть мої побратими. Так, я приїжджаю на похорон завжди, віддам шану, попрощаюсь з побратимом або посестрою, але не плачу”, — ділиться захисник.
Водночас Борис сумує за рідним Донецьком та мріє туди повернутися.
“Я розумію, що на 90% не буду більше ніколи жити у Донецьку. Але ж навіть не через квартиру та майно, а через могилу батька дуже сумую. Хочу просто приїхати, сісти і три години проговорити подумки з батьком”, — зізнається військовий.
Нагадаємо, про оборону Донецького аеропорту журналісти Вільного радіо також говорили з військовим медиком-капеланом, який був свідком тих подій та воює й досі. Він поділився спогадами про битву кіборгів за аеропорт та розповів, як наші бійці боронять Україну зараз.